Будь-якого здобувача освіти можна розглядати не тільки як фізичну особу, яка чогось навчається або якось виховується. Будь-якого здобувача можна (і навіть доцільно!) розглядати також і як споживача освітніх послуг.
Фактично це визначено рішенням Конституційного суду України від 11 березня 2026 року, який розглянув справу за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України окремих положень Закону України «Про вищу освіту».
Спочатку – нагадаємо деякі позиції, до яких пристав Конституційний Суд України (виходячи з оприлюдненого рішення). На наш погляд, в контексті заявленої проблеми, найбільш важливими є такі:
- унаслідок укладення договору (контракту) [про навчання] виникають правовідносини між закладом вищої освіти та замовником освітньої послуги. Важливою складовою договору (контракту) є деталізація фінансових зобов'язань, що їх бере на себе фізична (юридична) особа – замовник освітньої послуги (c. 9);
- договір (контракт) [про навчання] є різновидом цивільно-правового договору з ознаками споживчого договору, тому підлягає оцінюванню з погляду дотримання стандартів захисту прав споживачів (с. 9);
- Конституційний Суд України зважає на приписи Директиви Ради 93/13/ЄЕС від 5 квітня 1993 року про несправедливі умови споживчих договорів, у преамбулі якої зазначено, що «приписи права держав-членів щодо умов договорів між продавцем товарів або постачальником послуг, з одного боку, споживачем цих товарів або послуг – з іншого, істотно відрізняються, національні ринки продажу товарів і надання послуг споживачам також різняться між собою, унаслідок цього між продавцем та постачальником може виникати порушення правил конкуренції, зокрема коли вони продають та постачають товари до інших держав-членів» (сс. 9-10);
- Суд справедливості Європейського Союзу <…> зазначив, що «предметом спору є послуга, що надається цим закладом, яка є додатковою та допоміжною щодо його освітньої діяльності, а саме – надання на підставі договору безвідсоткового плану погашення сум, що належить сплатити студенту, який заборгував цьому закладу; за своєю природою така послуга є угодою про надання пільгових умов щодо погашення наявного боргу і, по суті, є кредитним договором». У цьому самому рішенні Суд справедливості Європейського Союзу дійшов висновку, що навіть навчальний заклад з безкоштовною формою навчання можна вважати «продавцем» або «постачальником» послуг, якщо за договором він надає студенту пільгові умови для погашення заборгованості (наприклад, за реєстраційні збори або витрати на поїздку). (с.10);
- наведена юридична позиція Суду справедливості Європейського Союзу підтверджує, що заклади вищої освіти, які надають платні освітні послуги, є постачальниками послуг, а студенти, як слабша сторона договору, – споживачами. (с. 10);
- освітня послуга – це «комплекс визначених законодавством, освітньою програмою та/або договором дій суб'єкта освітньої діяльності, що мають визначену вартість та спрямовані на досягнення здобувачем освіти очікуваних результатів навчання...» (с.11);
- ключовими характеристиками цієї послуги в контексті розуміння договірних відносин, що виникають між закладом вищої освіти та здобувачем освіти, є результати навчання та вартість дій суб'єкта освітньої діяльності, спрямованих на досягнення результатів навчання. Такий предмет договору (контракту) обумовлює права, обов'язки та відповідальність сторін договору (контракту), а також можливість його дострокового розірвання (с.11).
А тепер – трішечки професорських роздумів з приводу прочитаного.
З точки зору економічної теорії, у національному господарстві виробляються або товари (продукти, що мають матеріальну природу – автомобілі, телевізори, меблі), або послуги (продукти, що мають нематеріальну природу – транспортні, медичні, перукарські).
Окрім того, окремі організації можуть виконувати роботи (йдеться про процеси перетворення наявних матеріальних продуктів на новий продукт з новими якостями – будівництво, ремонт).
Виходячи з цього, заклади освіти включаються до сфери послуг, а діяльність цих закладів спрямована на продукування (виробництво) освітніх послуг. Відтак, можна сказати, що заклади освіти виробляють освітні послуги, які спрямовані на задоволення потреб споживачів цих послуг.
Фактично, ці позиції (хоча і непрямо) підтвердив у своєму рішенні Конституційний Суд України.
Важливим є питання про споживача освітніх послуг. Споживач – це той, хто безпосередньо споживає певний економічний продукт (товар, послугу, роботу), отримуючи певну користь.
Підпункт 22 абзацу першого статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» містить таку правову позицію: «споживач – фізична особа, яка придбає, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника».
У різних галузях споживачі можуть мати різні назви (статуси). На ринку перукарських послуг – клієнт. На ринку перевезень – пасажир. На ринку медичної допомоги – пацієнт. На ринку зв’язку – абонент. На ринку туристичних послуг – мандрівник.
Споживач на ринку освіти (освітніх послуг) має назву – здобувач.
У підпункті 8 пункту 1 статті 1 Закону України «Про освіту» наведено таке визначення: «здобувачі освіти – вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, аспіранти (ад’юнкти), інші особи, які здобувають освіту за будь-яким видом та формою здобуття освіти».
Отже, споживачами освітніх послуг є абсолютно всі здобувачі освіти. Це і вихованець в дитячому садочку, це і учень (учениця) в середній школі або професійно-технічному училищі, це і студент (студентка) в університеті, це і слухач (слухачка) на курсах підвищення кваліфікації, це і аспірант (аспірантка) у науковій установі або університеті.
Кожен здобувач освіти, будучи споживачем освітніх послуг, має певні права та обов’язки. Ці права і обов’язки можуть визначаються і нормативно-правовими актами, і договорами (якщо вони укладені). Відсутність договору (приміром, щодо навчання у дитячому садочку або у школі) не означає, що здобувач освіти не має прав або обов’язків.
А тепер – деякі роздуми щодо якості освіти і освітніх послуг.
Виходячи із змісту статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів», кожен споживач має право на: належну якість продукції та обслуговування; безпеку продукції; необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію державною мовою про продукцію, її кількість, якість, асортимент, її виробника (виконавця, продавця); відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону; звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав.
У контексті організації будь-якої господарської діяльності найважливіші питання – якість та безпечність. Будь-яка послуга – транспортна, медична, туристична, освітня – має бути безпечною. Тобто відповідати вимогам стандартів, нормативів та правил, що встановлені у певних нормативних документах.
Державні органи мають пильнувати, аби ринкові продукти (товари, послуги) були безпечними, а реклама про ці продукти – достовірною.
Якість – це категорія, яка більше «націлена» на конкретного споживача, на задоволення його конкретних потреб.
Наприклад, є ковбаса вищого ґатунку, першого ґатунку і другого ґатунку. Державні органи слідкують, аби всі види ковбаси були безпечними (принаймні, не стали джерелом інфекційних хвороб). Водночас, ковбасу якої самої якості купувати і споживати – обирає покупець, виходячи із своїх потреб та можливостей.
Сфера освіти – не виняток. Завдання державних органів – встановити та контролювати так звані «мінімальні вимоги» до організації освітньої діяльності, у тому числі ці вимоги стосуються і безпечності освітнього простору. А вже споживачі повинні мати інклюзивні можливості самостійно визначити очікуваний рівень якості освітніх послуг – приміром, обирати для навчання заклад з урахуванням змісту освітньої програми та привабливості додаткових послуг.
У підпункті 29 пункту 1 статті 1 Закону України «Про освіту» вказано: «якість освіти – відповідність результатів навчання вимогам, встановленим законодавством, відповідним стандартом освіти та/або договором про надання освітніх послуг».
Приписом підпункту 30 зазначеного пункту визначено: «якість освітньої діяльності – рівень організації, забезпечення та реалізації освітнього процесу, що забезпечує здобуття особами якісної освіти та відповідає вимогам, встановленим законодавством та/або договором про надання освітніх послуг».
Кожен здобувач (споживач освітніх послуг), відповідно, має право вимагати від виконавця (адміністрації закладу, педагогічних працівників, допоміжного персоналу) надання послуг належної якості. Наприклад – проводити повноцінне (а не скорочене) заняття, проводити змістовні (а не формальні) лекції, демонструвати справжні (а не лише описові) хімічні досліди, організовувати реальну (а не удавану) виробничу практику, надавати доступ до сучасних (а не застарілих) підручників тощо.
Значною методологічною проблемою є вироблення підходів до проведення оцінки (у тому числі грошової) освітньої послуги.
- По-перше, ціна освітньої послуги для конкретного споживача залежить від чисельності осіб, що її одночасно споживають. Тому вартість навчання на мистецьких спеціальностях (у групі може бути 2–3 здобувача) значно перевищує вартість навчання на гуманітарних спеціальностях (у групі може бути 25 здобувачів).
- По-друге, ціна на освітню послугу в значній мірі формується під дією ринкового попиту та ринкової пропозиції, які постійно змінюються. Тому вартість навчання на юридичних спеціальностях значно перевищує вартість навчання на педагогічних спеціальностях (оскільки юристи отримують вищі доходи, аніж педагоги). Хоча в реальному житті матеріальні витрати на підготовку педагога можуть перевищувати витрати на підготовку юриста.
- По-третє, споживання освітньої послуги – це одночасно і споживання, і інвестування у своє майбутнє. Є професії, які передбачають можливість так званої «самозайнятості» (підприємець, нотаріус, адвокат, стоматолог, репетитор) – відповідно, здобувач після закінчення навчання може сподіватися на більший рівень доходу, аніж наймані працівники.
- По-четверте, освітні послуги споживаються для задоволення різних потреб, як матеріальних, так і духовних, які не завжди можуть бути виміряні. Наприклад, відомо, що деякі люди здобувають освіту не для подальшого працевлаштування, а просто скоріше заради задоволення специфічних особистих потреб, які не піддаються формалізації.
- По-п’яте, якість освітньої послуги навіть з суто економічної точки зору – поняття взагалі переважно суб’єктивне, оскільки різні споживачі мають різну економічну мотивацію. Одні студенти бажають вчитися, аби займатися улюбленою справою, інші – аби багато заробляти, треті – аби отримати перспективу кар’єрного зростання, четверті – аби переїхати у велике місто, п’яті – аби пройти інтернаціональну соціалізацію та закріпити мовленнєві навички (якщо студент навчається за кордоном). Отже, якість освітньої послуги буде принципово різною навіть для споживачів, які навчаються в одній академічній групі, оскільки в результаті навчання вони задовольняють різний «набір» потреб, які є сугубо індивідуальними.
- По-шосте, для будь-якої послуги, у тому числі і освітньої, характерна так звана «непостійність якості», внаслідок чого собівартість її виробництва не може бути усталеною і часто змінюється навіть в межах одного освітнього закладу. Так, різні університети для виробництва освітньої послуги використовують різні ресурси (матеріальні, людські). Тому і вартість послуг, вироблених за однаковими освітніми стандартами, але в різних місцях або в різний час – є різною.
- По-сьоме, освіта, здобута особою у одній країні, є не завжди такою, яка відповідає освітнім стандартам іншої країни. Причому вказане не завжди залежить від якості освіти. Наприклад, студент-медик вивчає ліки, які є актуальними в одній країні або в одному регіоні світу, але в інших країнах застосовуються зовсім інші ліки.
- По-восьме, не можуть надати об’єктивну неупереджену оцінку якості освітніх навіть ті споживачі, які її повністю отримали (наприклад, випускники університетів), оскільки практична цінність освітньої послуги може бути перевірена лише в процесі реальної трудової діяльності.
- По-дев’яте, споживачі позбавлені можливості порівнювати якісні характеристики отриманої ними освітньої послуги з аналогічними послугами, що виробляють (надають) інші навчальні заклади.
- По-десяте, на сприйняття освітніх продуктів доволі помітно впливають позаекономічні чинники – мода, реклама, чутки, поради друзів, «експертні думки». Нерідко трапляється, коли в одному році на певну спеціальність (туризм, логістика, іноземна філологія) високий конкурс, а в іншому році – недобір. Навіть фахівцям важко спрогнозувати конкурсну ситуацію на ту або іншу спеціальність.
Пересічному споживачу (здобувачу) самостійно, без сторонньої допомоги, розібратися у цих та інших аспектах вкрай важко, майже неможливо. Взагалі вважається, що будь-який споживач, оскільки він не має спеціальних (професійних) знань у певній сфері, є стороною більш «слабкою» (більш вразливою), аніж виробник товару чи надавач послуги.
Відтак, будь-який споживач потребує додаткового правового захисту, а також має право на повну і достовірну інформацію щодо всіх аспектів та особливостей продукту (товару, послуги). Повною мірою це стосується і здобувача освіти.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергей Захарин, Государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
