Процес формування прав і свобод людини. Релігія в долі українського народу. Реферат
Окрім ознак суспільних людині притаманні також ознаки вільної істоти - особи, що діє за своїм власним вибором. Для узгодження інтересів суспільства з інтересами особи протягом віків виробилися правила взаємовідносин між ними. Ці правила мають спочатку моральну, а потім - і правову силу
Процес формування прав і свобод людини
Ще понад 23 століття тому назад великий грецький вчений і філософ Арістотель відзначав, що людина - "зоон політікон" (тварина суспільна), а тому вона в якості людини в своїй поведінці керується не інстинктами, а суспільною думкою. В ідеалі, суспільна думка для людини, як такої, має бути тим, чим для тварини є інстинкти.
Але окрім ознак суспільних людині притаманні також ознаки вільної істоти - особи, що діє за своїм власним вибором. Для узгодження інтересів суспільства з інтересами особи протягом віків виробилися правила взаємовідносин між ними. Ці правила мають спочатку моральну, а потім - і правову силу. Таким чином формувалась фіксована система взаємних прав (свобод) та обов’язків людини і суспільства.
В різні історичні епохи, у різних народів існували колись та існують зараз різні варіанти прав і обов’язків людини. Ця різниця зумовлена соціальними, етнічними, історичними, географічними та іншими незліченними умовами. Зараз людство дійшло висновку, що серед всіх прав і свобод людини центральне місце належить правам і обов’язкам в галузі світогляду кожної окремої людини.
Адже світогляд - це духовна основа особи людини і в той же час суб’єктивна основа мотивів людської діяльності. З цієї точки зору світогляд - це найбільш суттєва ознака особи людини. Який світогляд - така і людина в її соціальному та особистому вимірі. Процес становлення світогляду - це процес становлення самої особи людини. Насильство в галузі світогляду - це насильство не в якійсь частковій сфері вияву людини, а насильство над людиною взагалі.
Протягом віків права і свободи людини в галузі світогляду оголошувалися, обмежувалися і регулювалися в моральних поняттях добра і зла, в релігійних канонах гріха і благочесття, в низці юридично-правових документів, а також в педагогічних та побутових рекомендаціях. Центральне місце серед цих прав і свобод завжди займали права і свободи стосовно релігії. Це зумовлено тим, що релігія була і до цього часу залишається найбільш масовим світоглядом. За висновками дослідників, дві третини наших сучасників - це віруючі люди. (В скобках зауважу, що, за висновками тих же дослідників, релігія - це тип світогляду, в основі якого лежить віра в Бога.)
Релігія в долі українського народу
Якщо прийняти за аксіому, що на арені писаної історії наші етнічні та генетичні предки з’явилися в 4 столітті нашої ери під назвою антів, а потім - склавинів, слов’ян та слов'ян, то ми почали свій етнічний рух на місці свого наступного постійного проживання з життя більш чи менш замкнутих в собі родів та племен. Виразом та духовним укріпленням цього відособлення родів і племен була родоплемінна релігія. Вітчизняний літопис зазначає, що в той час кожне плем'я дотримувалося "звичаю батьків своїх", кожне мало "свій нрав" (свої релігійні вірування). Це була наша письмово засвідчена національна релігія пандемонізму та початкового політеїзму. Це була наша єдина автохтонна (породжена на наших землях, "туземна") релігія українського народу. Вона, справді, була з самого початку породжена нашим прадавнім народом, була духовним виявом власне українця - і більше нікого!
З певним культурно-історичним відхиленням та наближенням цю національну прадавню релігію намагаються відродити в сучасних умовах релігійні громади "Рідної української віри". Всі інші, пізніші, релігійні вірування нав’язувалися нам шляхом державно-адміністративного насильства та чужого нам духовного вторгнення.
В 10 столітті прийняття християнства в Київській Русі перервало розвиток духовної культури українського народу на основі свого власного, споконвічного світогляду.
Наша культура розпочала для себе розвиток з відмови від власної світоглядної основи та з схоластичного засвоєння принципово іншої світоглядної основи. Український народ виявився здібним учнем і через шість століть (фактично лише в 16-17 столітті) він усвідомив себе християнським православним народом і спромігся на власну духовну творчість уже на ґрунті християнського світогляду.
Виразом цього може бути діяльність митрополита Петра Могили та його оточення. Виклад ними православного віровчення ("Правосланий катехізис") визнано всім православним світом, як взірець для віруючих в їх боротьбі проти протестантських та католицьких поглядів. В цій творчості український народ досяг неперевершених на той час світових вершин в галузі релігійного світогляду, що стало духовною запорукою наступного всебічного розквіту власної культури.
В 17 столітті для української нації були всі об’єктивні та суб’єктивні умови для створення своєї власної держави. Ці умови виявилися нереалізованими, окрім всього іншого, через світоглядний розбрат, а саме - через запровадження панською Польщею, намаганнями католицьких єзуїтів та зрадою православних ариєреїв Брестської Унії (1596 рік). Одна частина народу на чолі з Богданом Хмельницьким усвідомлювала себе українським православним народом і покладала своє життя на алтар утворення самостійної держави, а друга, зуніачена частина - не лише не приймала участі в такій боротьбі, а фактично стояла на протилежному боці барикад. Внутрішній релігійний світоглядний поділ зашкодив українському народу ще в той час утворити велику самостійну європейську державу.
На тих українських землях, що відійшли до Росії згідно Андрушівської угоди (1689), утвердилося православ’я, а на тих, що відійшли до Польщі, - уніатство та католицизм. Резиденцією уніатського митрополита стало місто Васільків, під Києвом. А українське панство, що через уніатство перейшло в католицизм, спольщилося. На українських землях, що відійшли до Польщі, довгий час не піддавалася уніатству Галичина, що була справжнім неприступним бастіоном православ'я.
Для ліквідації православ’я єзуїти та польська влада завербували для співпраці львівського православного митрополита Йосипа Шумлянського, який протягом 10 років поступово и таємно витіснив "впертих" православних священиків, замінив їх таємними прихильниками унії і лише в 1700 році приєднав свою митрополію до Унії. Зараз Галичина - єдина опора уніатства в Україні.
Польща і Росія не лише матеріально поділили між собою Україну, а й духовно розірвали навпіл його релігійний світогляд. Зі своїми православними та уніатськими віруваннями українці вірнопіддано асимілювалися, відчужувалися один від одного і навіть "успішно" ворогували між собою.
В Галичині, яка після поділу Польщі в 1794 році відійшла до Австрії, релігійний світогляд місцевих українців (уніатів та рештки православних) використовувався для культивування в їх середовищі антимосковських та антипольських настроїв; а в Волині, що відійшла до Росії, над українцями було вчинене чергове насильство - їх примусово в 1836 році навернули до православ’я.
При чому, як і випадку запровадження уніатства на Галичині, визначну роль в ліквідації уніатства на Волині зіграв видатний уніат (зрадник унії та агент російської православної церкви і російського царату) архієпископ віленський Йосип Семашко.
Космополітизм християнства та спільність православної віри російського і українського народів поруч з шовіністичною політикою царського уряду сприяли поступовій ерозії національної самосвідомості українського народу. В рамках багатонаціонального Радянського Союзу українці поступово асимілювалися в "Радянський народ" на ґрунті не релігійного, а - як тоді було заведено говорити - наукового світогляду. В таких умовах утримання національної самосвідомості українського народу в рамках Російської імперії та Радянського Союзу відбувалося поза рамками релігійного світогляду.
12.06.2011
