Osvita.ua Высшее образование Рефераты Украинская литература Видатний український театральний діяч, письменник, драматург, композитор Марко Кропивницький
Загрузка...

Видатний український театральний діяч, письменник, драматург, композитор Марко Кропивницький

З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реаліс­тичної драматургії. Видатний актор, ре­жисер, енергійний організатор театральної справи, талановитий композитор і письменник-демократ, він разом із М. Старицьким, І. Карпенком-Карим, І. Франком створював літературну основу утверджен­ня й розвитку українського театру

Твори М. Кропивницького, за словами І. Франка, "запевняють йому в історії українського театру не тільки ім'я одного з його бать­ків, але також в історії нашого письменства ім'я визначного драматичного авто­ра".

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. "Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непо­мильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці",− зазначав у "Автобіо­графії" письменник під кінець життя. Батько його − "чоловік труда, труда мо­зольного",− хоч і досяг начебто достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада управителя панських маєтків не гаранту­вала ні моральної, ні матеріальної сталос­ті йому та його сім'ї. Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей.

Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилась ще в дитин­стві, коли він "сочинял сам песни, писал стихи й обладал замечательной памятью". Та освіту здобував він без будь-якої системи − то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисавет-градському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій по­вітовій школі, яку юнак закінчив із по­хвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні во­кальні партії. В цей час М. Кропивниць­кий брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і ро­сійських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступав на службу до повітового суду. З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Ки­ївського університету як вільний слу­хач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу "Микита Старостенко". То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу), сповнений зовнішніх сценічних ефектів і "жахливих" пристрастей. Навіть у доопрацьованому вигляді під назвою "Дай серцю волю, заведе в неволю", ця п’єса викликала негативну оцінку І.Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок , відзначається життєвістю, оригінальністю конфлікту, соціальною го­стротою.

Правдиве відображення нових явищ со­ціального життя українського села в пер­ше поре фор мене десятиріччя, коли ще збе­рігаються відчутні залишки та живі свід­ки панщини і вже посилюється класова диференціація селянства, образи селян-трудівників − Семена, Одарки, Івана, на­ділених глибокими й серйозними почуттями, дають підстави віднести цю побутово-реалістичну мелодраму до напряму кри­тичного реалізму.

Так і не завершивши з різних причин освіти М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт і де були бібліоте­ки. Там він і І. Тобілевич "знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джонон-Стюартом Міллем, Спенсером Молешатом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма Жорж Ванд, Теккерея". На казенній службі він не просувався, а часте зовсім втрачав заробіток через захоплен­ня мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У №1 р. Кропивницький перейшов У професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Оде­са). Потягом десяти років роботи в російських театральних трупах він на­був величезного сценічного досвіду, глибо­ко вивчив специфіку й закони театраль­ного мистецтва, виробив свої творчі прин­ципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872 р. в одеській газеті "Новороссийский телеграф" було опубліковано во­девілі Ж Кропивницького "Помирились" і "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання". Їхні персонажі − люди заможні й заклопотані головним чином вузькоособистими, побутовими спра­вами. Але й тут помітна схильність автора до соціальних питань.

Важливим етапом у творчому житті − Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1375 р. у Гали­чині, де, працюючи актором і режисером театру товариства "Руська бесіда", він до­клав зусиль до змін у репертуарі й худож­ньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. У цьому він спи­рався значною мірою на здобутки росій­ської реалістичної драми.

Після висування (1881) заборони укра­їнського театру (хоча ще залишились чис­ленні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи − у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задо­вольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, та сцені якого виступали, визна­чаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше − М. Садонька-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму, у вузьких рамках дозволеного цензурою створювали високі зразки сценічного мистецтва.

Збірка творів М. Кропивницького, Щ : вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж Павук" та "Невольник". Вітаючи появу цього видання як свідчення й одночасно один з факторів розвитку українського театру, І. Франко висловив і цілий ряд претензій до автора ("Зоря", 1883, № 13) за його манеру ускладнювати композицію твору "зайвими" сценами й персонажами. Франко відзначив як пое­тичність і правдивість картин у п'єсі "Дай серцю волю...", так і "сумну історію руй­нування бідних людей через одного деру­на, лихваря, правдивого кулака-мироїда". Образом Йосипа Бичка у драмі "Глитай, або ж павук" відкрив Кропивницький га­лерею українських "чумазих" як "очень серьезное й опасное явление текущей жизни Малороссии". "Это, − писав Кропив­ницький, − кулак новой формации, воспитанный на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества..." Викриття цього соціального явища пи­сьменник здійснює з позицій демократа-гуманіста, відкриваючи дорогу реалістич­ній психологічній драмі в українській дра­матургії. Переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інте­ресами й традиціями народу репертуар може стати основою зростання українсь­кого демократичного театру, Кропивниць­кий пише свої твори, виходячи саме з цих принципів. Гадаючи водночас, що широкі народні маси ще неспроможні на даному етапі (90-ті рр.) сприймати серйозне мис­тецтво, він шукає засобів зацікавити гля­дача, у якого "нерви − вірьовки, а розум дитинячий". Письменник вважав, що сце­нічний твір не можна будувати "цілком на психології... бо. масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била..."; він вва­жав, що поки що не слід нехтувати й ефектами, необхідно "тільки обминати шарж і вульгаризми".

Літературна творчість Кропивницького відбиває його невпинний пошук, постійні експерименти у жанрово-стильовій сфері. Кожен з його творів має кілька варіантів між якими часовий розрив нерідко розтя­гується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жан­рів − "Помирились" (1869), "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сва­тання" (1871), "Актор Синиця" (1871) − переробка водевілю Д. Ленського "Лев Гурич Синичкін", "Пошились у дурні" (1875), "По ревізії" (1882), "Лихо не кожному лихо − іншому й талан" (1882), "Вуси" (1885)−за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам "Невольник" (1872) за поемою Т. Шевченка, "Беспочвенники" (1878, остаточна редакція − 1898), "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (1882), "Гли­тай, або ж павук" (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність си­стеми художніх засобів (зокрема, розгор­тання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). Згодом з'являються п'є­си, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному на­прямі. У драмах "Де зерно, там і полова" ("Дві сім'ї") (1888), "Зайдиголова" (1889), "Олеся" (1891), "Перед волею" (1899), "Розгардіяш" (1906) поряд з ос­новним конфліктом розгортається додат­кова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.

У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками − "малюнки сільського руху" ("Конон Блискавиченко", 1902; "Скрутна доба", 1906), "малюнки сільського життя" ("Старі сучки й молоді парості", 1908), "малюнки сільського каламуту" ("Зерно і полова", 1910), − ін­туїтивно відчуваючи істотні відмінно їх структури, в якій важко визначити поча­ток, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпуєть­ся. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, ос­кільки в них зберігається принцип сюжет­ного розвитку.

На відміну від Цехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, Кропивницький постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлена в цей період багатьма письменниками Росії суспільна потреба в публіцистичній заго­стреності мистецтва: драматург раз у раз надає героям можливість відверто вислов­лювати свої погляди, давати оцінку різ­ним громадським явищам, подіям, вчин­кам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Помітно збільшується кількість дійових осіб та ско­рочується відстань між головними й дру­горядними. Це веде до розгалуження ос­новного сюжету й виникнення кількох різ­нопланових (соціальний, моральний, побу­товий) конфліктів, які співіснують пара­лельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один вузол, дістаючи спільну чи принаймні одно­часну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора відповідати на запити часу, так переплітаються у його творах традиційні й новітні засоби.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького "Чмир" (1890), "На руїнах" (1900), "Супротивні течії" (1900), "Мамаша" (1903), "Старі сучки й молоді парос­ті", як і водевіль "Дійшов до розуму" (1909). У деяких з них наявні ознаки тра­гікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням, а головні персона­жі − новоявлені пани з учорашніх мужи­ків, часом і з колишніх кріпаків − змальо­вані сатиричними барвами. Незлостивою іронією позначено комедію "Голомозий" (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й "етюд" (одноактівки "По ревізії", "Лихо не кожному лихо..."), ідейно-тематично пов'язаний з драмами письменника.

Прагнення драматурга до жанрової різ­номанітності з метою повніше відобрази­ти складність життя й разом з тим сю­жетною винахідливістю привабити гляда­ча до театру знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених траге­дійністю. У драмі "Страчена сила" (1903) герой, опинившись "на дні" суспільства, відчайдушно, але марно чинить опір жор­стоким обставинам і врешті гине, задав­лений ними (тут звучить новий для пи­сьменника мотив розплати за вчинений злочин). Фінал п'єси "Зерно і полова" ви­дається несподіваним, та загибель чесної людини від руки жандарма (за бунт) цілком закономірна. Такий сюжетний поворот заллється в українській літературі вперше.

Елементи трагедії спостерігаємо і на початку творчого шляху Кропивницького причому з зростанням його як художника збільшується їх кількісна й якісна вага Це зумовлено як матеріалом, що був ос новою його творів, так і близькими Кропивницькому тогочасними уявленням прогресивка естетичної думки про близь­кість драматичного трагічному.

Мистецькі й громадянські принципи Кропивницького − актора, режисера і дра­матурга в основі своїй лишались не­змінними протягом усього його творчого життя, підпорядкованого служінню правді й людяності. Він міг помилятися в оцінці певного спільного явища (наприклад покладаючи надії на землеробсько-реміс­ничу артіль драмі "Конон Блискавиченко"), але гуманістичний ідеал − провід­ний для драматурга. З позицій цього ідеа­лу й слід розглядати два основних моти­ви, які то взаємопереплітаються і підси­люють один одного, то виходять на пер­ший план у п'єсах різних жанрів руйнування особистості під впливом обставин і доля жінки у цих обставинах Незважаючи на цензурні обмеження, драматург звертається до відображення життя найрізноманітніших суспільних прошарків-У його п’єсах діють селяни − від найбідніших, кріпаків і вільних, до куркулів, поміщики та їх слуги, міщани, солдати, торговці, наймити, заробітчани, ремісники, лихвар, сільська старшина, інтелігенція, міська біднота.

Живучість кріпосницької й відповідно рабської психології, руйнування "дворян­ських гнізд і витіснення дворянства зростаючою сільською буржуазією збагачення куркуля – "чумачого" й наступ його на селянство, хижацька конкуренція його з собі подібними, російсько-японська вина І впливи на життя народу, револю­ційні заворушення на селі − такі "ми підіймала драматургія Кропивницького Актуальність їх безперечна, як і важли­вість моральних проблем життя творчої інтелігенції, і взаємин з "натовпом" по­ставлених у драмі "Беспочвенники" та комедії "Нашествіє варварів". Більшість його п'єс одразу підпадала під заборону Цензури й діжі роки пробивалася до сцени. Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літера­турних творів ("Невольник" за Шевчен­ком, "Вій" і "Пропазша грамота" за Го­голем, "Вергілійова Енеїда", "Чайковський, або Олексій Попович" за Гребінкою, "Підгоряни" за Гушалевичем, "Вуси" за Стороженком, "Хоть з мосту та в воду головою" за Мольєровим "Жоржем Данденом").

Під кінець життя Кропивницький ство­рив дві п'єси для дітей, використовуючи мотиви народних казок ("Івасик-Телесик", "По щучому велінню"). Органічний зв'я­зок його драматургії з фольклором вияв­ляється як у вихідних позиціях письмен­ника, який, обстоюючи народне розуміння добра і зла, завжди був на боці бідних і скривджених, так і у відбитті у мові пер­сонажів влучного народного слова, гумо­ру. У 70−80-ті рр. він часто звертається й до пісень, але з часом ущільнюється художня тканина його творів і для пісень, як і для різного роду етнографічних вставок, не лишається місця.

Зовнішнє розгортання конфлікту у п'є­сах Кропивницького відбувається здебіль­шого у сфері сімейно-побутовій, але суть їх полягає в художньому осмисленні ,й узагальненні гострих соціальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерів. Хрестоматійними стали поста­ті визискувачів, сільських глитаїв − Йосипа Бичка ("Глитай, або ж павук"), Насті й Самрося Жлудів ("Дві сім'ї"), Балтиза ("Олеся"), Шклянки ("На руїнах"), Супо-ні й Торохтія ("Скрутна доба") − нових зажерливих і підступних претендентів на роль господарів життя.

У змалюванні панства Кропивницький вдається до досить складної суспільно-психологічної градації. Та від лібералізміу Горнова, як і від розбещеності, жорсто­кості Воронових ("Доки сонце зійде..."), від нікчемності Нарциси Павлівни й пихи її дочки Надежди ("Замулені джерела"), один крок до лицемірства безсердечного кріпосника Підгайного ("Перед волею"). Зовні делікатний поміщик Деревицький наприкінці 1905 р. сподівається "зупинить щирою розмовою і усовістить" збуджених революційними настроями селян. Але та делікатність логічно зумовлена складністю обстановки й зовсім не суперечить його власницьким інтересам ("Скрутна доба").

Чимало спільного в Леоніді Загриві ("Оле­ся") та Смородині ("На руїнах") − ко­лишніх власниках великих маєтків, при­браних до рук їхніми вчорашніми лакея­ми. Письменник розумів, що ця суспільна сила вже сходить з історичної авансцени, й обмежувався оцінкою окремих її рис, спрямовуючи викривальний пафос проти тих, хто йде на зміну нежиттєздатному дворянству,− проти куркульства, старши­ни, зростаючої сільської буржуазії та їх­ніх лакуз.

Під збільшувальне скло художника по­трапляє і специфічний тип людини-покруча, позбавленої соціальної й національ­ної самосвідомості, жалюгідно смішної у готовності заради грошей продати кого й що завгодно, включаючи власну гідність. Починаючи з Гордія Поваренка ("Доки сонце зійде..."), подібний персонаж час від часу з'являється в українській драматур­гії на противагу трагічним образам без­таланних героїнь. Співвідношення трагіч­ного й комічного у творчості Кропивниць-кого, отже, перебуває в постійній діалек­тичній залежності від об'єкта і способу його відображення.

Уже в першому водевілі Кропивницького − "Помирились" − творчі начебто су­то розважального жанру − І. Франко не випадково побачив чорні, можливі тільки в задушливій атмосфері російського жит­тя і темноти картини, які засвідчують тен­денцію автора до узагальнень соціального характеру. Традиційний мольєрівський сю­жет про спритного слугу і простакуватого пана у водевілі "Пошились у дурні" за­свідчив "справжній сатиричний хист" дра­матурга та його здатність "мистецькою рукою вткати кілька постатей, живцем вихоплених з життя". Набутий у цих творах досвід дає можливість Кропивницькому створити блискучий зразок соціальної сатири − етюд "По ревізії". Зображення духовної порожнечі сільсько­го "начальства" − старшини і писаря,− під владою якого перебувають сотні лю­дей, виявляє спорідненість із сатиричною традицією Гоголя. Висміюючи кумедні, давно віджилі звичаї, дрібні людські вади, які призводять до комічних непорозумінь, а часом і до драм, що обов'язково завер­шуються щасливим фіналом, Кропивниць-кий навіть у таких незлостивих комедіях, як "За сиротою і бог з калитою...", "Вуси", "Джиґун", "Дурисвітка", "Голомо­зий", "Ошибка произойшла", не проминає нагоди поглузувати із старшини чи писа­ря, підкреслити моральну вищість бідняка над багатієм. Найбільшої сили сатирич­ного викриття досягає він, показуючи деморалізуючий вплив багатства на людей.

Трагікомічна ситуація, покладена в ос­нову п'єси "Чмир" ("Чумазий"), майстер­но використана драматургом для того, щоб показати соціальну й духовну несу­місність, неконтактність трудівників і па­разитів. Доки жив своєю працею небага­тий селянин Демко Пшінка, доти був нор­мальною людиною, дрібні вади якої ком­пенсувалися здоровим глуздом й крити­цизмом, умілістю рук, відчуттям потрібності своєї праці. У словах Демка: "Чим, більш чоловік багатшає, тим дурнішим робиться", бо "та копійка ним овладає та опанує, що він, як замакітрений, зробить­ся", уже в першій яві закладається зерно його майбутньої долі. Несподівано на нього звалюється колосальне, за його уяв­леннями, багатство − спадщина від по­мерлого у місті брата − і з ним відбуває­ться те, про що він казав. Намагаючись будь-що перейняти зовнішні форми пан­ського життя і прикладаючи до них не­зрозуміле для нього поняття "усякі образованія", Демко подібно до персонажів комедії Островського "Не в свої сані не сідай" опиняється справді у дурному ста­новищі. Неписьменного Демка спритно об­крадає хитрий крамар.

"Чмир" − одна з найдовершеніших п'єс Кропивницького. Стрімкість розгортання дії, дотепність ситуацій, лаконізм і точ­ність діалогів, яскравість характерів, як і недвозначність моральної позиції автора, роблять її привабливою для театру й донині.

Якщо пригода з Пшінкою є наслідком тимчасового затьмарення героя, то духов­на еволюція "купця з кріпаків" Кирпи у п'єсі "Старі сучки й молоді парості" уже завершена. Зажерливість його, як і його жінки, що економить навіть на харчуванні рідних дітей, не має меж. Численні його сутички з усіма учасниками дії складаю­ться в один всеохоплюючий конфлікт ба­гатства й бідності, визиску й праці, без­честя й порядності. Логічний фінал твору − безглузда смерть Кирпи на купі грошей.

У п'єсі Кропивницького "Мамаша" мож­на бачити зразок того "нового типу коме­дії", про який міркував Б. Шоу як про комедію, настільки більш трагічну за тра­гедію з катастрофічним фіналом, наскіль­ки нещасний чи навіть щасливий шлюб трагічніший від нещасного залізничного випадку". Драматург малює зловісну картину морального звиродніння людей під впливом жадоби багатства, за­ради якого дружина не жаліє чоловіка син − батька. У вузьких межах родинного життя відбито градації руйнування люд­ини безпосередньо залежних від масштабів матеріальних інтересів.

Несмішної комедії Кропивницького нале­жать до теологічного ряду творів які у свій час дали підстави О. Скабичевському визначити своєрідність російської комедії насамперед − Островського. На відміну від європейської комедії звичаїв, зокрема Мольєра, заважував критик, в російській комедії персонажі, що є носіями проти­лежних моральних норм, ведуть бесіду не помічаючи, що вони говорять зовсім різ­ними мовам, про різні предмети, не ро­зуміючи от одного. Це стосується як основного конфлікту творів Кропивниць­кого, так побічних. Людьми різних сві­тів виявляється просвітителька Надежда в покруч Микола, а також ті селяни, які всерйоз вважають її відьмою ("Супротив­ні течи"), пани відживаючі й прийдешні-Смородина і Шклянка ("На руїнах") на­віть члени цієї сім'ї ("Чмир", "Мама­ша", "Дійшло до розуму" й ін.).

У зображені сімейних конфліктів че­рез які як їх справжня першопричина ви­разно просочують актуальні соціальні проблеми, Кропивницький найближче під­ходить до новітньої драми, хоч і у виборі матеріалу, із засобах розгортання конф­лікту, тобто в зовнішньому вияві внутріш­ньої думки твору, він лишається вірним традиції. Ці особливості творчості пи­сьменника вводять її в контекст європей­ської драматургії, де саме в 70−90-ті рр. на перший план висуваються соціальні та моральні проблеми: викривальне реаліс­тичне зображення дійсності у творах.

Не випадково, отже, що до найгостріших, найдосконаліших при їх виразній тенденційності, творів Кропивницького належать драми "Глитай, або ж павук", "Дві сім’ї", "Олеся". Франко вважав найкращими його творами "Дві сім’ї" де "без театральної інтриги розвивається акція драми дуже природно і з поетичною правдою, основаною на різнорідної характерів", та "Зайдиголова" – "талановито написану студію з народного життя, де театральну інтригу заступає дійсний конфлікт різнорідних характерів... і де акція без штучної підмоги розвиває­ться натурально від початку до кінця творячи при тім ряд театрально ефектових сцен". Відзначеної критиком гармонії природності й сценічності драматург досягав щоразу заново, наполегливо відстоюючи принцип правдивості, каючи зберігати при тому почуття міри, за яке йому часом доводилось вести боротьбу не тільки з посередніми акторами, а й з видатними.

Драми Кропивницького "Глитай або ж павук", "Дві сім’ї", "Олеся", "Зайдиголова". "Доки сонце зійде...", "Замулені дже­рела", "Перед волею", "Розгардіяш", "Супротивні течії" дають різностороннє уявлення про долю жінки різних суспільних станів − від часів кріпаччини до початку ХХ ст. Безправність її становища підси­лювану безліччю умовностей і жорстоких традицій, драматург майстерно показав У різних суспільних прошарках. Беззахис­ними жертвами цих антигуманних умов нестримного свавілля тих, від кого так чи інакше залежить доля героїні, стають селянки-біднячки Оксана ("Доки сонце зі­йде...") й Олена ("Глитай, або ж павук") заможна міщанка Зінька ("Дві сім'ї") дочки поміщиків – емоційна, поривчаста Орися ("Перед волею") та освічена розсудлива Женя ("Замулені джерела" Ак­тивну боротьбу ведуть і зрештою перема­гають Олеся ("Олеся"), Домаха ("Зайди­голова"), Катря ("Розгардіяш")

Драматург роздумує над трагедією жін­ки й у тих творах, де вона виступає як Другорядний персонаж,− незалежно від жанру. Слова "отут ще живе місце" говорять своїм чоловікам, які катують їх, і позасценічна героїня водевілю "Дійшов до розуму", і Зінька у трагедії "Дві сім'ї". У веселій "комедії з співами" "Джиґун" спокійно, майже з усмішкою, як про щось цілком буденне, розповідає чоловік, як він бив свою жінку: "...так оддубасив, що більш тижня вилежала; аж втомився, б'ю­чи!.." І про інших мова йде: "Недзя, брат, їх не бить − такий закон!.. Закон недзя не сповнять..."

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організатор­ська діяльність Кропивницького, розгалу­женість, театральних маршрутів − не тіль­ки гастрольних, а й тих, що були зумов­лені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії),− лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному ре­пертуарі, відданість улюбленому мисте­цтву, різностороння обдарованість поро­джували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труд­нощі "акторського напівциганського жит­тя", і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з одно­думцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивниць-кий досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Його хвилюють події 1905 р.; в одному з листів він мріє про ті часи, коли правда здолає кривду і можна буде "хоч разочок дихнуть вільним повітрям, почути вільний спів "Марсельєзи"". Кропивниць-кий клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві ди­тячі п'єси та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910 р. по дорозі з Одеси, де був на га­стролях; поховано його в Харкові.

Творчо розвиваючи традиції Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Некрасова, Кропивницький зробив свій внесок у літературу критичного реалізму зображенням запеклої класової боротьби в українському селі другої половини XIX ст. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й па­сивного протесту до здатності аналізувати обстановку, усвідомлення себе як особис­тості, до соціальної активності. Цілий ряд драм і комедій Кропивницького є своєрід­ним аналогом "ідеологічних" повістей І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав "першими пробами" малювання нових суспільно-по­літичних течій нашої суспільності.

Визначальними рисами художнього мис­лення письменника є інтерес до найгостріших моральних та політичних проблем сучасності, що знаходив вияв у публіцис­тичній загостреності, сатиричній спрямо­ваності багатьох його п'єс. Твори дра­матурга утверджували реалізм розробкою народних характерів у типових життєвих обставинах. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром, у якому пе­реважала традиційна поетика, Кропивницький чуйно сприймав нові життєві яви­ща, події (зокрема, наростання революцій­ної боротьби на рубежі XIX−XX ст.), що й зумовило пошук ним нових драматур­гічних форм.


03.04.2011

Загрузка...

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!