• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Моральний стан українського народу, особливо тієї його частини, яка перебувала на окупованій території, багато в чому був детермінований німецькою фашистською владою. Жорстокого окупаційного режиму Україна зазнала чи не найбільше з усіх республік СРСР.

Можна з впевненістю стверджувати, що політика фашистської Німеччини була направлена на повну культурну деградацію українського народу. На нараді, що відбулася 16 липня 1941 р., Гітлером були визначені основні принципи окупаційної політики: "Тепер перед нами стоїть завдання розчленити територію так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її".

Серед німецького командування були окремі керівники, які вважали за потрібне звернути увагу на культурний аспект українського суспільства, розбудити історичну свідомість українців, привернути їх на сторону рейху, і для цього, за словами рейхсміністра східних окупованих територій Розенберга, "в Україні повинні бути здійснені певні заходи аж до відновлення самостійності".

Проте незважаючи на це, тут був взятий курс саме на нещадну експлуатацію ресурсів України, як матеріальних, так і культурних. У своїх планах підкорення та колонізації окупованої території України нацисти значну увагу приділяли налагодженню механізмів духовного пригнічення місцевого населення.

Дії, спрямовані на духовне вихолощення й деградацію мешканців східних окупованих районів, вандалізм щодо їх культурних цінностей, перетворилися на повсякденну практику німецьких окупантів. Про те, що було пріоритетом державної політики, свідчать стенограми висловлювань Гітлера у Вольфшанце (Східна Пруссія): "Якщо ми будемо навчати росіян, українців і киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас... Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання географії може бути обмежене однією фразою: "Столиця Рейху - Берлін".... Математика і подібні дисципліни взагалі не потрібні".

Гітлер вважав, що "... загальна освіта є розкладаючою отрутою. Тому кожен стан матиме свій рівень освіти. Широким масам рабів буде надане благодіяння бути неписьменними".

Подібні погляди привели до того, що на більшій частині території, що входила до складу СРСР, вже з перших місяців окупації нацистська адміністрація почала запроваджувати політичну лінію на згортання системи освіти, планомірне звуження інтелектуального потенціалу й зниження розумового рівня населення окупованих східних територій.

Під час німецької окупації на території України було зруйновано та пограбовано 32930 шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, 19200 бібліотек, з яких вивезено до Німеччини 50 млн. книг. У добу війни згоріло 62 театральних приміщення, 600 стаціонарних кінотеатрів і 151 музей. Україна втратила 27,5% складу вчителів, що на 13,5% перевищує аналогічний показник втрат по СРСР.

Саме розвиток освіти, культури, який пропагували у початковий період німецької окупації національне свідомі сили, викликав занепокоєння в окупаційної влади. У звіті офіцерів таємної спецслужби про ситуацію в Україні чітко вказано, що головна небезпека для німецької влади полягає не у відновленні комуністичної ідеології серед населення, а у зростанні національної свідомості, яка безпосередньо пов'язана з рівнем освіти: "Масова освіта - це ризик для тоталітарних систем, бо в загальному вона готує людину до критичного думання, до реальної оцінки власного становища і характеру влади. Іншими словами вільна та необмежена освіта представляє реальну політичну небезпеку для тоталітарного режиму. Не будемо під нашим доглядом сприяти шкільному вихованню. Ми мусимо місцеве населення тримати в темноті".

Маніпулювання українським питанням в роки Другої світової війни переконливо довело, що Гітлер ніколи не розглядав його вирішення в інтересах українського народу. Доля окупованих територій цікавила його лише під кутом успішної реалізації своїх агресивних планів, а політика щодо цих територій, незважаючи на вдавану лояльність, ґрунтувалась на загально-нацистських політичних доктринах. Слід визнати, що нещадна окупаційна політика мала з часом переважно негативні наслідки. Багато в чому вона сприяла моральній деградації українського суспільства.

Очевидно, що саме на це була спрямована її діяльність. Крім того, населення отримало можливість порівняти радянський і німецький тоталітарні режими і в багатьох моментах це порівняння було на користь комунізму, хоча симпатії до Радянського Союзу з'явилися лише після безпосереднього знайомства з жахами фашистського режиму. М. Коваль наводить приклад каламбуру, що з'явився в Україні в роки війни з даного приводу: "Якого успіху досяг Гітлер на Україні за 1,5 року і чого не зміг Сталін досягти за 23? Відгадка: Гітлер примусив українців полюбити радянську владу".

Раптовий напад Німеччини лише підтвердив, що українське суспільство ніколи не було єдиним і в ньому існувало розмежування залежно від прихильності до радянської влади, ідеології, суспільно-політичних та економічних процесів в країні. Радянська влада беззаконням, репресіями, неуважністю багатьох представників партійно-владного клану підірвала віру до себе значної частини населення України. Під час війни деяка частина населення України пішла на відкриту співпрацю з фашистським окупаційним режимом, що викликало у радянського керівництва велике занепокоєння.

Ще під час війни окремі народи СРСР за це були звинувачені в колабораціонізмі і виселені зі своїх етнічних територій. Якщо вірити словам М. Хрущова, висловленим на XX з'їзді КПРС, то українців не спіткала подібна доля лише через велику чисельність населення. Підтримання жорстокого німецького режиму на більшій частині української території вимагало добре розбудованого і чисельного апарату. У жодній з окупованих країн, як стверджує Я. Грицак, не було таких окупаційних військ і такого чисельного окупаційного апарату як в Україні, а утримання такого апарату було б неможливе без залучення і співпраці місцевого населення.

Фашисти перед наступом на Радянський Союз добре вивчили моральний стан радянського суспільства і сподівалися, що ця війна приведе до нових антибільшовицьких настроїв. У багатьох випадках ці міркування мали рацію. У жовтні 1941 р. в звіті про політичну і економічну ситуацію в Україні німецьке командування стверджувало, що "довіра до німецького вермахту є дуже великою. Українець очікує від Німеччини насамперед покращення свого матеріального становища".

Пояснити перехід досить великої кількості українського населення на службу до окупантів лише зрадою, було б спрощенням. Ці процеси багато в чому можна віднести на рахунок вад і злочинів тоталітарного режиму, що вкоренилися у свідомості людей. Влада, будуючи щасливе життя для одних людей, робила його нестерпним для інших. Мільйони людей, що зазнали репресій, так звані куркулі, зрадники, "гнила інтелігенція" та інші, якщо і не раділи німецькому режиму, то зайняли вичікувальну позицію. За оцінками дослідників на службу до фашистів (в тому числі у воєнізовані формування) в основному переходили, як правило, дві категорії українського населення. До першої категорії належали особи, які поверталися на поновлене окупантами виробництво з почуття страху, з примусу. До другої категорії належали ті, що були вороже настроєні по відношенню до радянської влади.

Німецька експлуатаційна машина не ставила перед собою мети зробити життя українців кращим. Створення в Україні мережі "бюро праці", які спочатку вербували, а потім ловили і відправляли людей до Німеччини, відновлення колгоспів, введення трудової повинності, нещадна експлуатація українських селян розвіяли ілюзії народу про щасливе майбутнє з німцями. Поступово становище змінилося не на користь окупантів.

Політика фашистів з часом викликала відверту неприязнь у населення України і більша частина її населення все частіше віддавала перевагу збройній боротьбі з окупантами і чекала повернення радянської влади. Але сам факт існування колабораціонізму, сподівань на прихильність німецької влади, свідчить, що значна частина мешканців України відчувала образу на радянську владу, що заперечувало тезу про ідейну згуртованість радянського народу. Будь-який народ залишається натовпом доти, поки в його середовищі не зросте національне свідома інтелігенція.

Інтелігенція - це мозок нації, де акумулюються звичаї, традиції, психічні настанови народу. На жаль, щодо України цей процес був не вигідний як для сталінського, так і для гітлерівського тоталітаризму. "Гнила інтелігенція" за часів Сталіна була відірвана від народу, а найбільш свідома її частина знищена в таборах ГУЛАГу. Щоб вижити у боротьбі з радянською владою, більша частина української інтелігенції обрала "пристосуванство". Під час окупації національне свідома частина українського народу стала на заваді колонізаторським планам гітлерівців, тому знову опинилася під ударом каральних служб.

Для фашистської влади однаково була загрозою як колишня радянська еліта, так і та, що ставила за мету створення національної держави навіть під німецьким протекторатом. Іншим об'єктом нищення стала та частина української еліти, яка відстоювала ідею створення Української держави.

Взимку 1941-1942 рр. у Києві фашисти заарештували і розстріляли групу членів ОУН, яких запідозрили у підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу, Івана Ірлявського та Івана Рогача, головного редактора газети "Українське слово" професора В. Багазая, мера міста та ін. Очевидно, що за таких умов німецької окупації, більшість української інтелігенції мала аполітичні настрої і знову обрала єдиний можливий вихід -пристосуванство. Для української національної інтелігенції вибір був невеликим: або колабораціонізм, або гестапо.

04.04.2012