Сьогодні я хочу говорити про те, що болить кожному українському освітянину – про дітей і вчителів у шкільному середовищі, зруйнованому війною. Про тих, хто щодня входить у класи, попри сирени, втрати, тривожність і втому. І про ту відповідальність, яка нині лежить на вчителеві – бути не лише носієм знань, а й точкою опори, безпечним дорослим, хто здатен підтримати, почути, не зламатися.
Як дослідниця, я роками працюю з темами розвитку педагогічної майстерності, партнерської взаємодії в освіті, розбудови довірливих стосунків у шкільній спільноті. Але повномасштабна війна змусила мене – як і багатьох моїх колег – подивитися на ці питання інакше.
Освітній процес в умовах тривалої небезпеки потребує не просто адаптації – він потребує глибокої трансформації. Трансформації, у центрі якої стоїть не програма, не звітність і не оцінювання, а людина. Її благополуччя, безпека, емоційна стійкість.
Школа як простір підтримки
У мирний час школа була осередком розвитку, соціалізації, навчання. Місцем, де діти знайомилися зі світом, вчилися бути з іншими, розуміли себе. Сьогодні ж школа стала ще й простором для виживання, стабільності, відновлення внутрішнього балансу.
Діти, які пережили евакуацію, втратили рідних, чи просто живуть у щоденній тривозі, приходять у класи з емоційними напруженнями, які важко розпізнати й ще важче витримати. Агресія, замкненість, гіперактивність, страх – це не просто «поведінкові труднощі», це крик про допомогу.
І саме вчитель – той, хто цей крик може почути. Той, хто зчитує невербальні сигнали, хто бачить не лише поведінку, а й біль, який за нею стоїть.
Але водночас і сам вчитель – не в безпеці. Війна вривається в його життя з не меншим болем. І ця подвійна уразливість – дітей і дорослих – створює особливе напруження, яке ми не маємо права ігнорувати.
Психосоціальна підтримка – не «додаткова опція»
Сьогодні ми більше не можемо розглядати психосоціальну підтримку як щось зовнішнє, факультативне. Вона – невіддільна частина шкільного життя, така ж важлива, як навчання грамоти чи математики.
Інколи це – просто тиха розмова. Чашка чаю. Пауза перед початком уроку, аби зробити дихальну вправу. Можливість дозволити дитині мовчати. Визнання її емоцій без оцінювання. Це може здаватися незначним, але саме такі моменти стають основою відчуття безпеки.
І якби мене запитали, що сьогодні є найважливішою «методикою» в освіті, я б відповіла «людяність». Присутність. Турбота.
Саме ці діти й підлітки – ті, кого ми називаємо поколінням Перемоги – щодня потребують поряд дорослого, який не лише навчає, а й підтримує. Їхні історії – не про виживання, а про розвиток, ініціативу, силу. І щоб ці історії множилися, вони потребують школи, яка буде не лише про знання, а й про довіру, турботу, стабільність.
Саме таку філософію ми закладаємо у курс «Благополуччя дітей та педагогів: дієві інструменти та практики психосоціальної підтримки», який сьогодні проходять майбутні та діючі вчителі в УДУ ім. Михайла Драгоманова.
Учитель у центрі стійкості
Стійка дитина починається зі стійкого дорослого. І тому підтримка самого вчителя – критично важлива.
Педагог сьогодні – це не просто фахівець. Це – людина, на яку спираються інші. А щоб мати сили бути цією опорою, потрібен ресурс. Тому ми повинні говорити про вчительське вигорання не як про «особисту слабкість», а як про системну проблему. Про потребу в колі підтримки серед колег. У визнанні своїх меж. У праві на емоцію, втому, помилку.
Психосоціальна підтримка педагогів – це не лише про психологічні консультації. Це – про спільноти, де можна поділитися досвідом і не почути осуд. Про керівників, які не вимагають досконалості, а створюють умови для виживання й росту. Про культуру піклування в колективі.
Курс «Благополуччя дітей та педагогів»: коли навчання дійсно підтримує
У цьому контексті я особливо ціную нашу роботу над зазначеним вище курсом «Благополуччя дітей та педагогів: дієві інструменти та практики психосоціальної підтримки», який ми впроваджуємо на педагогічному факультеті УДУ ім. Михайла Драгоманова.
Це – не курс «для галочки». Це – жива відповідь на живу потребу.
Матеріали курсу були оновлені відповідно до викликів воєнного часу. Ми врахували досвід вчителів з деокупованих і прифронтових територій. Їхні історії, їхні практики, їхня щоденна мужність стали основою того, що ми сьогодні передаємо майбутнім і діючим педагогам.
У програмі – прості, доступні інструменти:
- дихальні вправи для стабілізації;
- техніки емоційного розвантаження;
- алгоритми дій у кризових ситуаціях;
- вправи на відновлення ресурсу для вчителя;
- основи спостереження за психоемоційним станом дитини;
- моделі побудови безпечного середовища в класі.
Цей курс сьогодні проходять не лише студенти, а й практики – вчителі, вихователі, соціальні педагоги, керівники. У кожній аудиторії – не просто навчання, а глибоке співпереживання, обмін досвідом, відчуття: ми не самі.
Курс реалізується в межах міжнародного освітнього проєкту «EU4Youth – постконфліктна освіта та педагогіка з урахуванням травми», що впроваджується у партнерстві між Українським державним університетом імені Михайла Драгоманова та Університетом Вітаутаса Великого (Каунас, Литва) за підтримки Європейського Союзу та МЗС Литви.
Проєкт орієнтований на розвиток сучасних підходів до роботи з дітьми, які зазнали травматичних подій, а також на підготовку педагогів до здійснення ефективної психосоціальної підтримки в освітньому середовищі.
Наша спільна відповідальність
Ми не можемо змінити контекст, у якому живемо. Але ми можемо створювати в школі простір, де і дитина, і дорослий відчувають себе важливими, захищеними та почутими.
Сьогодні кожен український учитель – це більше, ніж фахівець. Це – провідник крізь темряву. І від того, наскільки він сам буде підтриманий, залежить, наскільки довго він зможе нести це світло.
Я щиро вірю: ми вистоїмо. Бо ми – разом. І тому – сильні.
Автор: Олена Матвієнко, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри початкової освіти та інноваційної педагогіки УДУ ім. Драгоманова
