Тиждень, що минає, не залишиться без сліду в історії української шкільної освіти. Я про дві події, які відбулися кілька днів тому.
Перша – це заява українського уряду, що реформу, яка називається НУШ, ніхто зупиняти не буде.
Другу опубліковало видання «Дзеркало тижня». Це – ключові меседжі міністра освіти і науки, сказані ним під час офіційної наради: «НУШ – політичне питання. Не буде НУШ – не буде фінансування від міжнародних партнерів. Громади треба «дотиснути», щоб вони не відмовлялися від реформи».
Ці дві події змушують подивитися на реформу української середньої школи трохи під іншим кутом.
Але спочатку – одна ремарка.
Я ніколи не заперечував і не заперечую ідею реформування української шкільної освіти, яка й досі, образно кажучи, живе під тінню радянського серпа і молота. Однак спосіб, у який реформа здійснюється, змушує згадати речі, котрі, здавалося б, уже залишилися в минулому.
Уважно спостерігаючи за тим, якими методами у нас здійснюється впровадження профільної школи, постійно ловлю себе на думці, що нібито знову читаю класиків марксизму-ленінізму або гортаю архівні документи давно минулих часів.
Сто років тому вже було щось подібне. Коли більшовицька влада насаджувала в освіті модель нової трудової школи. Для цього та влада розстріляла дореволюційні гімназії. Револьверами чи наганами. Куль не шкодували.
Після проголошення Незалежності, коли в українську школу почав повертатися національний дух і національні сенси через рідну мову, правдиву історію, народні звичаї та традиції, у системі освіти поступово почали відроджуватися гімназії. Як синонім селекції та якості. Це була спроба повернутися до «класичної» моделі, де гімназія готувала інтелектуальну еліту.
Але і цю спробу «розстріляли». Через 100 років. Уже в рамках НУШ. Прийнявши новий закон «Про освіту».
Знищили гімназії , щоправда, не кулями, а назвавши гімназіями всі заклади базової середньої освіти. Вони втратили елітарність (у позитивному розумінні цього слова), стали масовою «середньою ланкою». У повному розуміння слів «масова» та «середня».
І тут варто сказати похвальні слова директорам і педагогічним колективам тих українських гімназій, які до останнього часу, образно кажучи, «тримали марку». Але тепер і це закінчується.
Розбудова профільної школи на гімназіях як особливих закладах освіти ставить крапку. Назавжди. Бо коли щось стає «для всіх» – воно перестає бути особливим.
Парадокс очевидний. Більшовики знищували гімназії як «буржуазний пережиток», кулями і декретами. Сучасна реформа – розчинила їх у масі. Рішенням чиновників і законом.
І у першому, і другому випадку – не тому, що це було зумовлено суспільними потребами, а тому, що це було складовою політики.
Далі.
Система освіти – галузь суспільного буття, яку не можна змінити декретом, законом чи лише за бажанням політиків або управлінців. Вона змінюється поступово – через зміст, через учителя, через практику, через спокійний, виважений і професійний аналіз здобутків та провалів. Більшовики того не робили. А сьогодні ми це робимо?
Коли для аналізу, висновків, визнання поразок і перегляду стратегії немає часу або бажання побачити об'єктивну картину, починають тиснути.
Дарма, що методи тиску різні. Є велика різниця між кулями і фінансовим та адміністративним тиском на громади. Але для суті процесу великої різниці майже немає.
Прикро лише одне. Сто років тому держава починала жити в тоталітарному суспільстві. Україна – демократична держава. Так записано в її Конституції. За вільну і демократичну державу віддають життя тисячі українців. Але сучасні методи реформування освіти і демократія, це як дві паралельні прямі, що існують в різних реаліях і ніколи не перетнуться.
Сто років тому під кулями та руками тодішніх «агентів змін» – революційних матросів, створювалася масова трудова політехнічна школа.
Сьогодні масово створюються академічні ліцеї. І знову тут як тут: агенти змін. Не десять, не двадцять, а створюють сотні академічних ліцеїв. І не тому, що є суспільний запит на їхнє створення, а тому, що це – «політичне питання».
З тією лише різницею, що тоді це пояснювали «революційною доцільністю», а тепер – необхідністю зберегти фінансування від міжнародних партнерів.
Можливо, теперішнім реформаторам у контексті доцільності було б правильніше дати відповідь лише на одне запитання: «чим випускник майбутнього академічного ліцею принципово відрізнятиметься від випускника сьогоднішньої хорошої гімназії?» Адже й до сьогодні не маємо ні моделі академічного ліцею, ні моделі його випускника. Але створюємо академічні ліцеї.
Між іншим, остаточна модель совєтської масової трудової школи була остаточно утверджена років через п'ятнадцять після початку створення таких закладів.
І ще одна деталь.
Більшовицька масова школа була «політехнічною». У їхньому тлумаченні політехнізм не був просто навчанням ремеслу. Його сенс полягав у формуванні «універсального гвинтика» – людини, яка розуміє основи виробництва і готова виконувати визначену функцію.
Сьогодні ми бачимо іншу модель.
Уже в 14–15 років учням пропонується розподіл на освітні траєкторії. Частина піде в академічні ліцеї. Інша – у професійні. У середовищі освітніх чиновників вже звучать орієнтовні пропорції: близько 20% – академічний трек, близько 80% – професійний.
Таким чином, фактично йдеться не про вибір. Бо вибір зводиться до двох варіантів. І обидва … вже визначені наперед. Як і колись.
А це вже точно не про європейські моделі профільної освіти.
І тут виникає питання, яке складно обійти. Чим ця логіка принципово відрізняється від тієї, що закладалася в основу масової школи сто років тому?
Тоді також йшла мова лише про дозволені освітні траєкторії, визначені державою. Тоді теж говорили про необхідність революційних змін. Тоді теж діяли швидко і рішуче. Тоді теж вважали, що держава краще знає, якою має бути школа. Дотискали людей і вчителів.
І тоді також не зважали на тих, кого ці зміни безпосередньо стосувалися. Щоправда, соціології про начебто 84% (?) підтримки реформи не було. Зате був револьвер.
Результат тих більшовицьких освітніх «реформ» ми знаємо.
Понад 25 тисяч людей підписали звернення до Кабінету Міністрів про реформу НУШ. Не про відмову від неї. А фактично – про методи, якими ця реформа здійснюється. Які дуже схожі на більшовицькі.
Їх не почули. І це теж виглядає дуже знайомо.
Сьогодні інший час. Інша країна. Інші люди. Але методи, якими намагаються проводити реформу, дивним чином відтворюють стару логіку.
І саме тому головне питання сьогодні не в тому, чи потрібна реформа. Вона потрібна.
А в тому, яким шляхом ми її здійснюємо. Бо від цього залежить не лише школа. Від цього залежить, у якій країні ми будемо жити.
P.S. «Дзеркало тижня» наразі опитує своїх читачів щодо ставлення до реформи.
На цей момент понад 60% респондентів вважають, що реформу слід призупинити, оскільки до неї є багато запитань.
Водночас уряд повідомляє про 84% підтримки реформи серед громадян.
Я попросив ШІ знайти у відкритих джерелах інформацію, яка б легітимізувала цю цифру. Не знайшли.
Тож виникає просте запитання: якою ж лінійкою її вимірювали?
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
