• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Головні причини формування національного характеру, або ментальності, географічне положення країни, історичні обставини, суспільні умови, культура та власне особливості психології цього народу. Найяскравішими представниками вітчизняного світобачення, на думку вчених, були Г. Сковорода, Т. Шевченко та М. Гоголь. Саме в їхній творчості ми знайдемо найглибше його розуміння.

Україна розташована на надзвичайно плодючій землі, тому кожна українська сім'я могла повністю забезпечити себе і селитись окремо. Від землі залежала людська доля, тому зв'язок із землею посилювався як запорука щастя. Українець розумів землю як святу матір, бо з-неї створено людину, вона освячена кров'ю предків та захисників.

Для нації хліборобів земля була годувальницею; бити її без потреби вважалося таким же страшним гріхом, як бити матір. Найурочистішою клятвою вважалося з'їдання грудочки землі - форма причастя до найбільшого скарбу. Радіючи роботі на землі, українець прагнув близькості до природи більше за спілкування з людьми. Великі простори його землі виховували у ньому поклоніння життю, сонцю, землі. Маючи природу як основний шлях пізнання Бога, людина ототожнювала її із Творцем. Такий Бог об'єднував собою небо й землю, а отож, і Всесвіт із народом та окремою людиною.

Українець - індивідуаліст; більше за все він цінував свободу окремої людини, і перш за все свободу самого себе. Тому не засновував міст та й узагалі цінував рівність, і демократію аж до крайнощів: стихійності (вибори в Запорозькій Січі) та анархії, - навіть вузького егоїзму.

Зовнішня політика України тривалий час зводилася до вибору "із ким бути" - із Туреччиною, Литвою, Росією, Австро-Угорщиною чи Польщею. Життя серед прекрасної природи і постійна загроза - усе це втратити, виховували любов до життя, напруженість його кожного моменту (як казали козаки, закликаючи до повстання: "смерті все одно не уникнути, то яка різниця, від чого помирати - від старості, шаблі чи від палі").

Очевидно, що сім'я та, ширше, рід - головна суспільна одиниця українця. Правителі мінялися кожен день, сьогоднішня влада карає на горло прихильників учорашньої, і українець охоче ділив увесь світ на "своїх" і "чужих". У політиці від мене однаково не залежить нічого, а в господарстві я все роблю сам. Цікаво, що ідеалом хліборобів був не батько-мисливець та воїн, а мати-берегиня, тому саме мати була центром багатьох сімей.

Індивідуаліст-українець і взаємини з оточенням теж налагоджував особисто; про це зазначає козацьке побратимство. Я відповідаю за самого себе, сім'ю і за друга, але не більше.

Українець сприймав світ не розумом, а серцем. Почуття, інтуїція для нього важливіші за докази. Він не обмірковує, а переживає життя тому в українських піснях стільки ліризму, ніжності, суму. Прагнучи до власного щастя, українці створюють прекрасні зразки любовної лірики. На прикладі фольклору ми бачимо, що на відміну від більшості держав кохання було чи не головним чинником у виборі супутника життя.

Який же висновок зробимо ми, дослідивши наш національний характер?

По-перше, особливий характер українців - реальність. Він відрізняється від характерів усіх сусідніх народів.

По-друге, наш характер - не кращий і не гірший за інших. Він просто існує й має свої недоліки й переваги. Знати його, досліджувати, поважати й працювати над посиленням сильних якостей і подоланням недоліків - ось справа, гідна сучасного українця.

Спадщина

Ми - молоде покоління нової держави України, якій тільки-но виповнилося десять років. Вона ще така молода! А її історія? її досвід?

Що залишили нам попередні покоління, що залишають ті, що живуть нині, що залишимо по собі для майбутнього ми?

Вважаю, що найголовніше, що залишили нам наші предки - це велике прагнення волі. Яке воно давнє - це намагання! Скільки поколінь вимріяли його, працювали задля нього? Ще з часів Київської Русі славні русичі виборювали його у нескінченних битвах. Пізніше його високо піднесли на своїх корогвах "лицарі волі" - козаки. Потім будівничі першої Української Народної Республіки.

Тепер, нарешті, ми здобули цю волю. Вірю, що ми зможемо побудувати сучасну демократичну державу, доклавши до цього певних зусиль і прагнень, розуму і вміння.

Нам у спадок передали величезне багатство - прекрасну землю України з її родючими ґрунтами, густими лісами, живлющими водами. Завжди любили цю землю люди, обробляли її, поливали (іноді, у часи лихоліть, і кров'ю). Пишалися урожаєм, берегли святиню - хліб, були справжніми господарями.

Але настали часи, коли забрано у людини землю, забрано хліб, відлучено від неї справжнього господаря, тавровано його принизливим словом "куркуль". Але найжорстокіші "покручницькі діяння" не змогли зламати високого духу справжнього господаря, хлібороба, сина землі. Згодом час "подарував" нам жахливі випробування Великої Вітчизняної, а грізна квітнева ніч 1986 лишила у спадок гіркий і чорний полин Чорнобиля - результат передчасних партійних рапортів та безгосподарності rope-керівників. Пробач нам, матінко-земле, цю науку.

Ще довго будуть пекти жарини Прип'яті, ще довго страждатиме земля у лиховісній зоні.

Чесні трударі припадають руками й розумом до землі, відроджують і збагачують її. І щедра, вона, забувши всі злодіяння, заподіяні їй, дарує дітям своїм хліб щоденний. І віриться no-Тарасовому, що "оживуть, степи, озера"...

У спадщину ми отримали і неоціненний скарб - думу й пісню, яка "не вмре, не загине". Бринить у народних творах душа наших предків, які ніколи не корилися.

Дано нам у спадок мову солов'їну, яка єднає між собою різні покоління. Мова - найбільше духовне багатство народу. "Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів" - найбільша святиня, яку слід берегти і примножувати.

Перейшла нам у спадок і книга - "це духовний заповіт одного покоління іншому". У книгах не лише минуле: вони є документами, згідно з якими ми є володарями сучасного, володарями суми істин і знань, знайдених у стражданнях, іноді облитих кривавим потом; вони - програма майбутнього. Скарб цей у нас багатющий. Від літописних хронік Київської Русі й першодруків Івана Федорова до Геніальних творінь Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та творів сучасних поетів, письменників, науковців, філософів, вчених.

А ще у своє життя міг маємо взяти успадковану від пращурів незламну віру, святу, невмирущу. Світла і горда, як у Тараса Шевченка. Жодної нотки песимізму: "буде правда між людьми? Повинна бути, бс сонце встане й осквернену землю спалить".

Правда й віра спроможні знести всі випробування, що випали і випадуть на нашу долю.

Якщо людина не байдужа, не живе життям рослини, їй важко покинути свій край. Згадайте лишень, з яким душевним надривом покидали свій злиденний край герої "Камінного хреста" В. Стефаника. їм покидати було нічого, а вони напівживі відривалися від своєї землі. А скільки непідробної туги й сліз у творах письменників-еміґрантів! Які все-таки міцні корені має рідна земля.

Люблять люди і пустелю з 50-ґрадусною спекою і вічну мерзлоту, і скелясті гори з небезпекою вулканів - бо там вони народились. А нам. українцям, е за що любити Україну: прекрасний клімат, усі чотири пори року мають свою гармонію, вона багата, має сиву, цікаву історію, а головне - скільки справжніх лицарів народила ця земля.

Мабуть, ти, Україно, дуже дорога і цінна земля, якщо за твою волю і незалежність полягло стільки людей. Коли перечитуєш нашу історію, жахаєшся, скільки мук витерпів наш народ. Дуже багато було ласий на цей гарний шматок, притягала до себе завойовників, як мед бджіл.

Важко не любити свій край, але ще важче його любити таким, яким є сьогодні. Національне свідомі люди розуміють, як важко зараз у молоді виховати почуття патріотизму, а без цього почуття не буде й України. Україна зараз знаходиться на межі виживання. Я маю на увазі не економічного, а духовного. Ми не лише знаходимося в економічній ямі, ми ще більше страждаємо від бездуховності. Адже Україна потихеньку розкрадається, розпродається і руйнується. Врятує її лише патріотизм і національна свідомість.

Люди! Схаменіться! Не живіть одним днем, не хапайте, життя - це не матеріальні блага і гроші, це - щось більше й вище. Це почуття щастя, затишку і користі свого існування. Це прекрасні здорові традиції та звичаї наших пращурів, це знання, це усвідомлення своєї значущості, самобутності та незалежності, почуття господаря, почуття причетності до долі свого народу. Життя - це душевний спокій, думи своєю рідною мовою, своя, неповторна, пісня, свій (а не мавпячий) шлях у майбутнє.

Нам є у кого вчитися. Згадайте В. Симоненка, який прожив усього 28 років, а як він щиро й ніжно любив Україну. Згадайте В. Стуса - життя, проведене за ґратами в ім'я любові до України. Згадайте Шевченка, його слова: "Для кого в світі живете?" Задумайтеся, знайдіть у серці відповідь, визначіться для себе. І живіть для себе, своєї сім'ї і нашої багатостраждальної України.

Ми, українці, ще й зараз самі не знаємо історії своєї країни. Героїв українського народу називали ворогами і навіть зрадниками. Так робили тоді, коли неможливо було змусити замовчати борців за волю і свою державу. Ще більше славних імен і подій намагалися назавжди приховати, щоб люди їх цілком забули.

Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні могутності й слави, мала справді легендарних героїв, мужньо долала найважчі випробування. І потім відроджувалась, виростала з руїн, виховувала нові покоління закоханих у рідну землю лицарів правди й волі. Ми можемо пишатися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів.

На жаль, цілими століттями ворогам за допомогою грубого і жорстокого, як правило, кривавого насильства, облудної брехні й підступу, розпалювання ненависті між етнічними групами українців удавалось панувати над Україною.

Майже всі завойовники кричали нахабно, безсоромно і цинічно, що вони дають українцям тільки добро і щастя. Прикро, але дехто з наших співвітчизників ставав на службу до чужинських можновладців і допомагав їм гнобити свій народ. Перевертнями і яничарами, а в наш час манкуртами називають люди таких осіб, які за гроші ладні відректися навіть від рідної матері. Але були й ті, які, навіть настромлені на польсько-шляхетські палі та підвішені на турецьких залізних гаках за ребра, вмирали з іменем України на устах, їй вони віддавали усі свої сили, здібності, працю і навіть життя.

Кожна така людина розуміла, що тільки тоді її Батьківщина, Україна, зможе стати господинею на власній землі, коли всі її сини й доньки щоденно працюватимуть для досягнення цієї великої, святої справедливої мети. Якби нас змалечку навчили вклонятися рідному порогові, рідній мові, може, тоді не розгубили б ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини і були б добрішими й милосерднішими.

Але чужі школи і вчителі не тільки не виховували у дітей почуття любові до рідного, а, навпаки, отруювали їх безсоромно брехнею про тих, хто поклав свою працю, а інколи й життя на священний вівтар незалежності. За цих умов кращі історики і письменники, незважаючи на переслідування, писали і видавали правдиві літературні та наукові твори не лише для дорослих, а й для шкільної молоді. Хто з наших сучасників не знає такі імена, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Яворницький, Пантелеймон Куліш та інші.

Але, незважаючи на те, як важко живеться сьогодні українському народові, хочеться сподіватись на те, що ми виживемо, вистоїмо. Над Дніпром не вигасає дух народу, не пропаде і його сила. Свідомість українців постійно змінюється і здобутки наші ростуть. Народ не перестає боротися за свої права. Українська нація росте і розвивається, хоч як їй важко жити, і це додає всім надії й віри, що доля народу зміниться на краще.

Може, й не дуже весело зараз в Україні, але покинути її — те саме, що покинути рідну матір через те, що вона, мовляв, хвора. Не вибирають люди матір, не можна вибрати й Батьківщину, як це прекрасно сказав у своєму вірші В. Симоненко.

Ні, не можна відмовлятись від рідної землі, якщо ти - Людина. Тим більш, що зона напрочуд красива, наша земля, і краси її та історії не затулять для справжніх людей жодні економічні негаразди.

Такий само чесний, працьовитий, волелюбний народ живе на українській землі, чиєї "правди сила ніким звойована ще не була" (П. Тичина).

Інакше кажучи, мови, якої можна вчитися у всього, що зветься рідним краєм - Україною.

Не завжди легко жилося українському народові, та завжди справжні сини свого народу любили неньку-Україну.

Багато скрутних часів зазнала вона протягом своєї героїчної й трагічної історії. Знала поневолення і війни, та знову і знову ставав на її захист народ, нищив ворогів і відбудовував міста й села, бо любили справжні українці свою Батьківщину попри все.

Для того щоб бути патріотом своєї держави, треба не співати п'яними голосами "Ще не вмерла..", а потім тікати за кордон, щоб "тинятись по чужбинах, аж доки дідько всіх не забере" (В. Симоненко). І не обвинувачувати у своїх негараздах інші народи - ніколи цього не робив такий беззаперечний патріот, як Тарас Шевченко, або О. Гончар, що казав: "Ми поважаємо патріотизм кожної нації, бо ми самі патріоти". Треба бути відданим їй серцем і працювати, щоб розквітла вона ще пишніше, ніж зараз. Кожен із нас може зробити у цю справу свій внесок.

Головне, пам'ятати "яких батьків ми діти" і любити Батьківщину більше, ніж власний добробут.

Усією душею бажаю: живи, Україно, квітни, мужня моя красуне, Україна-пісня, Україна-воїн, Україна-трудівниця!

13.02.2012