Походження льодовиків і їх поширення на Землі. Реферат

Північний льодовитий океан. Зледеніння і льодовики Арктики. Зледеніння і Світовий океан

Напевне, найбільш поширена гірська порода у всій Вселенній – це лід. Марс, Юпітер, Сатурн мають у складі великі маси льоду, а деякі супутники планети складені ним майже цілком. Не є виключенням і наша Земля: більше однієї десятої земної суші зайнято "вічними" льодами, і п’ята частина всієї поверхні планети цілорічно знаходиться під снігом.

Сніги і льоди представляють собою невід’ємну частину земних ландшафтів. Вони відіграють важливу роль в еволюції землі і, являючись продуктом клімату, самі завжди вказують існуючий вплив на клімат.

Сучасне зледеніння охоплює ряд гірських країн і рівнин в обох півкулях і займає площу 16,2 млн. кв. км. Це переважно материкове зледеніння (Антарктида – 13,9 млн. кв. км, Гренландія – 1,7 млн. кв. км), площа льодовиків гірських країн незначна.

Льодовик – це маса фірну і льоду, що утворюється шляхом тривалого нагромадження і перетворення твердих атмосферних опадів та який володіє власним рухом. Льодовикам властиві пластичні деформації і вони рухаються під впливом гравітації вниз. Льодовики руйнують гірські породи, переносять, шліфують і відкладають їх в іншому місці.

Чисельність льодовиків, що об’єднані загальними зв’язками з навколишнім середовищем і з внутрішніми взаємозв’язками і властивістю, утворюють зледеніння, або льодовикову систему.

Льодовики регулюють температуру повітря, солоність Світового океану, стік гірських рік та ін.

Скупчення снігу і льоду знайомі мільйонам людей. В холодний час року великі території суші покриваються білим саваном снігу, а водойми – панциром льоду. З приходом весни сніжно-льодова оболонка нашої планети поступово зменшується в розмірах і на рівнинах помірних широт зникає на ціле літо. Зате в високих горах і полярних районах маси снігу і льоду можуть існувати постійно завдяки суворим кліматичним умовам.

До життя у вічних снігах і льодах змогли пристосуватися лише окремі небагаточисленні групи людей. Тому можна контрактувати, що протягом багатьох століть людству приходилось мало стикатися з льодовою стихією. Тим не менше, цей незвіданий світ завжди приваблював людей, бажаючих випробувати свої сили і мужність.

     

В сучасну епоху контакти з світом снігу і льоду розширюються. В результаті загострення глобальних ресурсних і екололгічних проблем кардинально змінюють оцінки територій.

У полярних широтах на рівні моря, а в помірних та жарких поясах у середніх та верхніх кулях тропосфери волога в атмосфері знаходиться переважливо у твердій фазі. Атмосферні опади тут випадають у вигляді снігу, який, якщо є умови (материки і острови в полярних широтах, високі гори - у помірних і тропічних), зберігається цілий рік, накопичується та переходить в кригу. Так на Землі формується сфера вічних снігів і криги, яка отримала назву хіоносфери (грец. хіонос - сніг). Вперше її виділив М. В. Ломоносов під назвою морозної атмосфери.

Таким чином, хіоносфера є результатом взаємодії:

  • а) гідросфери, що надає вологу для утворення снігу й криги;
  • б) атмосфери, яка цю вологу переносить й зберігає у твердому вигляді;
  • в) літосфери, на поверхні якої можливе утворення крижаної оболонки.

При виключенні будь-якого з трьох перерахованих чинників існування вічних снігів неможливе. Снігова оболонка, таким чином, не безперервна. Вона з'являється лише в тих місцях, де є умови для снігонакопичення.

Морозна атмосфера як явище кліматологічне, як куля вільної атмосфери знаходиться на великих висотах у печені поясі (біля екватору піднімається на висоту до 6400 м), знижується в помірних широтах і опускається до рівня моря в полярних країнах. Нижня межа її отримала назву снігової лінії.

Снігова лінія - висотна межа, вище якої сніг не тане повністю протягом літнього періоду через нестачу тепла навіть у незахищених від сонця місцях. Висота снігової лінії в залежності від кліматичних розумів і, насамперед, температури повітря й кількості наявних опадів коливається в широких межах. Положення снігової лінії залежить не лише від середніх багаторічних кліматологічних характеристик, але й від сезонних коливань метеорологічних елементів і орографії місцевості. Тому вирізняють ще два різновиди снігових ліній: сезонну й орографічну.

Нульовий баланс снігу на сніговій межі може бути досягнутий як при малій річній сумі опадів, так і при великій їх кількості; у першому випадку снігу тане мало, в іншому - багато. Отже накопичення снігу, перетворювання його в кригу та стікання льодовиків може бути енергійним та в'ялим. Тому є поняття про енергію зледеніння, тобто про величину прибутку та витрат снігу вище снігової лінії.

У холодних країнах, де випадає мало опадів й танення йде повільно, енергія зледеніння невелика. У морських помірних кліматах снігу випадає багато, він енергійно перетворюється на кригу, льодовики стікають у великій кількості та з великою швидкістю, тобто енергія зледеніння значна. Про енергію зледеніння не можна судити по масі снігів та криги, по ступеню покриття території сніговими та льодовими утворюваннями. Наприклад, Антарктида вкрита льодовим куполом, але енергія зледеніння там незначна у зв'язку з особливостями полярного клімату. Прикладом зледеніння великої енергії може бути гімалайське.

Отож, спробуймо поринути у світ вічносніжної краси, пізнати характерні риси її кліматичних умов, відкрити незвідані таємниці походження і існування.

Льодовики - це природні маси кристалічного льоду (угорі - фірну), що перебувають на поверхні Землі в результаті нагромадження й наступного перетворення твердих атмосферних опадів (снігу). Льодовик - природне скупчення льоду, що рухається на земній поверхні.

Явка між поверхнею, де є сніг і де нема, називається сезонною сніговою лінією. В холодний сезон зміщується в бік нижчих широт, в горах вниз по схилах, а в теплий сезон навпаки. Середнє положення снігової лінії називається кліматичною сніговою лінією. Вище її – позитивний сніговий баланс (іде акумуляція), нижче – негативний баланс (сніг розтає), на самій лінії – нульовий баланс.

Сучасні льодовики покривають площу понад 16 млн. км2, або близько 11% суші.

Найбільші області зледеніння – Антарктида, Гренландія, Канадський арктичний архіпелаг, Аляска, острови Арктики, Шпіцберген і інші.

Ламберта льодовик (Lambert Glacier), найбільший на земній кулі льодовик в Антарктиді, що спускається по долині МГГ, харчує шельфовий льодовик Эймери. Довжина близько 450 км, ширина від 30-40 до 100-120 км. Відкритий в 1957 р. австралійською експедицією. Названий по імені керівника картографічної служби Австралії Б. П. Ламберта.

Катунский льодовик - на південних схилах м. Белуха на Алтаєві. Довжина близько 8 км; площа близько 8,5 км2.

У льодовиків виділяють області харчування (акумуляції) і абляції. У першій з них сніг перетворюється у фірн, а потім у лід, і відбувається збільшення маси льоду, стерпного в область абляції, де ця маса зменшується в результаті танення, відколювання, випаровування й здування снігу вітром. Розміри льодовиків досить різноманітні. Якщо вони мають площу менш 0,1 км2, то називаються малими. Найбільш великі можуть досягати багатьох млн. км2. Наприклад, льодовиковий щит Антарктиди досягає майже 14 млн. км2, а його максимальна товщина перевищує 4,7 км.

Північний Льодовитий океан

Арктичний океан, Північне полярне море – найменший за розмірами океан земної кулі. Розташований між Євразією і Пн. Америкою, в Арктиці. Межу Північно-Льодовитого океану з Атлантичним і Тихим океанами проводять приблизно по Пн. Полярному колу. Площав 14,7 млн. км. кв. Об’єм водної маси 18, млн. км. кв. пересічна глибина 1225 м, максимальна 5527 м. Берегова лінія розчленована затоками та протоками. Характер берегів різноманітний – від скелястих, фіордових до низьких намивних, складених з алюмінієвих і морських відкладів.

Моря Північно-Льодовитого океану мілководні, окраїні, розташовані переважно біля берегів Євразії, крім внутрішніх вод Канадського Арктичного Архіпелагу. За кількістю островів (площа близько 3,8 млн. км. кв.) Північно-Льодовитий океан посідає друге місце після Тихого океану. Острови розташовані головним чином на материковій обмілині (шельфі). Найбільші з них – Гренландія, Баффінова Земля, Шпіцберген, Північна Земля, Франца-Йосифа Земля та ін. Рельєф дна океану відзначається розмитою шельфовою зоною завширшки до 1300 км. За фізико-географічними і морфологшічними особливостями в океані виділяють Північноєвропейський басейн (Гренландське море, норвезьке море, Баренцеве море, Біле море),

Арктичний басейн, розташований між шельфом Євразії та узбережжям Північної Америки, Канадський басейн, що включає північно-західні протоки, та моря сибірського шельфу (Карське море, Лаптєвих море, Східносибірське море та Чукотське море). Північноєвропейський та Арктичний басейни розчленовані системою підводних хребтів (зокрема Гаккеля хребтом), що є північним продовженням Серединно-Атлантичного хребта. В межах Арктичного басейну, крім того, виділяють глибоководні западини – Нансена улоговина, Амундсена улоговина, Канадська улоговина та ін., розділені між собою складчастими підводними хребтами понад 1000 м, найменша – 954 м.

Клімат Північно-Льодовитого океану визначається його положенням у полярних широтах. Близько 75% сонячної радіації відбивається льодовою поверхнею, що вкриває більшу частину Північно-Льодовитого океану. Влітку для центральних районів Арктичного басейну характерна циклонічна діяльність; відбуваються істотні зміни тиску, напряму вітру, температури повітря. Взимку над арктичним басейном розвивається арктичний антициклон.

Протягом року над Північно-Льодовитим океаном переважають арктичні повітряні маси. На формування клімату океану мають також вплив Тихоокеанська течія та північноатлантична течія. Пересічна температура повітря у різних районах Північно-льодовитого океану змінюється від +3 до -40 градусів взимку та від 0 до +10 градусів влітку. Опади бувають найчастіше у вигляді снігу. Пересічна річна кількість їх від 150 до 300 мм на рік. Улітку значна хмарність. Часті тумани.

Гідрологічний режим Північно-Льодовитого океану зумовлений значним надходженням прісних вод та водообміном з прилеглими океанами. Пересічна температура поверхневих вод становить близько – 1,5 градусів, солоність їх – до 32 проміле. Східно-Гренландська течія та Лабрадорська течія виносить поверхневі води та морську кригу в атлантичний океан.

З Атлантичного й Тихого океанів у Північно-Льодовитий океан надходять теплі й солоніші води. Основними складовими загальної циркуляції поверхневих вод Північно-льодовитого океану є Трансарктична течія, що перетинає арктичний басейн від Чукотського моря на Захід; Східний антициклональний круговорот на північ від Аляски; холодна східно-Гренландська течія, а також тепла Норвезька течія з розгалуженнями.

Однією з особливостей Північно-Льодовитого океану є потужний льодовий покрив, утворенню якого сприяють низькі температури та відносно низька солоність поверхневих вод. Товщина однорічної криги коливається в межах від 0,5 до 2,5 м. Арктичний басейн вкритий переважно багаторічною дрейфуючою кригою (паком) завтовшки до 4,5 м. Трапляються айсберги (найчастіше у Баффіна морі) та "льодові острови", розміри яких досягають кількох десятків кілометрів, товщина понад 30 м.

Рослинний і тваринний світ Північно-льодовитого океану характеризується інтенсивним розвитком фітопланктона, у складі якого переважають діатомові водорості. В тепліших водах біля берегів Ісландії, Норвегії, Кольського півострова і в Білому морі багато ламінарієвих, фукусових та інших донних водоростей, які мають промислове значення. В Північно-Європейському басейні зустрічається понад 2 тис. Видів тварин, у тому числі китоподібні, риби (морський окунь, тріска, пішка, оселедець) та ін. В Арктичному басейні живуть білий ведмідь, морж, тюлень, нарвал; серед риб – полярна тріска, навага тощо.

Зледеніння і льодовики Арктики

Величезні атмосферні вихори-циклони з Північної Атлантики, проносячись над просторами Баренцева і Карського морів, рясно живлять осіданнями льодовики полярних архіпелагів. З супутників і космічних кораблів такі вологонесучі циклони виглядають як кудлаті, закручені хмари поблизу кромки морських льодів, що дрейфують. Вони проходять по улоговині низького тиску від острова Ведмежий до льодовикової шапки острова Ушакова на півночі Карського моря. І хоча, з погляду синоптика-прогнозиста, ця картина виглядає декілька спрощено, для гляціолога вона може стати першим кроком у вивченні природних взаємозв'язків льодовиків і умов їх існування.

У самому процесі зледеніння виявляється декілька закономірностей. Перша з них обумовлена напрямом надходження живлячих опадів. Тут перш за все слід зупинитися на положенні льодовиків в межах суші.

На Шпіцбергені основна маса льоду приурочена до периферії головного острова архіпелагу, а центральна частина відносно гола. Шпіцберген першим зустрічає циклони з Північної Атлантики. Тому можна сміливо стверджувати, що Шпіцберген - ключ до розуміння процесів зледеніння в Арктиці.

При всій складності льодовикової ситуації на Землі Франца-Йосифа відзначають приуроченість льодовиків до східних і південно-східних ділянок островів на сході архіпелагу. У всіх відмічених випадках льодовики в межах суші зміщені назустріч вологонесучим повітряним потокам, і в тому ж напрямі (це вже інша закономірність) орієнтовані пологі, навітряні ділянки обширних арктичних льодовиків - покривних і напівпокривних.

Відповідно сусідні ділянки, що примикають до загального ледорозділу (підвітряні), усюди круті. Цю закономірність вдалося встановити повсюдно на островах Євроазіатського сектора Арктики. Раніше при оцінці асиметрії льодовиків більше уваги приділялася вивідним льодовикам. Проте в цілому ряду місць (Північно-східна Земля, Північна Земля) вивідні язики якраз приурочені до підвітряних ділянок і більше залежать від того, що підстилає рельєф.

Ще один показник напряму вологонесучих вітрів - орієнтування гірських льодовиків (третя закономірність зледеніння), оскільки такі льодовики розташовуються зазвичай на підвітряних схилах гірських хребтів. Із-за переважання північно-західних і північно-східних вітрів троянда орієнтування гірських льодовиків Шпіцбергена нагадує рогатку.

А на Новій Землі у аналогічних льодовиків переважають північно-східні і південно-східні напрями, причому це, можливо, пов'язано з сезонною міграцією циклонів. Всі три описані закономірності, таким чином, відображають зв'язок зледеніння з надходженням живлячих опадів.

Наступні дії закономірності відображають умови збереження і накопичення живлячих опадів. По-перше, на це впливає широтна зональність, що особливо наочно виявляється на двох архіпелагах: на Новій Землі і на Північній Землі. Все просто: чим північніше, тим холодніше і краще за умову для збереження снігу і льоду.

Зростання зледеніння на північ тут наголошувалося ще поморами, тому саме тут зв'язок між напрямом опадів, що поступають, і формою льодовиків виявляється найчіткіше. А в середній частині льодовикового покриву на заході - гори, на сході - плато, тобто ситуація несумісна і тому не показова. Проте в цілому різноманітність умов існування льодовиків на Новій Землі дозволяє одночасно вивести ряд закономірностей, чому надійність висновків, природно, підвищується. Всі відомі закономірності дозволяють стверджувати, що осідання поступають сюди з Баренцева моря в широкому секторі від півночі до південного заходу.

Можна підтвердити цей висновок, вивчаючи окремі льодовикові області. Так, наприклад, в області напівпокривного зледеніння Нової Землі крупні льодовики пологими ділянками обернені на південь, а відмічене тут орієнтування гірських льодовиків також показує переважаючий напрям вступу опадів з північного заходу і з південного заходу, коли шляхи циклонів літом зміщуються до материка. Навіть малі льодовики (а їх на Новій Землі більше 2000 загальною площею понад 700 км2) чітко показують напрям місцевих стічних вітрів типу бору, що спотворюють спостереження метеостанцій.

Як нескладна картина природних взаємозв'язків зледеніння Нової Землі, вона не йде ні в яке порівняння з ситуацією на Шпіцбергені, де порушена головна, глобальна закономірність - широтна зональність. Про надходження опадів з південних румбів першої показала троянда орієнтування гірських льодовиків, пізніше підтверджена подовжніми профілями напівпокривних льодовиків.

З таким висновком співпадали загальна картина розподілу зледеніння, положення межі живлення льодовиків в межах острова а цілому, розподіл снігу і т. д. Не рахуючи порушення широтної зональності, решта всіх показників немов прагнула підтвердити один одного, складаючись, подібно до розрізнених шматків мозаїки, в єдину картину. Виявилось, що інтенсивне надходження снігу з півдня і його акумуляція привели до місцевого охолоджування атмосфери саме на півдні архіпелагу, що, загалом, зустрічається не часто.

Описані закономірності виявляються на місцевості не завжди чітко. З цієї точки зору зледеніння Землі Франца-Йосифа найбільш складне і найменше зрозуміле. Так, якщо коливання висоти межі живлення льодовиків на Новій Землі або Шпіцбергені досягають майже півкілометра і відзначити їх неважко, то на Землі Франца-Йосифа - всього 50 метрів... Тому просторові закономірності зледеніння тут легко порушуються перш за все рельєфом.

Отже, виявлені основні закономірності зледеніння далеких і негостинних полярних архіпелагів. Яка ж загальна картина природних взаємозв'язків на просторах Арктики від Шпіцбергена до Північної Землі? Починається наступний етап у вивченні зледеніння Євроазіатської Арктики в цілому.

Спробуємо уявити, як виглядає система взаємозв'язків океан — атмосфера - льодовики з космосу, з борту пілотованого космічного корабля, які регулярно, через певні проміжки часу з'являється над досліджуваною частиною Арктики.

Ось, зародившись на півночі Атлантики від самотнього острова Ян-майен з його вулканом в броні льодовиків, уздовж кромки льодів Гренландського і Баренцева морів не поспішаючи повзуть один за одним гігантські вихори-циклони, випліскуючись негодою в сотнях великих і малих завірюх на східні береги Шпіцбергена і Землі Франца-Йосифа, набігають на вигнуту ним назустріч дугу Нової Землі, часто проносячись по дотичній, щоб, напоївши снігами льодовики Північної Землі, припинити своє існування у Новосибірських островів.

Немов в дзеркало, дивляться один на одного льодовики Північно-східної Землі і західної частини Землі Франца-Йосифа з одного боку і східній частині Землі Франца-Йосифа і Нової Землі з іншою... Зрушилися назустріч один одному на своїх островах, тягнуться пологими схилами. Коли б не рельєф, то ж було б і на островах Північної Землі. Всі ці льодовики, отримуючи харчування з одного загального джерела на півночі Атлантики, розвиваються одночасно і по режиму входять в один район.

Проте на заході Шпіцбергена ми бачимо зовсім іншу картину. Сюди осідання поступають з циклонами по баричній улоговині між Гренландією і Шпіцбергена.

Але найвиразніше описав це явище В. А. Русанов: "Чим далі піднімаєшся на північ, тим менше і менше залишається чорної, не покритої льодом землі. Нарешті тільки вершини гір самотньо стоять серед суцільного могутнього крижаного покриву". Далі він пише: "Спочатку в південних частинах північного острова льодовики займають лише схили гір і деякі частини деяких долин. Північніше льодовики заповнюють цілі долини від до низу верху і від одного краю до іншого. Потім льодовики з'єднуються один з одним і, нарешті, суцільним крижаним покривом одягають всю внутрішність Нової Землі".

По-друге, спостерігається відособленість один від одного льодовиків, приурочених до негативних і до позитивних форм корінного рельєфу, тобто до плато і долин. Льодовики цих двох підрозділів не зустрічаються разом на Шпіцбергені. На Північній Землі практично немає гірських льодовиків. У свою чергу на Новій Землі практично відсутні справжні льодовикові шапки. Ця закономірність пов'язана також з акумуляцією твердих опадів, оскільки корінний рельєф підсилює (у долинах) або ослабляє її (на піднятих ділянках плато, звідки сніг частково здувається).

Зрозуміло, на різних архіпелагах описані закономірності виявляються по-різному. Наприклад, практично не можна прослідкувати вплив широтної зональності на Землі Франца-Йосифа, оскільки протяжність архіпелагу з півночі на південь невелика. Навпаки, не бачити прояву широтної зональності на Новій Землі або Північній Землі просто неможливо. Тих гірських льодовиків, які можна знайти на Землі Франца-Йосифа або Північній Землі, явно недостатньо, щоб визначити напрями вологопотоків на цих архіпелагах.

Іноді труднощі виникають із-за впливу рельєфу. Оскільки площі льодовикового покриву Нової Землі басейнів Баренцева і Карського морів практично рівні, можна думати, що льодовикова поверхня відносно ледорозділу буде симетричною. Проте насправді ледорозділ зміщений до Карського моря на крайній півночі і на крайньому півдні покриву, тоді як в середній частині він ближче до Баренцеву морю.

На самому півдні і півночі льодовиковий покрив знаходиться в умовах однорідного підстилаючого рельєфу, і там, уздовж кромки льодів у східного побережжя Гренландії на контакті з теплими водами Гольфстріму. Це абсолютно інше джерело живлення, і не можна чекати повної схожості льодовиків на сході і заході Шпіцбергена.

Можна, мабуть, намітити ще один обширний район, що включає льодовики на сході Гренландії (крім власне льодовикового щита) і на заході Шпіцбергена. Це два основних регіони в межах даної частини Арктики. В межах східного, мабуть, існує декілька місцевих, підлеглих регіонів другого порядку.

Своєрідна льодовикова ситуація па заході Баренцева моря. Льодовики на заході Землі Франца-Йосифа, як і їх сусіди, на островах Баренца, Едж і Північно-східній Землі також зміщені назустріч один одному в межах суші. Розташовані між ними маленькі льодовикові шапки на островах Вікторія і Білий не могли б тут існувати, коли б не циклони, що проходять по улоговині низького тиску між Шпіцбергеном і Землею Франца-Йосифа.

Значить, тут можна чекати прояву місцевих особливостей в зледенінні, хоч і на обмеженому просторі. Адже циклони і з ними осідання поступають сюди лише по відгалуженню від основній Ісландсько-карській барическій улоговині. Так, на основі зв'язків льодовиків з джерелами живлення проводиться льодовикове районування.

Зрозуміло, пошук природних зв'язків - достатньо складне і клопітке завдання. В значній мірі її успіх залежить не тільки від кількості інформації, отриманої по окремих льодовиках, але і від площі району, що вивчається, і різноманітності його льодовиків.

Закономірності зледеніння служать інструментом для пізнання природних взаємозв'язків зледеніння з умовами існування, в першу чергу з кліматом і рельєфом.

Зледеніння і Світовий океан

На відміну від взаємодії зледеніння з кліматом, зв'язок заледеніння з океаном зриміший. Для формування льодовиків потрібна вода, яка кінець кінцем береться з океану, тому у міру того, як крупні льодовикові покриви розростаються, рівень океану знижується. В період зростання льодовики нерідко досягають мори, і при зіткненні льоду з водою починає діяти ціла група особливих процесів.

Взаємодії льодовиків і моря заснована на відмінностях в динамічних умовах на контакті льодовика з підстилаючим ложем, що позначається на морфології льодовикових покривів. Класифікація включає наземні льодовикові покриви, лежачі цілком на кам'яному ложі, і плавучі льодовикові покриви, найчастіше шельфові льодовики, ложем яких служить товща води.

У першому випадку сила донного тертя вельми висока, в результаті народжується куполоподібна форма льодовика. У другому випадку донне тертя майже відсутнє, і це є причиною існування на поверхні води порівняно тонких плит з близькими до горизонтальних верхніх і нижніх поверхнями. Яскраві приклади наземного льодовикового покриву - Гренландський льодовиковий щит, а плавучих - численні шельфові льодовики біля берегів Антарктиди.

Проміжне місце між названими типами займають льодовикові покриви, що підстилають кам'яним і водним ложем. Корисне існування такого льодовикового покрову занурене на деяку відстань нижче рівня моря, що не заважає могутнім внутрішнім частинам льодовика покоїтися на материковому субстраті, а периферичним - спливати, утворюючи шельфові льодовики.

Такі льодовики стали називати "морськими". Хоча вони мають континентальне походження, їх режим в окремих частинах і на деяких етапах розвитку тісно пов'язаний з морем. "Морські" льодовикові покриви, як є поєднанням опуклих щитів, плоских шельфових льодовиків і що сполучають їх увігнутих ділянок. Таким покривом є льодовиковий комплекс Західної Антарктиди.

Головна особливість "морських" льодовикових покривів полягає в тому, що їх зародження, розвиток й деградація контролюються в основному океанологічними чинниками: тепловим балансом і циркуляцією океану, рельєфом і вертикальними рухами морського дна, формою і ступенем відособленості окремих басейнів. В той же час найбільші "морські" льодовики самі могутньо впливають на океан: викликають коливання рівня, відхилення течій і ізоляцію крупних частин, змінюють умови осадконакопичення й біологічної продуктивності, виорюють континентальні шельфи і служать джерелом накопичення товщ льодовиково-морських опадів на материкових схилах і їх підніжжях.

Розростаючись, льодовики цього типу впливають на формування мас глибинної води, а деградуючи, що нерідко супроводжується швидким викидом в морі обширних мас льоду і спуском льодовикових озер, різко змінюють температуру, солоність і ізотопний склад окремих частин Світового океану.

Лінію відриву льодовика від ложа і переходу його в плавучий стан називають лінією налягання; це дуже важливий рубіж, положення який не залишається постійним, а залежить від багатьох причин.

Лінія налягання відступає, наближається до берега материка, коли зростає глибина океану, збільшується швидкість руху льодовика, ослабляється його живлення, посилюються абляція і подовжнє розтягування. Протилежні зміни тих же чинників ведуть до настання лінії налягання, тобто вона просувається у бік моря. На горизонтальному тлі різко похилому у бік суші океанічному ложі лінія налягання не може стабілізуватися, вона стає нестійкою і навіть при невеликому обуренні "морською" льодовика може повністю руйнуватися. Лише досягнувши ділянок ложа із зворотними ухилами, лінія налягання може тут стабілізуватися.

На контакті льодовиків з морем часто виникають приливні льодовики - так називають долинні льодовики, кінці яких досягають моря і проводять айсберги. У наш час, коли більшість льодовиків убувають, а рівень моря підвищується, лінія налягання приливних льодовиків відступає. Відповідно приливні льодовики Південно-східної Аляски, що спускаються в затоку Гленшер, за останнє століття відступили на багато десятки кілометрів. Однак приливний льодовик Колумбія вже давно утримується на підводній моренній гряді біля входу в затоку Принц-Вільямс. Якщо лінія налягання зрушиться в цьому рубежі, в затоку дуже швидко буде викинуто до 200 км айсбергового льоду.

Всім відомі фьорди - довгі, вузькі і глибокі заливи, прорізані міцними вивідними льодовиками в гірських побережжях областей покривного зледеніння. Вони широко поширені в Скандинавії, Гренландії на Лабрадорі, Баффіновій Землі, острові Елсмір, Алясці, Шпіцбергені, Землі Франца-Йосифа, Антарктиці.

Фьорди служать продовженням льодовикових трогових долин суші, а на морському дні вони переходять в жолоби-троги континентальних шельфів. Жолоби-троги, по своїй будові схожі на трогові долини, мають коритообразні поперечні і ступінчасті продовжені профілі, вони носять характер підводних висячих долин. Як і фьорди ці жолоби являються екзараційними формами, зв'язаними з морськими льодовиковими покровами.

Самі великі жолоби-троги гляціальних шельфів розташовані в Баренцевому і Карському морях, морях Роса і Уедделла в Антарктиді, в Канадському Арктичному архіпелазі. Довжина жолобів-трогів складає в середньому 400-500 км., ширина - десятки кілометрів, а глибина частіше всього 600-1000 м, але в Антарктиді може перевищувати і 2000 м.

Шельфові льодовики, в сучасну епоху широко поширені в Антарктиці, займають більше 10% площі всього Антарктичного льодовикового покриву і оточують льодовий материк майже на половині його периметра. У минулому ці льодовики зустрічалися і в Арктиці. Вони є відносно тонкі (декілька сотен метрів) крижані плити, причленовані до материкового льодовикового покриву. З великою швидкістю (до 1000 м/рік) вони рухаються у бік відкритого моря, де від них відколюються крупні столові айсберги. Товща шельфових льодовиків в основному складається з льоду, що сповзає з материка, незначна частина утворилася з снігу, випадного на поверхню шельфового льодовика.

У свердловинах, пробурених на ряду шельфових льодовиків дальше 200 км від їх краю, тип розподілу температур свідчить про те, що на нижній поверхні шельфових льодовиків намерзає лід. Основним його механізмом служить надходження прісної води до нижньої поверхні льодовика, омиваного дуже холодною і солоною морською водою. Шар розпрісненої води у донній поверхні шельфових льодовиків, очевидно, утворюється від поверхневого танення льоду в період абляції і від надходження прісної води в тилову частину льодовика з-під континентального льодовикового покриву. У центральній області останнього постійно йде танення на межі з корінним ложем.

Подібний процес найбільш інтенсивно розвивається на шельфовому льодовику Еймері, що є плавучим продовженням найбільшого вивідного льодовика Ламберта. З нього під льодовик Еймері щорічно поступає близько 4 км3 прісної води. В результаті на нижній поверхні шельфового льодовика замерзає до 7 км3 розпрісненої води в рік.

Отже, далі 200 км. від краю шельфових льодовиків танення на їх нижній поверхні змінюється намерзанням. Спочатку воно незначне, але у міру наближення до тилових частин шельфового льодовика, особливо там, де відбувається інтенсивне "вичавлювання" прісних талих вод з-під континентального льодовикового покриву, все більш збільшується. Цей процес має велике значення для режиму периферійних частин льодовикового покриву Антарктиди.

Яка ж роль зледеніння у водному балансі Світового океану? Щорічно з найбільших льодовикових щитів - Антарктичного і Гренландського - безпосередньо в Світовий океан поступає більше 2650 км3 води, зокрема з Гренландії - близько 610 км3 (до 330 км3 у вигляді рідинного стоку і 280 км3 у вигляді айсбергів) і з Антарктиди - більше 2050 км3. Сумарний стік з Антарктиди і Гренландії складає не меншого 8% стоку в океан зі всієї поверхні суші, а в Південному океані одночасно знаходиться близько 15 тис. км3 прісного льоду.

Для зміни рівня Світового океану на 1 мм достатньо додати або вилучити 360 км3 води - це більше 2% об'єму айсбергів, плаваючих навколо Антарктиди. Значить, величезний об'єм айсбергів, що відколюються від Антарктичного льодовикового покриву, може впливати на водний баланс Світового океану.

Аналіз даних з 1500 морських станцій показав, що за останні 250-300 років рівень Світового океану підвищується з середньою швидкістю 1 мм/рік. У 1910-1920-х роках це підвищення помітно прискорилося, досягнувши 1,4-1.5 мм/рік, що відповідає щорічному збільшенню водної маси океану на 520-540 км3. Цілком імовірно, що підвищення рівня Світового океану пов'язано із зменшенням маси льодовикового покриву Антарктиди, проте це припущення, ще вимагає доказів.

Література

  1. Большая советськая енциклопедия. – М.: Советськая енциклопедия, 1976.
  2. Дайсон Дж. Л. В мире льда. – Л.: Гидрометеоиздат, 1982.
  3. Донат Наумов. Мир Океана. – М.: Молодая гвардия, 1982.
  4. Корякин В. С. Ледники Арктики. – М.: Наука, 1988. – 160 с.
  5. Корякин В. С. Маршрутами гляциолога. – М.: Мысль, 1981. – 128 с.
  6. Котляков В. М., Гросвальд М. Т., Лориус К. Климаты прошлого из глубинн ледникових щитов. – М.: Знание, 1991. – 48 с.
  7. Котляков В. М. Снег и лед в природе Земли. – М.: Наука, 1986.
  8. Котляков В. М Горы, льды и гипотезы. Л., Гидрометеоиздат, 1977. – 168 с.
  9. Маркин В. А. Планеты ледяной венец. Гидрометеоиздат, 1981. – 120 с.
  10. Назаров Г. Н. Оледенение и геологическое развитие Земли. М., Наука, 1921.
  11. Українська радянська енциклопедія. – Київ.: Українська радянська енциклопедія, 1982.
  12. Серебрянный Л. Р., Орлов А. В. Человек в мире льда. – М.: Знание, 1988.
  13. Серебрянный Л. Р., Орлов А. В. Ледники в горах. – М.: Наука, 1985.


25.11.2011