Було вже десь поза північ, а він молотив на тоці збіжжя до місяця. Дужими грудьми втягав свіже повітря теплої ночі, а ціпом махав з такою силою, як коли би хотів за один раз змолотити усе своє збіжжя і проголосити світові свою славу — доброго й ревного господаря.
З хати вийшла його жінка. Станула в сінях на порозі і виглянула на подвір'я. Поправила торочки від спідниці і знизила на чоло хустку, що зсунулася була аж на тім'я. Сорочка отвиралася на грудях. З пазухи визирали білі груди та дрожали до місяця, як два голубині серця на мережаній молоком і кров'ю постільці.
Крадькома зиркнула на свого чоловіка...
— Кликала би-м та й ми стидно... гм... Почіхалася поза вухо й позіхнула якби з нудів.
— Андрі! — прошептала ледве чутно.
Він не чув її голосу, лишень далі гопав ціпом по снопах. Зерно вискакувало з пупінок вгору, розскакувалося набоки і шолопало між стеблами.
— Андрі! — кликнула ще раз тихо і ніби сама застидалася... Сховалася за одвірок.
Стояла довго боса в сінях і з-за стіни позирала то на повний місяць, то на чоловіка...
Він вибив чотири снопи, відложив ціп набік і зігнувся, щоби підняти вимолочені околоти і поскладати їх в оденок — най би чекали до завтра, то буде їх витрісати на пуки...
Їй бурилася чомусь кров у жилах і розходилася по тілі, як струя теплої купелі, ноги дрожали ніби від студіні, а під грудьми тріпоталося серце — якби бажало сподіваного висліду дивної новини.
Підкралася як лисиця і побігла на тік. Положилася горілиць на снопи і всміхнулася, якби хотіла заманити Андрія до себе.
— А ти чо ту?
— Або що? Не можна?
— Чому не спиш?
— Не хочеться самій.
— Тікай геть,— не перешкаджай!
— Ой ґаздо мій, та чо ся так квапиш? Ще помолотиш — не бійся.
— Ей, тікай, кажу, бо буду молотити.
Як би зі злості підоймив ціп з землі, сплюнув в долоню та й замахнув два рази біяком в повітрі. Стримав жінці над головою і вдарив її легонько по стегнах.
— Про мене, й забий — то не вступлюся. Повернулася лицем до нього і вишкірила білі зуби. Цікава була, що він тепер скаже...
Виділа, як повний місяць зазирав їй у розхилену пазуху і студеним світлом цілував її біле тіло між двома грудьми... Бачилося їй, що Андрій вп'ялив свої очі саме у ту долинку, що білілася у тіні під її грудьми. Загорнула рубці пазухи один на другий і видуту сорочку заткнула за пояс.
— Йди, Насте, спати...—сказав уже лагідніше. Не слухала — мовчала.
— ...я домолочу та й зараз прийду.
Видивилася йому в очі, похитала головою і закусила червоні губи.
Жінчин непослух збив Андрія з толку.
— Чому мене не слухаєш?
— А ти мене чому не слухаєш?
— Бо я злий на тебе.
— А я таки недобра.
Дивився на жінку і щось собі думав... Мовчали.
— Тебе хто навчив — на жінку з ціпом розганятися? Кинув ціп на тік, випрямив голову і взявся запідбоки.
— Так то я люблю. Тепер тобі щось скажу. Підвелася з землі і станула коло Андрія. Поклала йому руку на плече і дивилася чоловікові в очі.
— Чому, Насте, не спиш?
— Як маю спати, коли молотиш та спати не даєш?
— Ади, яка мені пані! Засвіти лампу та роби що.
— Та коби м мала дитину, то би-м бавила, а так що буду дурно сиділа?
— Ну, то кужіль пряди.
— Та коли не видко ся прясти.
— Ну, то засвіти собі.
— Ей, я не маю що прясти, нащо дурно світити?
— Ну, то блохи бий.
— Коли і бліх не маю.
— Ну, то чо мене нудиш? Кажи, що маєш казати, і йди собі.
Притулилася до нього і лівою груддю гріла його праве рам'я.
— Ну, що-сь мені мала казати?..
— Чекай, ще скажу... Маємо час...
Взяла його за шию і повела поволі до хати...
Посідали обоє на ослін під вікном. Вона поцілувала його, її лице пашіло вогнем, а губи розхилялися ніби у сні. Віддихала скоріше і здавалося їй, що не може добре говорити. Воліла цілувати Андрієві губи... міцно... міцніше...
А він соромився і за свою жінку, і за самого себе — за свою "слабість". Почухався в голові і скривився.
— Ти чо такий нині ніякий? Га, чоловіче? Скажи!
— Коли я помолочу моє збіжє?
— Ей, ще маєш час... колись помолотиш. І знов присунулася ближче до нього.
— Не штука сказати: колись, але коли?
— Коли пан біг дасть.
— Ей, ти все своє — видко, не господарська дочка.
— Я тобі поможу.
— Ну-ну, цікавий би я видіти, чи ти вмієш ціп в руки взяти.
— Андрі... а тобі що таке?
— Та яке?
— Ет, не питайся, бо я вже зла... Знаєш, що я тобі скажу?
— Що таке?
— Ходи спати.
Видивилися одно одному в очі...
— Як файно місяць світить.
Вона лежала на постелі від стіни, а він скраю. Дивився у вікно і щось собі думав...
— Андрію! Чому що не говориш?
— Та що буду говорити, коли не маю що?
— Чого ти нині надувся... Андрі!.. Що тобі не рехт?
— Та нічого... що би мало бути? Обернулася і потермосила його легко за плече.
— Скажи мені, ти ще фурт думаєш про свою криву Ганнуську? Що?
— Або вона моя?
— Га, чому ні... Багачка... та й робітниця з неї добра, не така нероба, як твоя жінка.
— А дай ми чисту годину — тобі все дурниці в голові. Хотіла тільки подразнити його. Любила, коли він сердився. Вона тоді ласилася до нього і робила з ним, що хотіла.
Поцілувалися, бо... не мали що балакати...
— Як гадаєш, Насте, та хіба вже будемо спати?
— Та певно.
Встав і пішов засунути двері від сіней. Добув з кишені тютюн, скрутив дзиґар, закурив і знов ліг на постіль та дивився в темний сволок на стелі. Докурив і примкнув очі, аби заснути. Вона вдавала, що спить...
— Насте! Ти спиш?
— Ні, або що?
— А мого ціпа ніхто не возьме?
— Ей, та кому би треба нашого ціпа?
— Коби-м був бодай в мандлі сховав.
— Та я би вчула, якби хто йшов красти.
— Кобисьмо хоч рано не заспали...— сказав трохи згодом.
— Не бійся — ще далеко до раня. Зітхнув якось поважно, глибоко. Вона й собі зітхнула...
— Що тобі так тяжко?
— Нічо — оттак...
І витягнулася ніби з невиспання.
— Диви, яка я маленька напротив тебе.
— Ще виростеш. Позіхнула.
— Хочеш спати Насте?
— Не дуже...
— То говори що.
— Та що буду говорила?
Місяць погасав на блідій синяві осіннього неба й останніми лучами заглянув у хату...
Його рука була у жінки за пазухою, а її біле рам'я обгортало його смагляву шию...
Львів. 11 жовтня 1899