Якщо ми не хочемо, щоб наші діти стали просто операторами чужих алгоритмів, ми маємо змінити вектор навчання. Нам потрібно виховувати архітекторів, а не споживачів. Мозок, який відпочиває, поки працюють алгоритми – це мозок, який втрачає суб’єктність.
Мені все більше здається, що у сучасних умовах, коли є тренд на «спрощення», невдовзі «складність» стане привілеєм і, ймовірно, не сприйматиметься, як обтяження.
Розвиток нейронних зв’язків відбувається лише в момент подолання інтелектуального опору. Коли дитина шукає відповідь у ШІ, вона отримує результат, але пропускає процес мислення.
Тому я бачу передусім одним із головних завдань у освітній галузі повернути в навчання цінність «глибокої роботи». Це, наприклад, години занурення в одну задачу, де мозок вчиться витримувати напругу невідомості, концентруватися на виконанні завдання і мислити самостійно.
Маю гіпотезу, що частині учнів складно писати НМТ зокрема через те, що навичка тривалий час зосереджено працювати над завданнями слабко розвинена або не розвинена зовсім.
Здається, здатність до поетапної роботи, вміння досягати та дочекатися немиттєвих результатів – це «нова» навичка, яка, можливо, найближчим часом стане надзвичайно затребуваною.
Чому так? Бо з початку активної дистанційки під час пандемії ковіду вона поволі деградувалася, а хтось її просто не набув. Ми втратили «тяглість» зусилля ще до масової появи ChatGPT, а ШІ лише законсервував цей стан відсутності концентрації.
ШІ володіє, мабуть, всіма фактами світу, але він не має інтуїції, етики та здатності до справжнього наукового синтезу. Глибоке розуміння біохімії, фізики чи математики дає дитині щось на кшталт наскрізного бачення, і вона бачить помилки ШІ там, де інша дитина прийме їх за істину.
Учень має ставитися до ШІ як до талановитого, але схильного до маніпуляцій асистента, перевіряючи кожне слово, шукати першоджерела, зіставляти факти.
Нейрофізіологія не бреше і стверджує, що дрібна моторика та фізична взаємодія зі світом безпосередньо будують когнітивні карти. Я абсолютно переконана, що діти мають садити квіти й спостерігати за вегетацією, проводити хімічні досліди в лабораторії, а не у VR-окулярах, писати від руки, малювати схеми, створювати реальні об’єкти. Адже наш мозок має розуміти фізичну природу речей, а не лише їх цифрову імітацію.
ШІ не знає, що таке відповідальність, емпатія чи воля. Ми маємо плекати в дітях те, що неможливо оцифрувати. Звичка формує характер, а характер визначає, як людина використає технологію – на благо чи для руйнації.
Бути «над ШІ» – це важка праця. Дитині потрібна величезна підтримка та менторство, щоб не здатися.
Але водночас потрібні високі вимоги. Ми не маємо права знижувати планку лише тому, що тепер «все можна загуглити». Я переконана, що планка має бути вищою, бо інструменти стали потужнішими.
Безумовно, ШІ – це потужний інструмент, скажімо біологічною мовою, такий собі екзоскелет. Але щоб користуватися екзоскелетом і не перетворитися на безсилу істоту всередині нього, потрібно мати власний міцний хребет.
Тож наша місія – дати дітям цей інтелектуальний та моральний стержень. Щоб вони не просто «спілкувалися» з ШІ, а керували ним, створювали нові світи та залишалися господарями власного розуму.
Питання вже не в тому, чи буде ШІ. Питання в тому, ким буде ваша дитина поруч із ним: користувачем чи творцем.
Автор: Инна Демина, основательница и директор лицея «Доминион», PhD в области публичного управления и администрирования.
