Криза російської державності на зламі 16-17 ст.: передумови та причини. Реферат
У рефераті розглянуто передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть
На початку XVII сторіччя Російська централізована держава переживала винятково важкі часи. У ці роки надзвичайно загострилася боротьба селян і холопів проти феодальної експлуатації, у цю боротьбу були включені всіх верстви населення, коли господарсько-економічна криза, голод і неврожаї, здавалося, зовсім знесилили молоду державу, що усього лише за кілька десятиліть до цього дивувала й лякала Європу надзвичайно швидким ростом своєї могутності. У ці роки над російською землею знову нависла страшна загроза іноземної навали й знову з боку Заходу, з боку польських феодалів, великих і дрібних магнатів і шляхти.
В чорні роки татаро-монгольського ярма німецькі рицарі, польські й литовські пани й магнати, плекаючи мрію про перетворення російських земель у свою провінцію, робили розбійницькі походи, вступаючи в союзи один з одним і навіть із татарськими ханами. Російський народ у важких битвах відбивав ці вторгнення.
Саме потреба самооборони від турків, монголів, німців і інших прискорили процес утворення Російської централізованої держави. Ця держава була багатонаціональною, змішаною, що складалась з декількох народностей. Така держава могла утворитися при наявності однієї, політично більш розвиненої народності, навколо якої гуртувалися всі інші. У Росії цю роль зіграла російська народність. Оформлення централізованої феодальної держави, що супроводжувалося рішучою боротьбою з пережитками феодальної роздробленості, що знайшла своє яскраве вираження в жорстокій боротьбі самодержавства Івана IV з боярщиною, відноситься до другої половини XVI сторіччя.
Зовсім природно, що цей історично прогресивний процес викликав скажений опір як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів об'єднання й посилення Російської держави.
Засилання шпигунів і агентів, блокади, підкупи, заколоти, змови, убивства, схована й відкрита інтервенція й військові напади - усе було пущено в хід, щоб призупинити цей рух уперед, щоб послабити Російську державу у важкі-роки її творення. А цих зовнішніх ворогів було чимало. Кримські хани за якими стояв турецький султан, шведські феодали, лівонські рицарі, польські й литовські пани, давні й люті вороги - німецькі лицарі й шукачі легкої наживи, що виступають то самостійно, то як найманці, численні німецькі государі на чолі з німецьким імператором.
Під час татаро-монгольського панування польським і литовським феодалам удалося захопити частину російських земель. Після ліквідації татарського панування перед Російською державою постало завдання возз'єднання зі старими російськими землями Смоленщини, Сіверською землею, що входили колись до складу Київської Русі. Це історично прогресивне прагнення зіштовхнулося зі спробами західних сусідів не тільки удержати у своїх руках російські землі, не тільки призупинити подальший ріст і посилення Російської держави, але й захопити ще нові території, проникнути ще глибше, відкинувши росіян, не допустивши її економічного й політичного об'єднання. От чому протягом одного тільки XVI сторіччя Російській державі довелося вести три війни зі Швецією й шість воєн з Литвою, Лівонією й Польщею, так що на один мирний рік доводився один рік війни.
Особливо завзята боротьба, що вимагала великої напруженості всіх сил, розгорілася за вихід до Балтійського моря. Цар Іван IV Грозний прекрасно розумів, що розвиток Російської держави неможливий, поки країна не має виходу до морських шляхів, поки Литва, Лівонія й Швеція можуть блокувати російську територію, не допускаючи ні економічних, ні політичних, ні культурних зв'язків із країнами Західної Європи.
Лівонська війна, яка розпочалась в 1558 р., велась проти потужної коаліції - Литви, Лівонії, Швеції й Польщі, в умовах найжорстокішої й завзятої боротьби усередині країни з боярськими змовами й зрадами, спрямованими на ослаблення самодержавства й відновлення порядків періоду феодальної роздробленості, закінчилася встановленням перемир'я в 1582 р. з Польщею й в 1583 р. зі Швецією.
Іванові IV довелося відмовитися від завойованої ним спершу Лівонії й віддати Швеції старі російські міста - Ям, Копорьє й Івангород. Але не досяг успіху в цій війні й польський король Стефан Баторій, задуми якого про завоювання всієї Московської держави й перетворенні її в провінцію феодальної Польщі розбилися об стіни древнього Пскова.
Серед титулованої знаті найшлося чимало зрадників які свої власні інтереси ставили вище національних, вступали в таємні зносини з ворогами Російської держави, з польськими й литовськими феодалами, лівонськими рицарями, підготовлюючи реакційні змови усередині країни.
Але із цієї боротьби до кінця царювання Івана Грозного Російська держава вийшла економічно сильно ослабленою. Звичайно, Лівонська війна, що тяглася більше двадцяти років, вимагала величезних затрат і серйозно виснажила економічні, фінансові й людські ресурси країни. Набіг кримського хана навесні 1571 р., що розоряв усе на своєму шляху від кордону до самої Москви, що була спалена, за винятком Кремля, ще більше ускладнив положення. Але ці зовнішні причини самі по собі не викликали економічної кризи 70- 80-х рр., хоча й сприяли її загостренню.
Організацією опричнини Іван IV насамперед прагнув зміцнити самодержавство, централізовану Московську державу, остаточно ліквідувати пережитки феодальної роздробленості, підірвати економічну й політичну міць колишніх князів, не титулованих бояр і взагалі великих привілейованих землевласників. І ці завдання опричнина виконала як шляхом перетасування земель, так і фізичним винищенням найбільш могутніх князівських і боярських родів, замішаних у різних інтригах. У такий спосіб опричнина зіграла свою позитивну роль, хоча й принесла страх і розруху в суспільство.
Каральні експедиції Івана Грозного проти Новгорода, Твері, Пскова, де, нібито, готувалася зрада, супроводжувалися масовими стратами й катуваннями, під час яких загинуло багато тисяч жителів й, конфісковано їхнє майно та ін. Жорстокому спустошенню, уже з метою особистої наживи, піддавали опричники й сільські місцевості: селянські двори були спалені, самих селян грабували, убивали, мучили.
Невдоволення опричниною в широких верствах населення, необхідність об'єднання перед зовнішньою небезпекою всіх землевласників, в умовах, коли опричнина вже виконала своє основне завдання, привело в 1572 р. до її офіційної ліквідації. Але політика зміцнення централізованої держави й придушення опору боярщини тривала.
Разом з тим у другій половині XVI ст. помітні успіхи можна відзначити в розвитку міст, зокрема ремісничого виробництва, що працювало на місцевий ринок. Торгівля набрала великих розмірів, і в багатьох містах було по декілька, а іноді й більше 1000 торговельних приміщень. Особливо великим торговим центром, що зв'язує всі місцеві ринки, була Москва.
Одночасно росте й група експлуатованих "чорних" міських людей. При сильно зростаючому економічному й політичному значенні торговельного класу, що підтримував самодержавство в боротьбі з феодальною роздробленістю, у містах загострюється боротьба між вищим купецтвом і біднотою.
Соціальна диференціація, хоча й у зародковому стані, відзначається й у селі, де, з одного боку, зустрічаються тепер розбагатілі селяни, що поповнювали поступово ряди купецтва, а з іншої, росте шар селян-бідняків.
Землевласники, змушені (в умовах розпаду натурального господарства) пристосовуватися до товарно-грошових відносин, що розвиваються, і маючи потребу в грошах, надзвичайно підсилюють натиск на селян. Опираючись на грубе насильство, вони жадають від залежних селян і грошей, і продуктів, і панщинні повинності, не зупиняючись перед абсолютним розоренням селян.
Селяни, змушені були віддавати тепер, в 70-ті роки, за один рік стільки, скільки раніше вони виплачували протягом десяти років.
От чому саме в ці роки так посилюється втеча селян і дрібних посадських людей на окраїни, у Поволжя й у придонський степ. А на Доні віддавна поступово збирався вільний люд, що жив різними промислами, торгівлею й війною. Вони одержали назву "козаки" тобто вільні люди, і протягом XVI ст. безупинно поповнювалися селянами й холопами, що тікали на Дон від неймовірного феодального гніту.
Московський уряд боровся із втечами селян до козаків, але одночасно змушений був користуватися допомогою козаків при відбитті татарських набігів, виплачуючи їм за це платню, постачаючи боєприпасами й хлібом.
Запустіння центральних областей держави до 80-х роках набрало катастрофічних розмірів. У Московському повіті залишилося тільки 25% житлових селянських дворів, у Новгородській області пустувало до 92%. По всій державі до 40% орної землі не оброблялося. А втеча селян посилювалась усе більше й більше, тому що ті селяни які залишались змушені були платити всі податки, виконувати всі повинності за збіглих. Ці неймовірні повинності розоряли селян і посадських, що в кінцевому підсумку підривало й господарство феодальних поміщиків.
Після смерті Івана Грозного (1584 р.) становище в країні різко загострилося. На престол вступив його син Федір, зовсім нездатний управляти такою величезною державою, та ще й в умовах важкої господарської кризи й селянської війни, що насувалася, проти феодальної експлуатації.
Знову посилилася боротьба й усередині панівного класу феодальних землевласників. Князі й бояри, що уникли терору опричнини, природно, вирішили, що тепер настала слушна мить, скориставшись слабістю нового царя, взяти реванш, відновити свою колишню могутність, повернути втрачену при Грозному політичну владу.
Проти цього повинне було виступити дворянство, яке набуло настільки великого значення за попереднього царювання, на своїх плечах перенісши боротьбу з реакційною боярщиною за зміцнення самодержавства, зазнавши великих втрат в лівонській війні й закономірно не бажало поступитися кому-небудь завойованими економічними й політичними позиціями. Більше того, дворянство всіляко прагнуло до ще більшого зміцнення й розширення свого панування.
Одночасно проти домагань князівсько-боярської групи (Шуйські, Мстиславські й інші) виступили й окремі великі не титуловані боярські роди, що особливо посилились в умовах опричнини (Годунов, Бєльський), хоча й між ними самими йшла боротьба за владу. Два рази, наприклад, піднімав заколот Бєльський, намагаючись звести на престол малолітнього царевича Дмитрія, сина Грозного від його останньої дружини.
Серед всіх цих політичних вождів боярства безумовно виділявся не тільки своїм властолюбством, але й розумом і державними задатками Борис Годунов, брат дружини царя Федора, один з найближчих помічників Грозного в останні роки його життя, який користувався підтримкою прихильників сильної централізованої держави й насамперед дворянства, що фактично управляло державою при слабкому цареві Федорові.
Цілим рядом заходів Годунову вдалося послабити господарську кризу. Частина поміщицької землі була звільнена від сплати податі, землі, відібрані в політичних супротивників, Годунов роздавав дворянству, порожні землі й значна кількість державних земель "безоброчно" перейшли в руки дворян.
Продовжуючи лінію Івана Грозного, Годунов відстороняв знать й усіляко висував "худорідних", охороняючи в цілому інтереси служивих і посадських людей, соціальну опору самодержавства.
Вдала війна зі Швецією, у результаті якої були повернуті російські міста Ям, Копорьє, Івангород і Корела, відсіч, дана кримським татарам, перемир'я з Польщею, пожвавлення торговельних зв'язків із Західною Європою - забезпечили Годунову підтримку з боку московського купецтва.
Все це дало підставу сучасникам одностайно відзначати, що при царі Федорі й правлінні Годунова економічний і взагалі внутрішній стан Російської держави значно покращився. Однак за цим зовнішнім заспокоєнням багато хто не помічав найсильнішого загострення класових протиріч, неминуче вівшого до повстання пригноблених мас проти своїх експлуататорів.
Дворянська політика Бориса Годунова, особливо після обрання його царем, по смерті в 1598 р. Федора Івановича, одержала своє вираження не тільки в розгромі найбільших князівських і боярських родів (Шуйських, Мстиславських, Бєльських, Романових, Черкаських і інших), у відновленні стосовно них політики терору, роздачі дворянству величезного земельного фонду, у звільненні дворянських маєтків від податків, зміцненні політичного положення служивих людей, але і в тих заходах, які були спрямовані своїм вістрям проти селянства, з метою його остаточного покріпачення.
До кінця XVI ст. оброчні повинності селян виросли майже в три рази, а кращі їхні землі й косовиці експлуатувались поміщиками. Феодальні землевласники захоплювали селянське майно, грабували й мучили селян. Біглих селян насильно повертали назад за допомогою поліцейського апарату.
Указами про заповітні роки, по суті знищувались права селянського виходу, складання писарських книг, що закріплювали тяглих людей за тими власниками, на землях яких вони сиділи, указами 1597 р. про розшук біглих селян і про "добровільних" і кабальних холопів, всіма цими законодавчими заходами державна влада в інтересах дворян-поміщиків сприяла тому покріпаченню селян, основним джерелом якого був позаекономічний примус землевласників і початок якого збігається з розвитком феодальних відносин.
Звичайно, і "вільні люди", перетворювані в кабальних холопів, і залежні селяни, що розоряються, перетворені в кріпаків і жорстокі знущання, що зазнавались, від своїх поміщиків, то тут, то там піднімалися на боротьбу зі своїми гнобителями. У дев'яностих роках XVI ст., у відповідь на найсильніше посилення феодальної експлуатації й гніту, росте число селянських виступів і повстань.
Положення ще більше погіршилося, коли в 1601-1603 р., у результаті масового зубожіння селян, запустіння центральних районів, катастрофічного зменшення посівної площі, - країну вразив страшний голод.
За свідченням сучасників, в одній Москві загинуло від голоду 127 тис. чоловік. Це важке нещастя було ще більше посилене поміщиками, які стали виганяти селян, щоб не годувати їх, але відпускних грамот, однак, не видавали. Внаслідок голоду збільшилося й число кабальних холопів, що давали запис-зобов'язаність довічної роботи.
Голод 1601-1603 р. викликав у країні спершу велику дорожнечу, а потім і народні протести. Бояри, купці й монастирі використовували голод для особистого збагачення, штучно підвищуючи ціни. Боярство, вороже Борисові Годунову, намагалося направити проти нього народний гнів і поширювало слухи, начебто голод посланий богом як покарання Борисові за те, що він вбив, щоб захопити царський престол, царевича Дмитрія, що загинув в 1591 р. в Угличі при невияснених обставинах.
Гнані голодом, селяни й холопи юрбами бродили по країні, нападаючи на поміщиків і купців. Поступово вони організовувалися в збройні загони, діяльність яких у зв'язку із загальним ростом селянських хвилювань ставала усе більше небезпечною для кріпосницької держави. Тому уряд Бориса Годунова змушений був піти на тимчасове скасування указу про заборону "виходу" і опублікував указ, відповідно до якого холопи, вигнані під час голоду своїми панами, ставали вільними в Наказі холопного суду й, таким чином, дворяни втрачали свої права на цих холопів.
Але всі ці півзаходи, з одного боку, тільки дратували дворянство, особливо провінційне, а з іншого, нічого істотно не міняли в положенні селян і холопів, не могли зупинити й послабити збурювання, що наростало, селянських мас і запобігти селянській війні. Початком її можна вважати виступ селян, холопів і козаків під проводом Хлопка Косолапа, котрий підійшов зі своїм загоном до самої Москви.
Борис вислав проти загону Косолапа боярина Івана Басманова, але Хлопко розбив царське військо. Царський воєвода Басманов був убитий. Тільки з великими труднощами вдалось придушити повстання. Царські воєводи повісили на деревах під Москвою багатьох узятих у полон селян і холопів, бажаючи злякати незадоволених. Мети своєї вони не досягли: навпаки, невдоволення знедоленого селянства підсилилося.
Боярство уважно стежило за подіями, що розгортаються, вичікуючи зручний момент, щоб виступити проти Годунова, відтіснити дворянство й відновити втрачені привілеї. Це викликало тривогу у дворянства, що підтримувало Годунова проти боярства й одночасно було готове об'єднатися з великими феодалами для боротьби із селянством.
До повсталого селянства приєднувалися як союзники міщани, яких експлуатувала посадська верхівка, і козацтво, що безупинно росло за рахунок тих же селян, холопів і тяглих, що відстоювали свою волю від феодально-кріпосницького поневолення.
Дрібний служивий люд, що придушується й експлуатується столичним і великим провінційним дворянством, що направляло свої зусилля на те, щоб ухилитись від служби, теж примикав до цього антифеодального табору.
Рух селянства й міської бідноти, до яких приєдналося донське козацтво, широко розповсюдився на Сіверщині, тобто саме в області, що граничить із Польщею, і переріс в повстання, спрямоване проти феодально-кріпосницького гніту.
10.12.2011
