Країни Сходу: політична думка. Реферат

Розвиток політичної думки в країнах Сходу. Політичні процеси на Сході. Рух афро-азіатської солідарності

Розвиток політичної думки в країнах Сходу

Державна національна ідеологія – це декларована або фактично визначає урядовий курс система концепцій і поглядів з питань державності, політичної влади і соціально-економічного розвитку. Офіційні ідеології і програми, які лежать в основі державної політики – результат взаємодії різних етнічних, релігійних, станово-класових груп (які б не були різні їх інтереси), які представляють всю націю.

Державна ідеологія служить могутнім активатором необізнаності народу, її відсутність або неадекватність загальнонаціональній згоді перешкоджають інтеграції, підтриманню стабільності, реалізації національних програм і т. д. Далекоглядні лідери розуміють це, інші приходять до розуміння, рухаючись шляхом "спроб і помилок".

Державна ідеологія, яку формулюють правлячі кола, повинна опиратися на національну ідею більшості народу, який проживає в межах певних політичних кордонів і який має спільну мету та життєві інтереси. Державна ідея може змінюватися із зміною урядів, тоді як національна ідея є тривалим фактором. Офіційні ідеології дуже активні. У розпорядженні властей є могутній арсенал засобів обробки населення. Мета її – формування національної самосвідомості через міфологізацію офіційної ідеології, тобто такі поняття як батьківщина, монархія, соціальна утопія і т. д. підносяться до рангу святинь.

Десятки держав на Сході мають свою історію, своє бачення світу і національних проблем які змінюються в залежності від обставин. Звідси і багатство офіційних доктрин і програм. Але в основі всього цього різноманіття незалежно від типу державності і політичного режиму у постколоніальний період лежить формула "чотирьох "С" – стабільність владних структур, стабільність національного буття, стабільність економічного росту і стабільність соціальної сфери.

Державна політична детермінанта сучасних офіційних ідеологій, проголошених або не проголошених в офіційних документах – націоналізм всіх відтінків, який поєднується з авторитаризмом або демократією.

Ідеології можна умовно віднести до двох основних категорій, які самі по собі в чистому вигляді рідко зустрічаються:

  • ідеологія національного прагматизму як демократичного так і авторитарного,
  • концепції так званих ідеологічних держав і близькі до них концепції "особливого шляху".

Для Японії це "суспільство благоденства японського типу" на національно-ліберальній основі, для Китаю, Кореї це опора на власні сили "чучхе", для Малайзії прагматизм, завданням якого є формування єдиної малайської нації, в Індонезії державу "все для всіх" на основі модернізації країни Кредо Сукарно п’ять принципів "панча сила" в Індії курс Дж. Неру "державний націоналізм", в Туреччині "кемалізм" з шести принципів, керівна ідея національна держава європейського типу.

     

В сучасних монархіях – Брунеї і Таїланді, Камбоджі і Марокко – державна ідеологія тримається на тріаді "батьківщина (нація) – віра – монарх". Держави правлячих ідеологій – Ісламська Республіка Іран – "держава ісламу" яка не знає ні соціальної, ні економічної, ні національної нерівності, Пакистан – мусульмани Індії повноправна нація, Сірія і Ірак – ідеологія Баасизму проголошує мету: арабська єдність, свобода, соціалізм в ім’я відродження арабської нації. Ізраїль з дня утворення існує під прапором сіонізму – націоналістичній ідеї, стержнем якої є уява про світове єврейство як єдиний народ возз’єднаний на "землі обєтованній". До "ідеологічних" держав можна включити і країни, які обрали "особливий", "третій шлях розвитку", хоча після краху соціалізму говорити про них не варто.

В ідеологічній і політичній боротьбі на Сході широко використовується наднаціональна ідеологія або ідеології – панісламізм, панарабізм, пантюркізм, євразійство і т. д. Незважаючи на це, країни Азії і Африки після другої світової війни шукаючи виходи із різних ситуацій стали на шлях інтеграції.

Сьогодні є такі регіональні організації:

  • Ліга арабських країн (ЛАК – 1945 р.);
  • Органзація Африканської єдності – Африканський союз (1963 – 2000 р.);
  • ОПЕК і ОАПЕК,
  • Ісламська конференція,
  • Союз країн Перської затоки,
  • Асоціація країн південної Азії (Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бруней, Бангладеш),
  • АСЕАН – об’єднання країн Південно-Східної Азії.

Політичні процеси на Сході

Схід після другої світової війни став ареною активної міжнародної політики. Центрами протистояння стали Китай, де назрівала громадянська війна між Гомінданом і КПК і Корея. Ідея Сталіна поділити Японію на чотири окупаційні зони провалилася і основним центром концентрації сил став Китай. Прогнилий режим Чан Кайші впав під ударами НВАК і 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив утворення КНР. Залишки військ Чан Кайші були перевезені американцями на о. Тайвань, де останній і проголосив Китайську Республіку.

Іншим об’єктом суперництва США і СРСР стала Корея, де в 1948 р. були утворені дві держави – КНДР (комуністи) і Республіка Корея на Півдні. Після перемоги китайської революції лідер КНДР Кім Ір Сен почав мріяти про єдину соціалістичну Корею. Заручившись згодою Сталіна і Мао Цзедуна він в 1950 р. почав похід на Південь. Маючи перевагу в живій силі, війська КНДР захопили весь півострів. Тут уже висадилися американці під прапором ООН і вже армія КНДР залишила півострів. Тут вже за рекомендацією Москви у війну втрутилася КНР, пославши 500 тис. "добровольців". У 1953 р. було підписано перемир’я між воюючими сторонами і Корея по цей час залишається розділеною по 38 паралелі.

Після капітуляції Японії ПСА стала ареною визвольних революцій, якраз тут розпочався розпад колоніальної системи. Ще першого червня 1945 р. лідер Індонезії Ахмед Сукарно опублікував "п’ять принципів" ("Панча сила") майбутнього індонезійського державного націоналізму: інтернаціоналізм, демократія, загальний добробут, націоналізм і віра в бога в конкретних умовах країни. 17 серпня 1945 р. Сукарно проголосив незалежну Республіку Індонезію.

2 вересня 1945 р. голова Національного комітету визволення і керівник комуністів Індокитаю Хо Ші Мін проголосив утворення ДРВ. Але утвердити державу не вдалося, почалася французька агресія (1956 – 1954 рр.), як і в Індонезії агресія голландців (1946 – 1949 рр.), а в Малайї – до 1957 р. Перша закінчилася Женевськими протоколами, які зафіксували незалежність ДРВ на Півночі В’єтнаму, обіцяли референдум на Півдні в 1956 р. (не проведено), незалежність Лаосу і Камбоджі.

Індонезія теж відстояла свою незалежність. Надія була на СРСР, його авторитет і сильний вплив комуністів. Але боротьба за сфери впливу на Далекому Сході і в ПСА була на користь СРСР тільки в Китаї та В’єтнамі, Північній Кореї. Інші КП потерпіли поразки через авантюризм у діях і нерозумні рекомендації з Москви і Пекіну: в Індонезії 1948 – 1949 і 1965 рр. на Філіппінах – 1952 р., в Малайї на середину 50-х р.

Рух афро-азіатської солідарності

Блокова система привела до формування руху "неприєднання" ідейним батьком якого був Й. Б. Тіто. В оформленні цього руху були зацікавлені Індія (Неру) і Китай (Чжоу Еньлай). У квітні 1955 р. в м. Бандунг (Індонезія) було скликано першу конференцію голів держав і урядів 39 країн Азії і Африки. Конференція підтвердила курс позитивного нейтралітету і неприєднання до блоків, підтримку визвольної боротьби народів і невтручання у внутрішні справи один одного та співробітництво у різних галузях економіки, медицини, освіти та культури.

У грудні 1957 – січні 1958 р. в Каїрі була скликана економічна конференція 45 країн Азії і Африки. На ній було вирішено створити постійні органи руху афро-азіатської солідарності. Організаційне оформлення цього руху відбулося на конференції в столиці Гвінеї Конакрі у квітні 1960 р. де був прийнятий статут руху і сформульовані його мета – "об’єднати і узгоджувати боротьбу народів Азії і Африки проти імперіалізму, прискорити визволення народів і забезпечити їх економічний, соціальний і культурний розвиток". СРСР зразу прагнув включити цей рух в орбіту своєї великодержавної політики.

Афро-азіатська солідарність не позбавлена була протиріч погіршення Індокитайських відносин, протистояння Індонезії і Малайзії в 60-х роках, індо-пакистанські війни 1966 і 1971 р. і утворення Бангладеш, напруга між Індією і Пакистаном із-за Кашміру, вимога держави сикхів Халі стан радянсько-китайські протиріччя 60-70-х рр. між В’єтнамом і КНР 1977 р.

Ще один конфлікт як реальне зіткнення інтересів великих держав, свої прагнення ДРВ була американська агресія у В’єтнамі 1965 – 1973 = Паризькі угоди, США програли війну, але В’єтнам залишився розколотим. Весна визволення В’єтнаму квітень 1975 р. і об’єднання країни у СРВ (з 1976 р.) Режим Пол Пота в Камбоджі і його падіння шляхом введення в’єтнамських військ загострили відносини СРВ і КНР. В грудні 1979 р. почалася радянсько-афганська війна, яка знову загострила міжнародні відносини в Центральній Азії. Всі країни, що розвиваються засудили в ООН введення радянських військ в Афганістан. Війна мала трагічні наслідки для СРСР і продовжувалась до 1989 р.

Розпад СРСР і блоку соціалістичних країн кардинально змінили геополітичну ситуацію на Сході і створили нові умови для еволюції політичних та ідеологічних структур Азії в останнє десятиліття ХХ ст. Ортодоксальними соціалістами залишились лише керівники КНДР, КНР, СРВ, Лаос, Камбоджа стали на шлях лібералізації влади та ринкових реформ, хоча позиції держави залишаються вагомими, а керівництво залишається в руках комуністів. У зовнішній політиці встановлюються зв’язки з Заходом і США, інвестиції звідти. Збільшилася міграція зі Сходу і Африки в Європу, загострилися міжнаціональні протиріччя як на Сході так і на Заході. Виникли нові зони наркоторгівлі – "Золотий півмісяць", який об’єднав Іран, Пакистан, Афганістан і Середню Азію.

На теренах колишнього СРСР виникло 15 незалежних держав, серед них на Кавказі – Грузія, Азербайджан і Вірменія, в колишній радянській Середній Азії – Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан і Киргизія. Всі вони ввійшли до складу СНД. Ще одним результатом розпаду СРСР стало посилення етнонаціонального сепаратизму. На пострадянській території він зачепив багато регіонів від Чорного і Каспійського морів до Поволжя і Тянь Шаня. Ще прагнучи зберегти імперію керівництво СРСР силовими методами придушувало виступи студентів і молоді Алма Ати 1987 р., Тбілісі 1989 р., Баку 1990 р.

Етнонаціональні конфлікти на території СРСР, які почалися з 1988 р., поступово перетворилися в затяжні війни (в Нагірному Карабасі, Абхазії, Таджикистані) або в перманенті зіткнення (грузин з осетинами, осетин з інгушами і т. д.), замахи на президентів Узбекистану Карімова, Туркменії – Ніязова, Казахстану – Назарбаєв, Гамсахурдія – Шеварднадзе – у Грузії, провал народного руху в Азербайджані зміцнити владу.

Найскладнішою проблемою для Росії стала проблема Чечні, де були сильні клани, мафія, пам’ять про кавказьку війну 1817 – 1864 р. (Шаміль), сталінську депортацію 1944 – 1956 рр. Помилки центрального уряду дозволили генералу Дудаєву захопити владу, а в 1994 р. вирішили силою ліквідувати авторитарно-мафіозний сепаратистський режим Чечні. Війна закінчилась (перша) в 1996 р. перемир’ям в Хасавюрті. Але так як ні одна із спірних проблем не були вирішені, в Чечні посилювались ваххабіти і арабські найманці (Хаттаб).

В серпні 1999 р. почалася друга чеченська війна. Поширилась і географія діяльності чеченської діаспори. Конфлікт не вирішено. Серйозною проблемою взаємин Росія – Кавказ – Середня Азія є Каспійське море і його нафта на яку мають види і Туреччина та американські компанії, а також Іран. Для економічного співробітництва держави Закавказзя і Середньої Азії, а також Україна утворили два об’єднання – об’єднання країн Чорноморського басейну та ГУУАМ. Але реального результату їх функціонування немає.

Література

  1. Белокреницкий В. Восток на рубеже веков – некоторые итоги и перспективы развития //Восток. – 2001. – № 5.
  2. Федоров В. Сценарии разные, цель – одна. (Успехи и неудачи противоповстанческой борьбы в старнах ЮВА) //АиАс. – 2001. – № 9.
  3. Мелянцев В. Экономический рост в развивающихся странах: достижения, контрасты, парадоксы. //Восток. – 2001. – № 1 – 3.
  4. Максименко В. Россия и Азия или Анти-Бжезинский (очерк геополитики 2000 г.) //Восток. – 2000. – № 2, 1, 3.
  5. Широков Г. Глобализация и национальное государство //АиАс. – 1998. – № 12.
  6. АСЕАН – 30 лет //АиАс. – 1997. – № 9.
  7. Юрлов Ф. Конец истории или поиск нового пути? //АиАс. – 1997. – № 1,2.
  8. Гушер А. Острые грани каспийских проблем //АиАс. – 2002. – № 11, 12.
  9. Сикоев Р. Несостоявшийся всемирный халифат //АиАс. – 2002. – № 11.
  10. Новейшая история стран Азии и Африки. ХХ век 1945–2000. Под ред. А. М. Родригеса., М., 2001.


10.12.2011