Автор: Игорь Ликарчук, экс-руководитель Украинского центра оценивания качества образования, в. о. директора Учебно-методического центра качества образования.
Пізнім вечором у приваті отримав листа такого змісту: «Доброго вечора, Ігоре Леонідовичу. Навіть не знаю, хвалитися чи скаржитися. Мої випускники склали ЗНО з мови значно краще, ніж я сподівалася. Не тільки тому, що нижчий пороговий бал. У них неочікувано високі оцінки за вільне висловлення. Точніше, навіть не так. Коли вони показали мені скан-копії їх творів, я бачу, що оцінки мали б бути нижчими принаймні за кількома критеріями. Тобто я б поставила менше. Не просто як учитель-предметник, а як екзаменатор. Я розумію, що дітям приємно. Але хіба 2+2 не повинно = 4 що в Києві, що в Рівному, що в Запоріжжі? Ігоре Леонідовичу. Дитя надсилає роботу, яку оцінили в 14 балів. А має бути 10. Як я маю почуватися, якщо два тижні тому сама перевіряла зно-шні твори?»
Як для наших реалій, цей лист досить дивний. Здавалося, що вчителька мала б почивати на лаврах й хизуватися успіхами. Але такі рідкісні для сьогодні явища, як високий рівень професійної свідомості та самооцінки, їй того не дають зробити. І це дуже добре. Слава Богу, що у нас іще є такі вчителі.
Однак цей лист розгорнув ту проблему, про яку уже достатньо тривалий час мовчать. Мова йде про те, наскільки точним інструментом для вимірювання рівня навчальних досягнень абітурієнтів є ті тести, що використовуються в ЗНО.
Я не пишу про помилки, неточності, ляпи та інші огріхи. Вони були й, мабуть, будуть. Я про інше. Про більш масштабне.
Чи є точним і ефективним інструментом вимірювання тести, за якими сьогодні проводиться ЗНО? Чи вписуються вони в нову парадигму освіти? Думаю, що ні. І приклад, який наводить автор листа до мене, ще раз це підтверджує.
