 |
По итогам круглого стола касательно критериев оценки научной деятельности соискателей ученых званий |
Наукометрические показатели в отечественном менеджменте
У Верховній Раді проведено круглий стіл на тему «Щодо застосування основних критеріїв оцінки науково-педагогічної або наукової діяльності здобувачів вчених звань». Ініціатор – Юлія Гришина, голова підкомітету з питань вищої освіти Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій, доктор юридичних наук, професор.
Зважаючи на кількість переглядів (понад 4000) цього заходу та кількість коментів у Фейсбуці, тема зачепила.
Про історію питання
Ноги у теми цього круглого столу, найімовірніше, ростуть ще з тієї дискусії (якщо це так можна назвати), яка точилася з приводу Наказу МОНУ №1112 від 2012 року «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук» і проекту змін до нього (27 квітня 2018 року). Справа у тому, що в самому наказі була зафіксована вимога до потенційних кандидатів і докторів наук публікувати результати своїх досліджень у журналах, які індексуються у міжнародних наукометричних базах. Начебто, вимога серйозна, та водночас ніякої вимоги по факту нема, бо самі бази не визначені і навіть остання «мурзилка» десь індексується. І це багатьох влаштовувало.
А от у проекті змін до цього наказу з’являється прив’язка до публікацій у журналах, що індексуються у Scopus та/або Web of Science Core Collection, до кварталів журналів, а для потенційних докторів ще й вимога набрати певну кількість балів. Саме ці вимоги викликали шквал обурень.
Тоді єдиним фронтом проти такої новації виступили представники багатьох наук (Куди і навіщо йдемо?; Чи можуть маніпуляції бути обґрунтуванням реформи науки?). Газета навіть опублікувала переклад статті Джона Теннана «Elsevier руйнує відкриту науку в Європі». Найбільш активні дії проводили юристи. Науковці з Інституту Корецького навіть «забронювали» сторінку у «Голосі України» і щотижня вовтузили на її шпальтах прихильників цих баз даних наукового контенту (Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?; Українську науку – scopom на експорт?; Повертаючись до проекту наказу «Про…)
Вовтузили, аж допоки не прокололися з передруком статті російського автора трирічної давнини (Відмовитись від спокуси). Вони дійсно перемогли (звісно, не самі вони, а разом з широким колом однодумців і груп підтримки).
От як про цей проект вказується у Звіті МОН з результатами його обговорення: «До МОН надійшло більше 70 звернень з оцінкою проекту. Цей проект викликав шквал негативної критики. Окремі негативні звернення містять підписи вчених, кількість яких вираховується сотнями. Звернення з позитивною оцінкою проекту виявилися лише поодинокими. Наведене свідчить про повне неприйняття проекту науковою громадськістю».
Проект змін до наказу спочив у бозі, а згодом з’явився проект наказу «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук» (18 березня 2019 року), відповідно до якого вигравали апологети «копернікусу» і переліку фахових видань. Проект був настільки до них лояльним, що у разі його затвердження здобувачам наукового ступеня можна було не перейматися проблемою публікації в журналах зі Скопусу і ВоСу. І це, мабуть, заспокоїло затятих противників Scopus і WoS та приспало їх пильність.
Але що ж то за кандидат наук, який не хоче стати доцентом, і що ж то за доктор наук, котрий не прагне стати професором. А тут проблемка. Наказом МОН «Про затвердження Порядку присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам» необхідність наявності таких публікацій встановлена чітко і однозначно. І що робити? Підготувати наукову спільноту (обговорити) та й, можливо, згодом, скасувати вимогу (?). От вам і круглий стіл для «поговорити про Скопус», який 1 жовтня на своїй сторінці у ФБ анонсує народний депутат України Юлія Гришина.
Можна припустити, що нові гілки влади не скоординували дії, бо МОН здивувало як апологетів Scopus і WoS, так і тих, кого цілком влаштовує Копернікус. Воно обрало середину: докторам – Scopus і WoS, і не сьогодні, а згодом; кандидатам - мурзилку. 8 жовтня 2019 року цей Наказ МОНУ «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук» було зареєстровано у Мін’юсті та опубліковано.
Ну не відміняти ж круглий стіл, та й назву змінювати вже якось недоречно. Хоча тема вузька. Дуже вузька. Новий склад парламентського комітету і нове керівництво МОНУ могли б видати на гора щось глобальніше і концептуальніше. Мабуть, саме тому обговорення вийшло за рамки анонсованого, і говорили не тільки про проблеми майбутніх володарів ступенів і звань, а загалом про наукометрію та перспективи науки.
Як це було
На круглому столі були представники МОНУ, народні депутати і науковці, які висловили бажання взяти в ньому участь. Звісно, висловила декілька думок Юлія Гришина, зокрема було акцентовано увагу на наявності у вітчизняному науковому середовищі двох протилежних думок щодо застосування наукометричних показників у справі оцінювання науковців і наукових колективів.
Трішки здивувала теза Юлії Гришиної, що «…основною задачею атестації наукових кадрів є те, щоб у цій сфері у нас не створювалися критерії, які, скажімо так, створюють кількісні і формальні критерії оцінки наукової діяльності, внаслідок якої в наукове середовище можуть потрапити науковці низького рівня або ми з вами можемо спостерігати імітацію науки».
Ми ж знаємо, що стаття 29 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» зазначає таке: Атестація наукових працівників проводиться в наукових установах не рідше одного разу на п’ять років з метою: 1) оцінювання рівня професійної підготовки наукового працівника, результативності його роботи; 2) визначення відповідності кваліфікації наукового працівника займаній посаді; 3) виявлення перспективи використання здібностей наукового працівника, стимулювання підвищення його професійного рівня; 4) визначення потреби в підвищенні кваліфікації, професійній підготовці наукового працівника.
Крім того, Постанова КМУ «Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників» фактично повторює зазначену статтю.
МОН розглядає атестацію кадрів вищої кваліфікації як процес захисту науковцем дисертаційної роботи, і тут основне завдання - провести її таким чином, щоб науковий ступінь отримали лише ті науковці, дослідження яких демонструють високий рівень, не без цього, щоб усе відповідало формальним критеріям. Серед критеріїв є і такі, як кількість публікацій у певних виданнях. Ніхто і ніде (можливо, на жаль) не вимагає від науковця у процесі атестації певних показників щодо цитування його робіт або інших якихось див.
З огляду на це, дуже хотілося б зрозуміти, що це за критерії оцінки наукової діяльності, завдяки яким у наукове середовище можуть потрапити науковці низького рівня?
Після вступних слів з доповідями виступили Ірина Кресіна та Ірина Тихонкова, які, за словами Юлії Гришиної, представляють дві протилежні точки зору на застосування наукометрії в оцінюванні науковців (мабуть, малося на увазі, що Кресіна – «проти», а Тихонкова – «за»).
Вибір першого доповідача цілком зрозумілий, бо Ірина Кресіна завідує відділом правових проблем політології Інституту держави і права ім. Корецького і є автором декількох антископусівських статей (зокрема і в «Голосі України).
Ірина Кресіна репрезентувала (за її словами) думку більшості представників суспільних і гуманітарних наук і висловила ряд слушних пропозицій. Зупинимося тільки на тих, які, на наш погляд, не виглядають конструктивними або потребують додаткових серйозних пояснень. Наприклад, говорилося про те, що реформи у науці наразі підмінюються диктатурою певних наукометричних баз, і пролунав заклик до «зняття вимог щодо публікації наукових статей у певних комерційних науковометричних базах». Отут хотілося б почути про які саме бази йде мова, де має місце зазначена диктатура і який зміст закладається у поняття «комерційності»?
- «Оцінювання наукових досліджень не за кількістю розміщених у науковометричних базах статей, а за якісними критеріями: інноваційність; практичне значення; визнання науковою спільнотою. В кожній галузі науки мають бути свої критерії, здебільшого неформалізовані…».
Звісно наукометрія не панацея і не можна з її допомогою вирішувати завдання, на які вона не заточувалася, але чому ж вона так не подобається? Чому її треба викреслити?
- «…слід скасувати і інші вимоги щодо отримання вчених звань і наукових ступенів, і розробити нові…»
- «…оцінити факти постійного нарощування цієї публікаційної, публікаційних вимог… Це є просто злочин проти української науки і проти національної безпеки…»
- «ми повинні створити свою українську науковометричну базу, і академія наук вже приступила до цієї роботи…» ????
- «За нашими даними, ті науковометричні бази, які нам нав’язуються, вони є, ну будемо казати, злочинними корупційними схемами на збагачення нашого ворога …»
Тут, як кажуть, без коментарів.
Що стосується другого доповідача, то Ірина Тихонкова - кандидат біологічних наук і співробітник НАНУ, але в останні роки більш відома як представник компанії Clarivate Analytics в Україні, тобто фактично працює на компанію, яка просуває WoS. Говорила вона правильні речі, а саме: про наукометрію, як про інструментарій оцінювання, і про WoS. Цей короткий виступ нагадав такий собі вступ до спеціальності. Як з’ясувалося, більшості присутніх він був конче необхідним.
Тим часом логічно було б запросити (попросити) до слова ще і науковця без конфлікту інтересів у цьому питанні. Наприклад, дуже цікаво було б, якби на це погодився хтось з двох академіків НАНУ, які після виходу статті «Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?», опублікували на сторінках того ж «Голосу України» статтю-відповідь «Без Scopus: чи потрібна Україні хуторянська наука?». Маємо на увазі Вадима Локтєва або Ігоря Мриглода.
Що стосується виступу першого заступника міністра освіти і науки України Юрія Полюховича, то не можемо не відзначити, що ним (зокрема) вводиться в офіційний лексикон поняття журналів «мурзилок». Мабуть, вже прийшов час створювати статтю у Вікіпедії про ці самі « мурзилки», ну і про хижацькі журнали також (!). Повз що не можна пройти (з суто спортивного інтересу), так це згадування про досвід розробки «подібного індексу цитування в межах громадської організації», яку очолював Юрій Полюхович. Цікаво.
Єгор Стадний (заступник міністра освіти і науки України) зазначив, що десь близько у 12 наказах МОНУ йде «відсил» до наукометричних баз. І отут виникає питання: доки? Доки в цих наказах буде вказівка на інші міжнародні наукометричні бази без чіткого їх визначення. Але ж як не замислитися разом з паном заступником над тим, що чверть новоспечених доцентів і професорів цього року – це державне управління та адміністрування і право (упс)? «Наукова спільнота чомусь не тримає берегів» і тому держава вимушена втручатися. Ну й інші розумні речі.
Олексій Колежук (член Наукового комітету національної ради України з питань розвитку науки і технологій) висловив таку пропозицію щодо публікацій у журналах з WoS і Scopus: зберегти умову мінімальної кількості публікацій (зробити дуже низькою) і зробити винятки для дуже обмеженого переліку спеціальностей.
Не будемо перезавантажувати вас стенограмою засідання, якщо захочете, то переглянете відео. Загалом ви побачите зріз нашої наукової спільноти. Тішить те, що почули від представників МОНУ і Наукового комітету. Але дещо вас може привести у відчай. Поруч з розумними пропозиціями, державницьким підходом, виваженістю і професійністю однієї частини аудиторії спостерігаємо повне нерозуміння принципів наукометрії, видавничого менеджменту, редакційної та публікаційної етики, основ підготовки наукової статті тощо з боку іншої її частини.
Наостанок
Не можемо не порекомендувати все ж таки ознайомитися з вищезгаданою статтею академіків НАНУ Локтєва і Мриглода. Ну а для тих, хто не знайде на це часу, наведемо невеличкий її фрагмент: «…цілком незрозумілим стає обурення представників деяких наук, що побачили у цьому загрозу національній безпеці. І не зовсім коректними є запевнення наших опонентів, що специфіка їхніх наук не враховується у базах WoS чи Scopus. Переконатися у зворотному дуже легко — досить переглянути списки наукових видань за галузями наук. М’яко кажучи, лукавлять вони і з приводу того, що геть усі видання приймають лише англомовні статті, мова не є чинником, який не дозволяє увійти до «клубу вибраних». Ще важче зрозуміти твердження про географічну прив’язку (локальність) певної проблематики, бо для звичайного дослідника важливим є ширший контекст, тобто співвіднесення вибраної проблеми з історичним, ментальним або мовним тощо середовищем, на тлі якого і проводиться відповідний порівняльний аналіз. За кожною з цих позицій можна проводити окрему дискусію з відповідною аргументацією, яка, однак, вимагає іншої трибуни, аніж газетне видання (навіть такого високого рівня)...». Так що на круглий стіл їм слід було б прийти, а організаторам не чекати прояву доброї волі з боку таких поважних науковців, а запросити. Ну то таке.
Поки ж почекаємо на обіцяні Рекомендації круглого столу, які «будуть розглянуті на черговому засіданні Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій та направлені органам державної влади для їх втілення у життя». Чим нас здивують? Наскільки вони будуть «проти» і чи є ймовірність того, що будуть таки «за»?
Сергей Козьменко, д-р экономических наук, профессор,
Людмила Остапенко, кандидат экономических наук.
Освіта.ua
22.11.2019
