Інфляція: сутність та причини. Реферат
Методи антиінфляційного оподаткування. Регулювання цін за умов інфляційної нестабільності
Сутність і причини інфляції.
Світовий досвід виробив дві головні концепції антиінфляційних заходів, що спираються на кредитно-грошову і фіскальну політику. Це - заходи або безкомпромісної боротьби з інфляцією, або адаптації, пристосування до життя в умовах інфляційної нестабільності.
Перший метод реалізується шляхом змін у системі оподаткування (як правило підвищення податків) та введенням жорсткого державного контролю цін та зарплати.
Другий - це індексація доходів, застосування механізму корегування процентних ставок відповідно до темпів інфляції та ін.
До того ж необхідною є повна адаптація усіх економічних інституцій до функціонування в умовах інфляції. Адаптаційна політика має свої недоліки: кошти на компенсаційні надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врешті-решт через податки, або робити грошову емісію, що знову призведе до зростання інфляції.
Як правило, в умовах боротьби з інфляцією ці методи використовуються комплексно, що дає більш виражений ефект, і дозволяє пом’якшити труднощі, що випали на долю економіки країни.
Методи антиінфляційного оподаткування
В процесі стримування інфляції податки відіграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачів, високі податки носять антиінфляційний характер. Однак, податки можуть також збільшувати витрати виробництва, підвищуючи через це рівень цін на товари.
Розглянемо ті спотворення в оподаткуванні, які викличе неочікувана інфляція, тобто випадок, коли цей елемент економічної системи країни до дій в умовах інфляції не пристосований.
У разі, якщо податкова система країни має труднощі з адаптацією до інфляційних процесів, виникають такі складні проблеми.
По-перше, із зростанням рівня цін частка податкових виплат у загальному обсязі реальних доходів збільшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податків. Якщо б податки знаходилися у постійній пропорції до номінальних доходів незалежно від розміру останніх, у цьому не було б ніякої проблеми, оскільки в такому разі люди сплачували б однаковий, не залежний від рівня цін відсоток своїх доходів у вигляді податків. Але, оскільки, норма оподаткування при використанні його прогресивної форми мас тенденцію зростати разом з рівнем номінальних доходів, то інфляція, призводячи до збільшення номінальних доходів, тим самим збільшує й частку податків у складі реальних доходів.
Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капіталу. Ця проблема є дуже складною, оскільки зростання капіталу, пов’язане з приростом ринкової вартості активів, реагує на інфляцію більш оперативно, ніж реальні прибутки на цей капітал. Жодній країні не вдалося досягти суттєвого успіху у нейтралізації наслідків впливу інфляції на оподаткування капіталу. Деякі фахівці у сфері податків навіть вважають, що найбільша шкода від інфляції полягає саме у тому, що вона збільшує фактичне оподаткування капіталу.
Подібна проблема оподаткування виникає й по відношенню до доходів у вигляді відсотків на капітал. Візьмемо простий приклад. Припустимо, що інфляція збільшується з 5 до 10% й відсоткові ставки зростають разом з інфляцією в пропорції один до одного, як це й припускається залежністю Фішера. Із збільшенням номінальної відсоткової ставки на 5 пунктів реальна відсоткова ставка до сплати податків не змінюється.
Але, якщо номінальний доход на відсотки оподатковується в розмірі, скажімо, 28%, то уряд забирає у вигляді податку 1,4 відсоткового пункту (0,28 помножити на 5%) з сукупних п’яти пунктів інфляційної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходів по процентах після сплати податків, що отримують кредитори. У цьому разі кредитор фактично несе збитки в наслідок дії інфляції, тоді як уряд має зиск. Такі умови дестимулюють кредиторів, що й є одним з негативних ефектів інфляції.
Слід зазначити, що теоретично можливим є більш швидке зростання відсоткової ставки до сплати податків ніж збільшення інфляції, що зберігає реальну відсоткову ставку постійною.
Як бачимо, навіть очікувана інфляція викликає втрати в економіці, якщо інститути влади адаптовані до неї не повністю. Подібні втрати стають особливо істотними в умовах контролю ставки банківського проценту, неадекватного оподаткування доходів й прогресивного зростання податкових ставок, що збільшують податкові платежі.
Під адекватним оподаткуванням в умовах інфляції мається на увазі такий метод стягування податків, за якого не оподатковується інфляційний компонент приросту активів. Розглянутий вище негативний вплив інфляції на податкову систему, змусив багато країн "індексувати" податкові закони, щоб запобігти збільшенню податків, яке спричиняється інфляцією. Так було проіндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.
Використання "стримуючої" податково-бюджетної політики є одним із шляхів усунення загрози інфляції. Державний бюджет на наступний рік може бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й замовлень поєднувалося із збільшенням чистих податків, компенсуючи очікуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторі економіки.
Правильне поєднання скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних виплат та підвищення податків втримає криву сукупного попиту у бажаному положенні AD, а економічну систему - в стані стабільності.
Політика податкового регулювання доходів (TІP) орієнтована на використання податків і створення у фірм та робітників стимулів не піднімати ціни й зарплату.
TІP - це система, при якій за допомогою податкової системи фірми й зайняті на них робітники заохочуються або наказуються в залежності від зростання рівня цін й зарплати.
Розглянемо ціновий різновид TІP. Фірмам повідомляється, що рівень сплачуваних ними податків залежить від зростання цін на іх продукцію. Наприклад, підвищення цін до 5% не викликає жодних штрафних санкцій, за кожний наступний відсотковий пункт уряд збільшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збільшуватись, скажімо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний відсоток приросту цін на продукцію фірми.
За умов реалізації такої політики підвищення цін коштуватиме фірмам надто дорого. Отже, в них з'являться стимул не допускати значного збільшення цін. Зростання цін по всіх фірмах, таким чином, буде меншим, й темпи інфляції скоротяться. Подібний механізм може бути реалізований й у відношенні зарплати.
Згідно з вищесказаним, фахівцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиінфляційний коефіцієнт. Його призначення - забезпечити зацікавленість товаровиробника у відповідності темпів зростання товарної і грошової мас, зниженні існуючих темпів інфляції на внутрішньому ринку.
Отже, можна зробити висновок, що на практиці існує дуже тісний взаємозв'язок між оподаткуванням та контролем цін і цим користуються уряди, коли ставлять собі за мету поставити у невигідне становище тих господарюючих суб'єктів, які надто інтенсивно піднімають ціни на товари та послуги. Таке корегування цін державою за допомогою податкової системи відноситься до непрямих методів контролю за цінами.
Скорочення податків у світлі "концепції пропозиції"
Як відомо, будь-яке втручання в функціонування економіки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує ії зсуватися вниз відносно кривої сукупної пропозиції буде стримувати темпи інфляції. Аналогічного ефекту можна було б досягти, якщо б було можливо вплинути на сукупну пропозицію. Такий підхід до економічної практики став відомим як "концепція пропозиції".
Основне питання полягає в тому, яким чином здійснити бажане збільшення природного рівня реального обсягу виробництва. Прибічники "концепції пропозиції" як один із способів досягнення цього результату розглядають змінення у податковій політиці. Вони звернули увагу на те, що на протязі 70-х років відбулося припинення зростання природного рівня реального обсягу виробництва у США.
Головною причиною такого стану речей, на думку прихильників "концепції пропозиції", стала діюча в США податкова система. Вона ніяким чином не сприяла розвитку процесів накопичення та інвестування, а також зацікавленості у високопродуктивній праці. Інфляція ще більш посилила проблему. Не тільки корпорації і дуже заможні люди страждали від високих податків.
Поєднана дія інфляції, прогресивного податку на доход вводила звичайних робітників, що отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за більш високою ставкою.
Основою економічної програми прибічників "концепції пропозиції" стала детально обміркована послідовність дій по зменшенню ставок оподаткування:
- По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацію робітників.
- По-друге, планувалося реформувати систему податків на доходи від приросту капіталу та ввести різноманітні податкові стимули (пільги для підприємств, що збільшують обсяги виробництва) - це стимулювало б накопичення та інвестиції.
- По-третє, практика індексації мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податків не підштовхувались інфляцією.
Регулювання цін за умов інфляційної нестабільності
Надзвичайно важливу роль відіграє державний контроль над цінами, особливо в умовах кризи економіки і виходу з нього.
Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність цілого ряду заходів - від помірних обмежень до примусового встановлення верхніх границь зростання цін, що проводяться у рамках економічної політики.
Одним з підходів с перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін й надалі їх часткового перегляду. Він полягає у забороні підвищувати ціни вище визначеного рівня, без спеціального на те дозволу. За граничний рівень цін може бути прийнятий той, що існував на протязі базового періоду перед "заморожуванням".
При цьому підвищення цін вважається допустимим, якщо, наприклад, воно було пов’язано з ростом цін на імпортні вироби (тобто коли збільшення витрат неможливо контролювати); недопустимим - якщо його причиною стало невиправдане підвищення зарплати, що стимулювало підприємців самим обмежувати зростання заробітної плати.
Заморожування цін дозволяє долати інфляційні очікування населення, господарюючих суб’єктів, кредитної системи, внести деяке заспокоєння в економіку.
В ролі альтернативи прямому державному регулюванню цін іноді розглядаються картельні згоди про ціни, які можуть зіграти позитивну роль, якщо однією зі сторін, що беруть в них участь буде уряд, що забезпечує загальну узгодженість цін.
Максимальний рівень ціни являє собою законодавчо встановлену максимальну ціну, яку продавцю дозволяється запрошувати за свій товар або послугу.
В широких масштабах максимальні рівні цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів в економіці. Інфляція особливо небезпечна для тих споживачів, чиї грошові доходи не встигають за швидким зростанням цін.
Тому, щоб протистояти інфляції й дозволити малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін. Причому, встановлення обмеження ціни мас сенс тільки при умові, що нова ціна буде нижчою за рівноважну.
Які ж будуть наслідки введення цього обмеження? Спроможність вільного ринку нормувати споживання буде паралізована. Існування обмеження цін створює стійкий дефіцит даних товарів.
Оскільки введення цінового обмеження призводить до виникнення стійкого дефіциту даної продукції, уряду доводиться приймати на себе піклування про нормування її для споживачів в інтересах досягнення більш справедливого розподілу.
Це здійснюється, наприклад, шляхом введення карткової системи. Однак використання карткової системи не вирішує іншої проблеми. На ринку залишається наявність великої кількості покупців, що прагнуть купити товар по ціні, що перевищує встановлений максимум. І, звичайно, для продавців вигідніше реалізувати його по більш високій ціні. Тому, не дивлячись на значне посилення бюрократичного апарату, що супроводжує, як правило, введення контролю за цінами, в економіці набувають поширення нелегальні "чорні ринки" - ринки, на яких товари купуються й продаються по цінах, вищих за встановлені межі.
Проблеми у реалізації політики контролю за цінами можна також пояснити значними адміністративними складнощами її проведення. До органів контролю постійно пред’являються вимоги зробити виключення для тих чи інших видів товарів або який-небудь галузі. Поступово, тиск на контролюючи органи з вимогами надати пільги зростає, й, врешті-решт, це надзвичайно ускладнює контроль.
Інша проблема полягає у тому, що уряд може спробувати зберегти ціновий контроль в силі вже після завершення проміжного періоду й початку нового підйому. В цей період контроль такого роду може виявитись некорисним й лише погіршити ситуацію.
Хоча політика державного регулювання цін несе значний позитивний ефект і мас особливе значення в кризові періоди, її реалізація може призвести до дуже небажаних наслідків.
У короткостроковому плані пряме регулювання цін сприятиме стабілізації національної економіки. Так, у державі можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрібних цін і це призведе до гальмування інфляційних процесів. Але вже у найближчі роки виявляться негативні наслідки централізованої моделі регулювання. "Заморожування" цін і заробітної плати обмежить міжгалузевий перелив капіталів, буде гальмувати інвестиційну політику, знизить рівень ділової активності, стримуватиме зростання доходів.
Література
- Камаев В. Д. и кол. авторов. Учебник по основам экономической теории. – М., 1994.
- Макконнел К. Р., Брю С. Д. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. – М.: Республика, 1992.
- Румянцев А. П., Румянцева Н. С. Міжнародна економіка: Короткий конспект лекцій. – К.: МАУП, 1999. – 104 с.
- Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. – М.: "Дело ЛТД", 1993.
02.08.2011
