М. Гончаренко: «советские шоры» высшего образования

Автор: Гончаренко Михаил, исполнительный директор Конфедерации негосударственных высших учебных заведений Украины, доцент.

Вже більше двадцяти п’яти років немає Радянського Союзу, в Конституції якого було визначено лише дві форми власності: державну та колгоспно-кооперативну. У незалежній Україні ще в липні 1992 року Верховною Радою до Закону України «Про власність» було внесено термін «приватна власність», при цьому у статті 2 цього закону було чітко зазначено, що Україна «створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту».

За роки незалежності в Україні була створена і розвинулась ціла мережа сучасних приватних інститутів, університетів та академій (80 вищих закладів освіти), у яких на сьогодні навчається більше 100 тисяч студентів і працює майже 10 тисяч викладачів та вчених.

У приватних вишах України на сьогодні здобувають не лише вищу юридичну та економічну освіту, у них також навчаються майбутні медики, педагоги, філологи, історики, філософи, програмісти, архітектори, дизайнери, художники, хореографи, режисери, актори, журналісти, спеціалісти із фізичної і соціальної реабілітації та інші.

У недержавних вищих навчальних закладах також готуються майбутні наукові кадри нашої держави: аспіранти та докторанти, працюють спеціалізовані вчені ради з захисту кандидатських та докторських дисертацій. Провідні приватні університети та академії України здійснюють і широку наукову та науково-технічну діяльність, в т.ч. беруть участь в реалізації міжнародних наукових і науково-технічних проектів.

І незважаючи на це, у сфері вищої освіти в Україні і на сьогодні має місце фактична дискримінація приватних вищих навчальних закладів з боку держави (у питаннях оподаткування, при розподілі державного замовлення на підготовку фахівців, в питаннях пенсійного забезпечення науково-педагогічних працівників тощо).

Коли така дискримінація мала місце на початку 90-х років, то це можна було пояснити інерційністю державної системи − «залишками соціалістичної радянської системи», коли підприємства індивідуальної, кооперативної та колективної форм власності (термін «приватна власність» тоді взагалі не вживався) обкладалися додатковими державними податками та зборами.

Але з часом така дискримінаційна ситуація не змінювалась, незважаючи на всі розмови про рівність форм власності та гармонізацію законодавства України до норм законодавства країн Євросоюзу.

Після прийняття Податкового кодексу України (2011 рік) до податку на землю, який серед вищих навчальних закладів мають сплачувати лише приватні, додався ще й податок на нерухомість з такою само дискримінаційною нормою.

Багато розмов та обіцянок з боку українських урядовців та політиків було стосовно того, що нова редакція Закону України «Про вищу освіту» (липень 2014 року) надасть рівний доступ до державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою для вишів недержавної форми власності як це передбачено статтями 44 та 72 вказаного закону. Закон чітко встановив, що абітурієнти самі мають визначати ті вищі навчальні заклади, у яких би вони бажали здобути вищу освіту за державним замовленням. Рівність прав вищих навчальних закладів додатково підтверджена і в статті 32 цього закону.

Але вказані законодавчі норми та гарантії так і залишились деклараціями. Недержавні інститути та університети навіть не допускаються до участі у конкурсі при розподілі державного замовлення у сфері вищої освіти.

Крім того, нова редакція Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (листопад 2015 року) хоч і визначила рівність прав наукових установ державної, комунальної і приватної форм власності (стаття 7), проте стаття 37 вказаного Закону залишила несправедливі умови фінансування пенсій наукових і наукових педагогічних працівників недержавних наукових установ та вищих навчальних закладів.

Мабуть, якісь приховані стереотипи та традиції радянської «державно-колгоспної системи» вже більше чверті століття після розпаду Радянської імперії не дозволяють українським урядовцям реалізувати принцип рівності вищих навчальних закладів всіх форм власності перед законом. Сфера вітчизняної вищої освіти, незважаючи на всі розмови про європейські реформи, і досі, на жаль, залишається таким собі «острівцем соціалізму», системи, яка допускала існування підприємств інших форм власності, крім державної, але ставила їх в заздалегідь нерівні умови з державними суб’єктами господарювання.

Ця сфера розвивається, але її розвиток штучно обмежено «радянсько-соціалістичними шорами» стосовно реальних прав недержавних вищих навчальних закладів.