Житомирщина: визначні міста і села. Реферат

Коростень – центр древлянського племені. Бердичів і Верхівня. Новоград-Волинський. Овруч. Романівка – батьківщина М. Т. Рильського

Коростень - центр древлянського племені

Небагато збереглося древніх міст, що мають тисячолітню давність. Тільки в небагатьох випадках у стародавніх містах життя не вгасало і вони дожили до нашого часу. До таких древніх міст належить сучасний Коростень. Історія його сягає у сиву давнину. Як свідчить літопис, уже на початку 5 століття Іскоростень був могутньою фортецею, головним містом слов’янського племені древлян.

В Коростені збереглися його стародавні оборонні спорудження - городища. Вони являються достопримітними пам’ятками, що залишились від древнього літописного Коростеня і заслуговують великої до себе уваги.

Коростенські городища розкинулися на високих скелястих берегах річки Уж, утворюючи групу, що складається з чотирьох городищ. Три з них знаходяться на правому березі Ужа, а одне - на лівому.

Народний переказ говорить, що правий берег ріки Уж є місцем покарання і смерті першого коростенського князя Мала.

З історичних джерел відомо, що великий київський князь Ігор доручив збирання данини з древлян і уличів воєводі Свинельду, інколи цю функцію виконував сам. Власне останній випадок і зафіксував літописець. Згідно з ним Ігор, узявши данину з древлян відправився до Києва. Князеві здалося, що її недостатньо, і він з півдороги повернувся ще раз до древлян. Тяжка смерть спіткала Ігоря в древлянській землі. Древляни зі своїм князем Малом вирішили знищити Ігоря. Недалеко під стінами древнього Іскоростеня вони полонили войовничого князя, прив’язали ногами до нагнутих дерев, дерева були пущені і тіло Ігоря розірвалось на дві частини.

Могила Ігоря стоїть на правому березі Ужа, за 8 кілометрів на північний схід від міста у селі Немирівці.

Картина облоги і зруйнування древлянської столиці, як наслідок помсти княгині Ольги за свого чоловіка, постає зі сторінок літопису. Ольга ціле літо не могла взяти місто і вдалася до хитрощів: "Нині у вас нема ні меду, ні хутра, - говориться там. - Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три голубці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі, то ж дайте мені се мале". Сплатили древляни незвичайну данину. Ольжині дружинники поприв’язували птахам запалені трути, а ті, полетівши додому, позапалювали оселі. Іскоростень згорів дотла.

     

З княгинею Ольгою пов’язується чимало топонімів. Так, найменування сусіднього від Іскоростеня села Шатрища виводять від того, що княгиня Ольга під час облоги міста порозставляла тут зі своїм військом шатра. Біля Коростеня багато чудових місць для відпочинку. Сюди приїжджають туристи і любителі природи. В одному з таких місць, де Уж стрімко несе свої води між скелями, колись любила купатися княгиня Ольга. Цей виступ скелі має назву "Купальня Ольги": форма його справді нагадує ванну.

Княгиня Ольга повернувшись із Константинополя, куди їздила після прийняття християнства, поселилась в Іскоростені. Тут для неї збудували високий терем і церкву святої Олени (після хрещення Ольгу нарекли Оленою), яка була першим християнським храмом на древлянській землі. Жила княгиня на лівому березі річки Уж, де і купалась, вибравши собі чарівний куточок. (берегиня)

Багато криниць називають Ольжиними, з яких вона пила воду. У селі Кліщі знаходиться Ольжина долина, на якій зупинялась княгиня для відпочинку, як і в селі Любовичі.

На березі Ужа, за легендою, є також "Дзеркало Ольги", "Грот Ольги", а ще, крім того - "Плечі Перуна", "Свяття". Все це - рідкісні витвори природи, яким більш як мільярд триста мільйонів років. Вони і понині стоять, як мовчазні свідки сивої давнини. Їх треба берегти.

В місті Коростені в 1988 році було відкрито музей, який є відділом Житомирського краєзнавчого музею, фонди якого нараховують 7400 одиниць основного фонду, який постійно поповнюється. Музей співпрацює з місцевими краєзнавцями, всіма, хто не байдужий до історико-культурної спадщини рідного краю. Систематично проводяться виставки декоративно-прикладного, художнього, етнографічного характеру. Відбуваються літературно-музичні вечори: талановитих виконавців авторської пісні, місцеві поети збирають шанувальників поезії на літературні вечори.

Коростенщина дала багато талановитих діячів літератури та мистецтва, імена яких відомі й за межами України. Це відомі поети: Юхимович В. Л., заслужений працівник культури України, Сингаївський М. Ф., та Сингаївський П. Ф. - брати, поети. Широко відоме на Україні та за її межами ім’я Скуратівського В. Т., письменника, етнографа, журналіста, лауреата республіканської премії імені Островського, завідуючого відділом етнографії журналу "Народна творчість та етнографія", редактору журналу "Берегиня", який народився на хуторі Великий Ліс.

Далеко за межами України відомі імена художників з Коростенського фарфорового заводу Трегубової В. М., заслуженого діяча мистецтв України та Трегубова М. С., заслуженого художника України, чиї роботи набули європейського визнання. Коростенський фарфоровий завод був відзначений президентом США Білом Клінтоном і удостоєний нагороди "Бермінгемський факел".

В країнах близького та далекого зарубіжжя відомі баянні твори відомого композитора та диригента Анатолія Білошитського (1950-1994), чиє ім’я носить музична школа в місті Коростені, де він народився і навчався. Його твори увійшли до педагогічного репертуару середніх та вищих учбових закладів, майже половина з них записана до фонду Українського радіо. Його твори отримали велику популярність: вони звучать в Україні, Росії, Німеччині, Франції, Югославії та інших країнах.

Бердичів і Верхівня

Бердичів - значний промисловий і культурний центр. Про різні етапи історії міста нагадують архітектурні пам’ятки.

У першій половині 16 століття на правому березі ріки Гнилоп’яті, біля пограничного між Литвою й Україною пункту "Митники" виникає селище Бердичів. Гадають, що назва міста йде від одного з тюркських племен - берендеїв, котрі ще в 11-12 століттях оселилися на південних кордонах Русі для захисту батьківщини від набігів половців. Землі, на яких виник Бердичів, литовський князь Гедемін у 14 столітті подарував польським магнатам Тишкевичам.

Тишкевичі володіли чималими земельними площами по річках Тетереві, Гнмлоп’яті, Гуйві, та Роставиці й проводили велику торгівлю, вивозячи хліб та іншу сировину на Брацлав, Краків, Франкфурт, до Чорного моря й інших місць. Щоб переховувати торгові вантажі та охороняти себе від поневоленої людності, Тишкевичі будують у Бердичеві міцний замок-маєток.

Федір Тишкевич володів, окрім Бердичева, ще замками-маєтками в Слободищах, Махнівці, Пулінах та Кодні.

У процесі загальної полонізації та окатоличення українського панства, наприкінці 16 століття родина Тишкевичів приймає польську державну зверхність та католицьку віру. Один із Тишкевичів - Януш, воєвода Київський, у порядку своєї вірнопідданості інтересам польсько-католицької зверхності, а також з підприємницькою метою заснував у 1627 році католицький кляштор ордену "босих кармелітів".

Під розташування кляштора та в основу монастирського господарства Тишкевич передав 1630 року свій Бердичевський замок-маєток з кількома найближчими селами та приділив інші маєткові й грошові фундації. За його участю і допомогою польська державність і католицизм закріплюються і в інших місцях, як от: в Махнівці та Чуднові будуються кляштори "бернардинів", у Любарі та Морахві - "домініканців", у Житомирі Тишкевич будує костьол, у Києві й Вінниці влаштовує єзуїтів, засновує й фортифікує Сокольський кляштор "бернардинів" і багато інших.

1634 року Бердичівські "босі кармеліти" закладають підземний Маріїнський костьол, в стилі бароко з трьома великими баштами. Костьол оздоблений позолотою, різьбою, фресками. Будують торгівельні склепи, крамниці й інші господарські будівлі, поширюють мури фортеці. щоб збільшити прибутковість костьолу, кармеліти силою відбирають у православної Михайлівської церкви образ "божої матері", що славився як "чудодійний", і переносять його до костьолу. Польські воєводи не гребували ніякими засобами, аби підкорити населення Правобережної України.

Незабаром кляштор набуває значення великого економічного та класового чинника для цілого краю.

У зв’язку з цим зростає місто Бердичів, залюднюється ремісниками та торгівцями, до Бердичева тягнуться лави прочан.

Нажаль під час Великої Вітчизняної війни гітлерівці зруйнували цю унікальну архітектурну пам’ятку 16-18 століть. З 1967 року ведеться реставрація пам’ятки давнини - архітектурного комплексу.

Ще одна важлива історико-культурна пам’ятка - костьол святої Варвари, де в 1850 році великий французький письменник Оноре де Бальзак вінчався з Евеліною Ганською. Про цю подію розповідає меморіальна дошка.

Маєток Ганських розкинувся в селі Верхівня, яке згадується в усіх енциклопедіях світу. Це село міцно пов’язане з ім’ям великого французького письменника Оноре де Бальзака, який у 1847-1848 роках двічі приїздив сюди з Парижа і досить довго жив у маєтку поміщиці Евеліни Ганської. На рукописі другої частини твору "Зворотна сторона сучасної історії" є позначки: "Верхівня, Україна, грудень 1847 року". Цей твір знаменує закінчення "Людської комедії". Титанічний задум Бальзака був завершений у верхівнянському кабінеті.

Маєток Ганських збудований майстрами, що були запрошені з Поділля та Волині. Керували ідівництвом відомі на той час архітектори. Будівельні матеріали завозились з багатьох країн. Двоповерховий палац Ганської, оточений прекрасним парком, Бальзак назвав "справжнім Лувром". Чудовий садибний ансамбль, цінний пам’ятник архітектури початку 19 століття, вимагає реставрації і відселення з його приміщення сільськогосподарського технікуму, та створення меморіального музею Оноре де Бальзака. Щороку сюди приїздить багато екскурсантів. У книзі вражень залишили свої записи такі відомі люди, як сучасний прогресивний французький письменник і публіцист Андре Вюрмсер, вітчизняні письменники Натан Рибак, Олесь Гончар, Дмитро Павличко та інші.

Наприкінці 19 та на початку 20 століть в Бердичеві перебували класики єврейської літератури: Менделе-Мойхер Сфорім і Шолом-Алейхем, в 1928 році виступав Володимир Маяковський. У місті народився відомий російський письменник В. С. Гроссман.

Новоград-Волинський

Місто Новоград-Волинський розташоване на мальовничих берегах Случі при впадінні в неї Смолки.

Вперше згадується в літописі за 1257 рік під назвою Звягель у зв’язку з взяттям і спаленням його галицько-волинським князем Данилом Романовичем за те, що непокірні городяни не хотіли визнати влади князя. Розташований на важливому шляху з Київської Русі до країн Західної Європи, Звягель був значним стратегічним пунктом. Походження назви міста пояснюється так: за часів Київської Русі по повноводній на той час Случі через Звягель проходив торговельний шлях з Києва на Захід. Річкові береги з’єднували підйомний дерев’яний міст. Коли кораблі підходили до нього, їх високі щогли торкались натягнутого перед мостом каната, починав дзвонити дзвін. Це служило сигналом, що час підняти міст і пропустити корабель. Від слова "дзвони" і пішли назви міста - Возвягель, Звеголь, Звягель тощо.

В 11 столітті в старовинній частині міста на скелястому березі Случі була споруджена кам’яна фортеця. Вона стала опорним пунктом у боротьбі проти татар. Руїни цієї фортеці збереглися. У наші дні здійснено реконструкцію парку над Случем.

Населення Звягеля рало активну участь в повстанні К. Косинського (1533 рік) і Северина Наливайка (1595-1596 роки). Під час визвольної війни, яку очолив Богдан Хмельницький, влітку 1648 року десятитисячний загін Максима Кривоноса при підтримці місцевого населення оволодів Звягельською фортецею. Один з полків Хмельницького дістав назву Звягельського. В 1795 році після третього поділу Польщі місто було перейменовано у Новоград-Волинський.

Історія міста пов’язана з іменами видатних людей нашої Батьківщини. Восени 1846 року у Новограді-Волинському перебував Т. Г. Шевченко, який тоді брав участь у археографічній експедиції на Волині та Поділлі.

З Новоградом-Волинським пов’язана славна сторінка в історії української культури. В 1871 році тут народилась геніальна українська поетеса Леся Українка (Лариса Петрівна Косач).

В будинку, від якого добре видно мальовничі береги річки Случі й чудові краєвиди міської околиці, міститься музей Лесі Українки. Перед його фасадом - погруддя геніальної дочки українського народу.

Батьки її Петро Антонович і Олена Петрівна Косачі належали до прогресивно настроєних людей свого часу. В обласному архіві знайдено ряд матеріалів, які свідчать про те, як голова мирового з’їзду Петро Антонович захищав інтереси селян. Мати - відома письменниця Олена Пчілка - всіляко прищеплювала дітям любов до книги, природи, поетичної і музичної творчості, до української мови. Влітку вона часто вивозила Лесю до села Жабориця (нині Заріччя під Баранівкою). Це один з наймальовничіших куточків Полісся. Назавжди врізалися в пам’ять Лесі волинські краєвиди, пісні, казки, обряди, розповіді матері про мавку, лісовика, перелесника.

В Жабориці збереглися до нашого часу віковічні липи, під якими любила читати Леся. Ці дерева - реліквії, що "чули і бачили" Лесю, віднесено до пам’яток природи. Через усе життя Леся пронесла світлу й чисту любов до рідного краю, до рідної Случі, на крутосхилах якої віддзвеніло її дитинство. У листі до матері в липні 1911 року поетеса зазначала, що творчим джерелом "Лісової пісні" є дорога її серцю волинська природа, народні казки, легенди, пісні і перекази, яких вона чула в Жабориці.

Варто підкреслити, що неповторну "Лісову пісню" поклав на мову танцю Михайло Скорульський, створивши своєрідне українське "Лебедине озеро".

1987 року в місті споруджено величний пам’ятник Лесі Українці, який встановлено в центрі міста. Щороку в Лесиному краї проводиться літературно-мистецьке свято, присвячене поетесі, на яке приїздять митці з усіх кінців світу.

Овруч

Вперше Овруч згадується в "Повести временных лет" під 977 роком як "град Вручий". На той час, після розорення Іскоростеня, Овруч стає центром древлянської землі з розвинутими ремеслами. Під стінами древлянської столиці 977 року загинув юний князь Олег Святославович від руки брата Ярополка під час міжусобиці за право володіти древлянською землею. Тоді ж брат Олега, майбутній князь Київської Русі Володимир (при хрещенні одержав ім’я Василій) звелів збудувати в пам’ять про Олега дерев’яну каплицю. Вона простояла майже два століття. А в 1190 році на її місці за розпорядженням Рюрика Ростиславовича було збудовано золотоверхий кам’яний храм, розписаний фресками. Будівництво його приписується відомому древньоруському зодчому Петру Милонегу.

Храм двічі руйнували татаро-монголи, а в 1321 році він майже був дощенту зруйнований литовцями. Лише на початку 20 століття цю унікальну пам’ятку вирішено було реставрувати. У 1907 році реставрацію очолив молодий архітектор О. В. Щусєв. На освячення храму, яке відбулося 16 вересня 1911 року прибув сам Микола другий. У розписі інтер’єру брали участь відомі художники К. С. Петров-Вобкін, Ф. К. Волков, Б. Н. Максимов, є припущення, що над оздобленням храму працював художник М. К. Реріх. У 1986 році під час реставрації виявилось, що 14 ікон другого ярусу іконостасу належить до новгородської школи 15 століття. Це відкриття стало справжньою сенсацією. У монастирських будівлях, що примикають до храму Святого Василя, тепер жіночий монастир.

Романівка - батьківщина М. Т. Рильського

"З Романівкою пов’язані найсолодші і найболючіші спогади про дитячі мої роки".

Максим Рильський. Відомий поет любив край, де пройшли його дитячі літа. Романівка, Унава - колиска його таланту, його слова і пісні любові до людей, до природи.

Доля, що так щедро обдарувала хлопчика талантом, рано забрала у нього батька. Малий Максим крізь сльози склав обітницю біля першої домовини довгому шляху втрат: "Я буду таким, як мій батько".

Батько поета Тадей Розеславович Рильський за походженням з багатого шляхетського роду. Перед ним стелилися безліч доріг - наукові заняття в західноєвропейських університетах, цікаві подорожі по різних країнах. По закінченню університету він вирішив оселитися на рідній землі, присвятивши себе щоденній роботі серед селян. У 1870 році Тадей Рильський оселився в маєтку свого батька Розеслава в селі Романівка, де й прожив 32 роки в повній злагоді і взаєморозумінні з селянами.

Мати поета Меланія Федорівна проста романівська селянка. Максим Тадейович завжди тепло говорив про неї, відзначаючи її природний допитливий розум, спраглий до знань.

Через усе життя проніс він святу синівську вірність Романівці, материнській пісні, друзям дитинства, з якими ріс, вчився розуміти життя.

І природа рідних місць, і життя односельчан з піснею, побутом, звичаями, з усіма болями і радощами знайшло своє відображення в творчості поета.

В будинку, де жила сім’я Рильських,. Було відкрито школу, де Максим Тадейович викладав українську мову, літературу та історію. Саме в цьому будинку в 1988 році відкрито музей-садибу.

В експозиційних залах можна побачити речові, писемні і фотодокументи не лише про Максима Рильського, його близьких і рідних, але й про життєві долі багатьох талановитих людей так чи інакше пов’язаних з родиною Рильських.

Щороку, коли зацвітає бузок, проводиться літературно-мистецьке свято "Романівська весна" - свято краси, рідного слова, рідної пісні, свято пошани славному роду Рильських.

Отже, розглянувши другий розділ можна зробити висновок, що на Житомирщині дійсно є міста, які можуть зацікавити туристів з багатьох країн світу.

Кожне місто має певні індивідуальні риси, властиві тільки йому одному, те, що відрізняє його від решти міст даного типу. Населені пункти Житомирської області приваблювали не тільки українських діячів культури, а й видатних людей зарубіжжя. Міста, в яких вони жили і працювали, не раз були оспівані з почуттям любові і поваги.

В місті Житомирі екскурсійні бюро організовують понад п'ятдесят подорожей до визначних місць області. Завдяки екскурсоводам можна отримати знання про минуле і сучасне цих місць, ознайомитись з історичними і культурними пам'ятками.

Література

  1. Костриця М. Ю. Географія Житомирської області. – Ж.: "Житомирський вісник", 1993. – С. 198.
  2. Костриця М. Ю., Мокрицький Г. І. Церква Святого Архистратига Михаїла. – Ж..: - "Житомирський вісник", 1993. – С. 31.
  3. Мовчанівський Т. В. Бердичівський державний історико-культурний заповідник. – Х.: "Пролетар", 1931 – С. 49.
  4. Костриця М. Ю. Рідний край. – Ж..: "Житомирський вісник", 1996. – С. 134.


10.09.2011