Osvita.ua Высшее образование Рефераты Украинская литература Поет і громадянин Іван Багряний. Світоглядна позиція митця
Загрузка...

Поет і громадянин Іван Багряний. Світоглядна позиція митця

Постать Івана Багряного − одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі...

Його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер опубліковано тут кілька його романів, за його творами ставляться фільми, з'являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки нашої держави − Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Світоглядні позиції І. Багряного

Світоглядні позиції Багряного-поета мають свою, так би мовити, біографічну генеалогію. Народився Іван Лозов'ягін (справжнє прізвище), як свідчить метрична книга охтирського Покровського собору за 1906 рік актовим запи­сом № 104, 2 жовтня 1906 року в місті Охтирці на Полтав­щині (тепер Сумська обл.) у родині муляра Павла Лозов'ягіна, якому згодом і присвятив збірку поезій "В поті чола". Навчався у церковнопарафіяльній школі в Охтирці, у вищій початковій школі, а з 1920 p. − у технічній школі слюсарного ремесла, яку полишив задля навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив у 1922 році. І, хоча потяг до малярства був у нього органічним, все ж таки по закінченні цієї школи вирушає працювати на Дон­бас. Та робітнича біографія письменника була короткочасною − кликали поезія, мистецтво; пережите, побачене, переос­мислене вимагало нового − мистецького − вираження.

А побачити довелося багато. Бачив, як у 1920 p. чекісти познущалися над його дядьком і 92-річним дідом на пасіці − кололи багнетами, стріляли з револьверів, їхня безневинна смерть вразила хлопця. Іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. А розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади?.. Бунтарство визрівало в душі. Згодом у листі до Дмитра Нитченка він згадуватиме: "Літературою почав займатись дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і то по-українському) ще в російській церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчи­теля і вчительки, які мене злісно називали "мазепинцем", бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири... шість...вісім тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та "Катерини" Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи, восьмирічним хлоп'ям, в 1915 (почав учитися шестирічним). Звідти й почалися мої ми­тарства. Три роки пізніше чи чотири, в вищо-початковій школі, я вже був редактором шкільного журналу "Надія", що виходив в українській мові, бо вже тоді школа була українська".

Органічна національна свідомість стимулювала творчість Івана Багряного, а гаряча бунтівлива натура гостро реагува­ла на пригнічення української ідеї в різних формах її вияву. Поет шукає підтримки як серед інтелігенції, так і серед се­лян, до яких він тягнувся співчутливим серцем і помислом. У присвяті до поеми "Аве Марія" з'являється таке звернення: "Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бід­ній матері крик свого серця присвячує автор".

Сувора логіка класової боротьби, безжальність до ворогів соціалізму, залізні шеренги злютованих ідеєю світової проле­тарської революції будівників нового світу, революційний ентузіазм мас, ліквідація куркульства як класу, розвінчання "гнилої інтелігенції" і викорінення "решток буржуазії", грандіозні плани сталінських п'ятирічок, боротьба за чистоту пролетарської ідеології − ці та інші ідеологізовані постулати − свідчення торжества більшовицької системи вростали в живе тіло літератури і мистецтва, сковували їхній саморозвиток, нівелювали творчу індивідульність, свободу мистецького са­мовираження. Тому емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, "заправлена" їдкою іронією і сарказмом поезія І. Багряного різко дисонансувала з темами і ритмами офіційної поезії, яка начебто виражала ідеологію пролетаріату і трудового селянства і свідомо відсторонювала авторське "я" в ім'я виповідання настроїв і поривань мільйонів.

Крити­ки легко відшукували в його поезіях, які друкувалися в жур­налах "Життя й революція", "Червоний шлях", "Глобус", "Всесвіт", "Гарт", "Плужанин", "Кіно", в збірці "До меж заказаних", у поемі "Аве Марія" і "порнографічний нату­ралізм", і "слинявий сентименталізм", і "містичне самозабут­тя"... Б. Коваленко 1 липня 1929 р. на сторінках "Літературної газети" (під псевдонімом К. Потапчук) виніс ідеологічний присуд тенденції відступу від магістрального шляху до політизації літератури і мистецтва: "На нашу- дум­ку, це шлях не новий, шлях активно-реакційних куркулячо-буржуазних синків, озвірілих на все людство зо всіма його перспективами, співців містичного самозабуття і паразитич­ного індивідуалізму".

Та молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіцій­ної критики. Можливо, тому, що такі "оцінки" не мали нічо­го спільного з мистецькою критикою, можливо, не надавав цьому великого значення, бо такий стиль і категоріальний апарат тогочасної цензури домінували на сторінках газет і журналів... Безсумнівне одне: І. Багряний обрав свою пози­цію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не замірявся її змінювати або при­ховувати. Написаний 1928 p. роман у віршах "Скелька" дру­кує в 1930 p. харківське видавництво "Книгоспілка".

Село Скелька по сусідству з його рідним Куземиним: І. Багряний не раз бував у ньому, бачив гору, на якій колись гордо височів чоловічий монастир Куземинська Покрова, чув про те, що в околицях Скельки існувало давньоукраїнське поселення XII ст., а головне − наслухався переказів та ле­генд про монастир − цей таємничий прихисток душі, який після захоплення самодержавною Росією Лівобережної України і поразки під Полтавою окупували московські ченці та вчинили насильство і жорстокий визиск місцевого насе­лення. Нащадки запорозьких козаків, селяни-повстанці спа­лили чоловічий монастир, вибухнувши справедливим гнівом Супроти національного поневолення України.

Прилипли Скельки (Скельки − це село)
Над Ворсклою, де гори голубіють,
Біленькі хати цвітом залило.
Попід горою ж, наче бемське скло,
Блищить вола.
А далі. мов сулія,
Поставлена на сизому шпилі,
Там, де ліси і зимище здорове,
Де дух великий, а діла малі,
Мигає маківкою, ніби на столі,
На спині гір
Куземинська Покрова.

Роман наче виспіваний молодим поетом, якому так приємно брати високі ноти, забуваючи про дисципліну риму­вання і вихоплюючи з легкістю чародія із криниць народного словотворення нові метафори, епітети, порівняння.

Виспіваний за якихось 22 дні у батьківській хаті в Ох­тирці, вивірений на слух своїх друзів − студентів Охтирського педтехнікуму, заземлений як в історичну відповід­ність реаліям суспільно-побутового буття монахів і селян, так і мовну систему різних прошарків населення XVIII століття, цей роман став помітним явищем в українській літературі початку 30-х років. Це тривало недовго. Якщо одеський часопис "Металеві дні" (1931.− № 5) захоплював­ся "бездоганною єдністю, витонченою врівноваженістю фор­ми і змісту, емоційною насиченістю образів, динамічним, всебічним, не спрощено одноманітним відображенням психіки героїв", "високою культурою мови й віршових розмірів, ба­гатством свіжих, далеких від трафарету образів, цікавою композицією", то в культпропі ЦК КП(б)У Грунтовно готу­вався ідеологічний вирок і поетові, і його творчості. "Куркульським шляхом" − вже сама назва статті О. Правдюка (Критика. − 1931. − № 10) свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного автора. "Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким", − отже, не "перебудувався", не осудив ні власних націоналістичних тенденцій в освітленні минулого, ні буржуазної романтики у своїх творах... А якими закликами, яким пафосом наповнив роман "Скелька"? Взяти хоча б останні рядки твору:

Десь там −
В чаду і гаморі −
я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею...
То, гей, з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере,
І мерехтять під сонцем реї!..
Під сонцем реї!..
Галас... Грім і бій...
Гримлять нам молоти − фанфари перемоги.
Нам не просить,
нам не молить ні в кого −
Тримайсь. Тягни!
До сонця!
Д'горі! Д'горі, краю мій!

До сонця, до свободи, до музичного злиття у величну симфонію космосу дивовижної "колиски дитинства" − Землі, на якій маленькою цяткою постає перед зором українського хлопчика його Україна, до гармонійної єдності усіх п'ятьох материків − таким настраєм-пориванням пройнята й поема-симфонія І. Багряного "Золотий бумеранг". Скільки в ній енергії: віри, бадьорості, натхненної милозвучності в ме­рехтливій грі образів, метафор, ритмів і строф, скільки гніву та болю, сарказму і молодечого мрійництва! Іван Багряний в своїй уяві бачить того маленького хлопчика в місті чи в селі, який перед собою тримає глобус − копію земної кулі − і звертається до нього із своєрідним закликом-заповітом бути господарем цієї Матері-Землі, витворити лад і гармонію на її паралелях і меридіанах, влитися в космічний ритм світобудо­ви і пізнати щастя вічного життя усіх народів і планет.

Крути ж її, щоб аж свистіла!
Крути − крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла.
Щоб в сяйві сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, −
Крути її!
Крути!
Крути...

Та цей оптимістичний гімн людині й усій планеті написа­ний уже у харківській тюрмі "під час слідства у 1932 p. Після статті "Куркульським шляхом" його твори вилучають із бібліотек і книжкових крамниць, а через вісім місяців у Хар­кові на вулиці заарештовують на очах його колег Валер'яна Поліщука і Олекси Слісаренка. Звісно, вилучають усі руко­писи. Г.Костюк, який дружив із І. Багряним, у статтях про життя і творчість поета згадує про такі його твори: "Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного": поема "Гутен­берг", яку не дозволили до друку, сатирична епопея "Комета", частина поеми "Ульріх фон Гутен", поезії, які не дозволила цензура видати в підготовленій до друку збірці "В поті чола", поема "Вандея", уривки з поеми "Меченосці", поезії "Собачий бенкет", "Тінь", сатирична поема "Батіг"... Усі ці твори були написані протягом 1927−1931 pp., частина з них з'являлася в періодиці. Так, "Червоний шлях" у 1929 році надрукував уривок з поеми "Вандея", в якій поет осуд­жував криваву вакханалію революції в Україні і, як писала пильна критика, "негативно оцінював здобутки революції". Є свідчення, що 1932 року вийшла друком його книжка опо­відань "Крокви над табором", а ще раніше, в Охтирці 1925 року, під псевдонімом І. Полярний надрукував прозову книжку "Чорні силуети". Багато що міг би розкрити архів письменника, але був він конфіскований.

Поет і громадянин

Чимало "білих плям" залишилося ще відкрити в життєвій і творчій біографії поета, прозаїка, драматурга, публіциста, громадського і політичного діяча. Допомогти в цьому, оче­видно, міг би той же невтомний Г. Костюк, якому письмен­ник передав на збереження частину своїх рукописів ще у Львові 1944 p., наче передчував, що його другові з ренесанс­них двадцятих доведеться вголос жалкувати за ним і писати, що українська література втратила "в розквіті творчих сил насамперд оригінального, вникливого, перманентно неспокій­ного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспіль­ної і душевної напруги, поета самобутнього образно-мистецького бачення світу".

Критик визначає чотири, хоч і нерівномірних, етапи твор­чого шляху І. Багряного: 1926−1932 − початок літератур­ного шляху, до першого арешту; 1932−1940 − період ув'язнень і концтаборів; 1941−1945 − період другої світової війни й окупації України; 1945−1963 − повоєнна доба і еміграція. Про період арештів, ув'язнень, концтаборів, утеч згадує сам письменник, бо і навколо цих драматичних подій нагромадилися легенди: "У 1932 році був заарештований за політичний (самостійницький український) ухил в літературі й політиці й ув'язнений в харківській т. зв. "внутрішній тюрмі" ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах так званого БАМЛАГу. Терміну не добув, в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у харківській в'язниці УГБ − НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звіль­нений у 1940 році восени під нагляд у зв'язку з тяжкою хво­робою легенів, а головне, згідно з формуляром тимчасового звільнення, "за недостатністю матеріалів для повторного засудження". Умовне звільнення було обмежене місцем пе­ребування, з якого не мав права виїхати, − це м. Охтирка, де й застала мене війна. До війни кілька місяців працював у Охтирському державному театрі декоратором. Після вибуху війни перебував на фронті як "народний ополченець" і залишився в німецькому запіллі. За німців працював редактором української газети "Голос Охтиршини". У 1942 p. мав бути розстріляний згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався..."

За кожним цим фактом − невимовні переживання, які органічно "вжилися" в драматичні долі героїв його творів.

Романи І. Багряного "Тигролови" та "Сад Гефсиманський"

Перший розділ роману "Тигролови" (1943) закінчується лаконічним реченням: "Тим часом по всій Транссибірській ма­гістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочин­ця з підкресленням важливих прикмет: "Юнак − 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення − Григорій Многогрішний". Ясна річ, не доводиться буквалістично "вичитувати" з долі головного героя "Тигроловів" Григорія Многогрішного біографію його творця, але переживання "страшного державного злочинця", його пригоди в тайзі "належать" Іванові Багряному.

Після засудження в 1933 році на п'ять років заслання на Далекому Сході Іван Багряний в 1937 році втікає і перехо­вується в знайомих в Буреїнському та Сучанському районах. Там він пізнав суворі, але чесні закони тайги, життя україн­ців-мисливців, наслухався різних історій та й сам відчув хо­лодне дихання смертельної загрози...

Далекий Схід, дике Приамур'я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, − і глухі нетрі тайги, в яких, мов на чужій пла­неті, принишкли наїжачені кулеметами і вовкодавами кон­центраційні табори. Туди, на край світу, далеко від України, від материка, до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців − "дітей іншої, сонячної, землі і іншого, сонячно­го, моря" − велетенський двоокий циклоп.

Тільки уява великого художника могла витворити сим­волічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів − світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шале­но летять крізь величезні простори − "у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу".

Наш славетний режисер Юрій Іллєнко вимріював створити кінофільм за "Тигроловами", захоплений можливістю образно сконцентрувати в символічних драконах-експресах своєрідні типологічні ряди-свідчення про сталінський тоталітарний режим, черех жанр пригодницького фільму відкрити мужність і нескореність української людини, в свідомості якої, в почуттях і характері злютована духом непокори і поривання до волі багатовікова енергія мільйонів українців.

Іван Багряний волею трагічних обставин "помістив" у цей страхітливий ешелон смерті − спецешелон ОГПУ−НКВД себе, свою долю, вивищуючи її до образу-символу непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України. Через те герой його "Тигроловів" є гордим нащадком першого каторжанина Сибіру, правнуком гетьмана Дем'яна Многогрішного. Через те Григорій Многогрішний з волі автора здійснює неможливе − вистрибує майже у пащу смерті із черева скаженого дра­кона і цим божевільним протестом відживлює в тисячах змарнованих, знеособлених в'язнів почуття людської гідності, надії, переконання, що серед них, приречених, є такі, що не здаються, воліють "ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гнию­чи!"

Герой роману "Тигролови" Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьким нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи і залишився Люди­ною. Для Івана Багряного − людини і художника − це го­ловне: переконати читача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин особистість може і повинна бути Людиною. Навіть у череві оскаженілого від шаленого лету етапного ешелону, який несе у безвість, у забуття, мов на хвості дия­вольської комети, таємничу легенду про зникнення душ. Хай один, лише один він, безумний сміливець Григорій Много­грішний, не змирився з приреченістю на забуття в жахливій легенді про зникнення душ у пеклі концтаборів, збунтувався, вирвався з пащі цього дракона. Але це вже перемога людей, це вже свідчення нездоланності духу і можливості поборення оскаженілої потвори.

А слідом за велетенським двооким циклопом цією ж Транссибірською магістраллю котився радісний і святковий, переповнений світлом, сміхом, дзвоном, квітами, піснями, інший експрес. Він мчав .на край землі "цвіт робітничо-селянської імперії у всій його величі і багатогранності" − шукачів карколомних пригод, миттєвого щастя, втікачів у невідоме, авантюрних ентузіастів і новітніх конкістадорів... "Цілий експрес був набитий ними, творячими окремий cвіт − світ на колесах, − і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної "шостої частини світу" − копію в мініатюрі, трохи причепурену і розгальмовану".

Ці новочасні любителі-тигролови-авантюрники, любителі екзотики, пройдисвіти, контрабандисти, розтратники і мож­новладні бюрократи поєднані в цій своєрідній екстери­торіальній державі блаженної незалежності з професійними тигроловами, які вирушають на полювання за людьми в ім'я збереження пролетарської держави, чистоти її ідеології. Сю­жетна канва роману й вибудувана на "полюванні" майора НКВД Медвина, новітнього тигролова, за гордим, не приру­ченим тоталітарною системою молодим "тигром" з України, який у тайзі знайшов волю, земляків, друзів, кохання... Гри­горій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не виз­нає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлоблен­ням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі і вистояти.

Іван Багряний вистояв. Після переховування на Далекому Сході він повертається нелегально додому. Бо вимріював цей день повернення до щему серця. І цю невтомну спрагу за рідним краєм він виповів у "Тигроловах".

Коли Григорій і його наречена Наталка, яка ніколи не ба­чила своєї України, народилася і виросла на Далекому Сході, прорвалися крізь кордон і думками, мріями вже прокладали шлях у майбутнє, їх охопив могутній порив до осягнення України і бентежна віра "в свою зорю, що присвічувала їм шлях − шлях в життя. Шлях туди − десь на ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїч­ну битву і смерть за ту далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну".

Бо Григорій Многогрішний переміг. Переміг відчай і без­вихідь, фізичну знемогу і підлість сталінських тигроловів, випростався велично і гордо. Бо залишився Людиною-. Утвердився в переконанні, що людина − найвеличніша з усіх земних істот.

Сам Іван Багряний тільки наближався до страшної пащі тоталітарного дракона. Через чотири дні після повернення додому його заарештовують. І знову в'язниця. На два роки і сім місяців, з яких 83 дні − в камері смертників. Згодом у романі "Сад Гетсиманський" (1950), який Воло­димир Винниченко назвав "великим, вопіющим і страшним документом", письменник наголосить: "Людина − це найве­личніша з усіх істот. Людина − найнещасніша з усіх істот. Людина − найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведен­ня прикладом".

Іван Багряний на доказ правомірності "першої тези" знову кидає людину у вогненну пащу диявола, "обираючи" для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Андрія Чумака. Розповідає про чотирьох синів старого, вже померлого Якова Чумака, який ніби духовно підтримує і "супроводжує" свого наймолодшого − Андрія − лабіринта­ми внутрішньої тюрми НКВД, у якій він з чиєїсь підлої намо­ви мусить пройти всі Дантові кола тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій кривавої єжовської епохи. І зно­ву, як за Григорієм Многогрішним, так і за Андрієм Чума­ком, вивищується постать їхнього творця, який наділив своїх героїв власними переживаниями,' а головне − спогадами, враженнями. "Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в'язнів (за винятком кіль­кох змінених), − є правдиві", − зазначив Іван Багряний на передтитульній сторінці "Саду Гетсиманського". Волів, щоб світ знав і цих державних тигроловів і щоб їхні жертви не пропали безвісти, безіменні, намагався детально виписати, іноді й на шкоду художності, страшний щоденний побут без­невинних грішників цього пекла на землі. Авторська уява тут була недоцільна,творяща емоційна сваволя його образно­го мислення згасла перед глухою пітьмою сталінського тюре­много пекла, в якому методично перетворювали людину на безлику, пасивну, гидотно покірну істоту.

Та славний ковальський рід Чумаків − чотирьох братів і сестри Галі − не скорився, не зламався під жорстоким тис­ком катувань, провокацій, інсинуацій, підлот, брехні... Брати вистояли. Вистояла і Галя, але не витримала знущань її психіка. Усіх їх прирекли до розстрілу, але розстріл замінили двадцятилітньою каторгою...

Цей роман − високий злет талановитого художника в ім'я ідейно-мистецького утвердження нескореності людини, для якої почуття національної гідності, патріотизм, моральна чистота та вірність заповітам, традиціям роду і народу є ор­ганічними, природними як саме життя, як дихання, як потре­ба діяти, боротися, перемагати. І брати Чумаки − Андрій, Микола, Михайло, Серьога − перемогли. Вони живі, і вони йдуть. "Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависти, не здаючись доти, доки її не перейдуть".

Примат мемуарності, документальної вірогідності описа­них подій, напевне, відіграв значну роль у тому, що роман "Сад Гетсиманський", як і "Тигролови", як і публіцистичний лист-пояснення І. Багряного "Чому я не хочу вертатись до СРСР?", були перекладені на англійську, німецьку, фран­цузьку, італійську мови. Бо це був, по суті,- перший у світо­вій літературі художній твір про дійсний стан речей у "шостій частині світу" − країні тюрем НКВД, концтаборів, етапів, допитів, провокацій... Європейська критика, зокрема члени французької Академії Гонкурів Андре Біллі та В. Вельмен, на сторінках "Ле Фігаро літтерер" (1961. − 13 травня) і тижневика "Ле Нувель літтерер" (1961. − 8 червня) від­значили емоційно пружний, експресивний, поетичний стиль Багряного-гуманіста.

На порозі свого передчасного згасання від хвороби вимо­реного серця і розшматованих туберкульозом легень пись­менник намагатиметься завершити роман "Людина біжить над прірвою" (1948−1949). У вступному слові "Невгасна віра в людину" до редагованого ним видання цього твору Василь Гришко обгрунтує домінуючу тему-ідею доробку І. Багряного − "тріумф людської гідності на іспиті людини в межовій ситуації боротьби й страждань серед нелюдськості підневільної дійсності", а всі його романи визначить як "твори про позитивного героя в негативній дійсності, про героя в справжньому розумінні героїчного, як велично-людського протиставлення силам пануючого зла".

Людиною, яка біжить над прірвою, йде "по лінії найбіль­шого опору", в цьому романі виступає знову молодий українець Максим Колот, який у воєнний 1943 рік опиняєть­ся між життям і смертю, тобто між двома смертями, між двома воюючими арміями. Ці фронти − фашистський і ра­дянський − мовби сталеві лещата, захоплюють у своє неми­лосердно стискуюче коло піщинку на полі жорстокої історії, намагаючись її стерти з лиця життя, а вона підхоплюється, зривається силою своєї віри в незнищенність свого малень­кого, але власного "я" і перемагає. Бо сповідує витворений нею самою псалом одвічному сенсові людського життя на землі: "Я буду вмирати, та, поки маю дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих,іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя...".

Публістична діяльність І. Багряного

Коли над його рідним народом розверзлася новітня прір­ва − прірва фашистської окупації України, коли людина була защемлена проблемою вибору своєї позиції в цій драма­тичній ситуації: змиритися чи боротися,− Іван Багряний обирає шлях підпільної боротьби. Його зброя − перо. І тво­рить енергія його гніву агітаційні листівки, коломийку, пісні . на відомі, популярні мелодії для вояків УПА, водночас пише й твори серйозніші, передусім "незвичну, бриласту, гостро­кутну і ламану" (Григорій Костюк) поему "Гуляйполе". У ній поет роздумує над трагічною долею українського народу, зануреного історією в кривавий вир дикунського погрому цивілізації, і виповнює її надією на відродження духу спротиву, духу справедливої помсти. Його уява відтворює леген­дарний образ народного месника, самою історією, стражден­ною долею України покликаного вибухнути справедливим гнівом:

О, де ти, Мужній, Простий і Великий −
Благословенний на меч і бої?!

………………………………….

…………………………………..

Лежить Гуляйполе в крові і сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м'язах,
В трісках...
І навіть не крячуть ворони −
Жахаються круки, минають здаля, −
Шкіриться жаско, смердить земля.

У письменника − в'язня сталінських концтаборів − по війні єдиний шлях − еміграція. Ще котилися Європою хвиля за хвилею тисячі і тисячі полонених, вигнанців, різних пе­реміщених осіб, а І. Багряний разом зі своїми колегами ство­рює восени 1945 p. літературно-мистецьке об'єднання українських еміграційних письменників − Мистецький український рух (МУР), яке згодом у США перетвориться в об'єднання українських письменників "Слово" з центром у Нью-Йорку, започатковує в Новому Ульмі Українську рево­люційно-демократичну партію та її органи − журнал "Наші позиції" і газету "Українські вісті".

Розпочинається активна публіцистична діяльність Багря­ного − політичного діяча. У повоєнні місяці він пише пам­флет "Чому я не хочу вертатись до СРСР?", з яким звер­тається до європейської громадськості: "Я один з тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатись додому, під большевизм, дивуючи тим цілий світ.

Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаю­чи перед репатріяційними комісіями з СРСР, що хочуть по­вернути мене на "родіну".

І далі Іван Багряний розгорає трагічні сторінки національ­ної історії України, громадянської війни, колективізації, голо­ду 1932−1933 років, сталінських концтаборів, репресій над українською творчою інтелігенцією, українською церквою, "ілюструючи" власною долею, третиною життя власного поневіряння по тюрмах і таборах. "Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свойого народу, цебто національний патріотизм, в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові − на мові червоного московського фашизму − "місцевим націоналізмом".

Ще раніше, перебуваючи в лавах УПА на Волині та в Карпатах, Іван Багряний виступає з ініціативою створення підпільного уряду − Української Головної Національної Ради. Пізніше він обирається віце-президентом Української Народ­ної Республіки у вигнанні, друкує багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним режимом за "демократичну, незалежну українську державу". Головна теза, яку Іван Багряний об­стоював у публіцистичних творах, зокрема в памфлетах "Наші позиції", "Молодь Великої України", в дослідженні "Комунізм, фашизм і революційна "демократія", − це "бій з ВКП(б) за українські кадри", які є в радянській Україні і які здійснять майбутню українську революцію, − вони в комсо­молі і в комуністичній партії, і за них слід боротися. Він застерігав від найстрашнішої загрози для української справи − громадянської війни за "ізми", війни між українськими патріотами, яка принесла величезні втрати і розколола на­ціонально-свідомі сили.

Він на власні, очі бачив, як бандерівці поборювали мельниківців, до яких душевних потрясінь і пе­реживань приводили втрати чесних, патріотичних лідерів національно-визвольних змагань. Іван Багряний не хоче мов­чати, хоча усвідомлює, що накликає на себе шалену політич­ну обструкцію, гнів і обвинувачення в зраді української справи. Та він на III з'їзді УРДП стверджує: "...Якщо ми хочемо здобути Україні незалежність, ми мусимо виключити громадянську війну за всяку ціну. До наймогутніших засобів усунення громадянської війни належить ідея Української Національної Ради як форма співдії і співпраці всіх українських партій і ідеологічних течій, як засіб створення єдиного національного фронту".

Десять років Іван Багряний був головою Української Національної Ради, повсякчасно лікуючись від сухот, цукрового діабету, серцевої недостатності. Лікується і шалено, до пов­ної знемоги фізичних сил працює. Його творча енергія фан­тастична. Пише роман "Люба" (1944), відновлює з пам'яті поетичну збірку "Золотий бумеранг" (1946), видає написану, вірніше, витворену в камері смертників, драматичну повість "Морітурі" (1947), у якій розкривається трагічна доля в'язнів сталінських тюрем, повість "Розгром" (1948), присвя­чену пам'яті Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 p.; сатиричну комедію "Генерал" (1948), повість "Огненне коло" (1953); віршований памфлет "Антон Біда − герой труда" (1956), повість "Маруся Богуславка" − першу частину незавершеної трилогії "Буйний вітер" (1957) тощо.

Це далеко не повний перелік того, що встиг написати І. Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень. І особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій. Самотньо помер у санаторії "Блазієн" у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 p. Було йому 56 років. А як він мріяв про Україну! Як чекав того дня, коли там, в Україні, розпогодиться − відійдуть зловісні хмари комуністичного тоталітаризму і він повернеться додому. Про­роче передбачав: "Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, на сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна більшо­вицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за гестапо, коли червоний російський фа­шизм щезне так, як щез фашизм німецький..."

Не судилося. Але Іван Багряний тут, в Європі, боровся натхненно за цей світлий день повернення. Не всі, далеко не всі його розуміли, підтримували, але як на роки вперед, в сьогоднішній день України, прозирали його розум та інтуїція!

Там, в еміграції, письменник не знав спокою – його пере­слідували "свої", провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і дітям його, бо не сприймали програмних цілей очолюваної ним Української революційної демократичної партії. Не мав спокою, душевно­го ладу для творчості ні тут, у радянській Україні, ні там, у веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу художника ("Моя душа від природи − душа поета і митця"), душу по­ранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося. У вересні 1961 p. він писав Григорієві Костюку: "Стільки за­думів лежить нездійсненних, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! − з дірявими легеня­ми! І з такою несамовитою втомою, що хочеться просто ста­ти каменем і не рухатися вічність..."

Висновок

Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітли­ла шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлен­ня в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знеси­лювався і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом і страждав, охоплений зливою сліз співчуття до людини, спра­гою милосердя і невимовного болю серця, піднімав її до ви­сот божественного творення, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби і страждань. Інакше не міг, бо з юнацьких літ заповів собі бути тільки людиною.

Догмати... Істини... Закони... І пенати...
Ну, а для нас − лише один догмат:
Ти будь таким, яким родила мати!

Сьогодні Іван Багряний вертається в Україну. Сьогодні Україна його вшановує. І стверджується горді слова Багряного, викарбувані на його могилі:

Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами.

Література:

  • Багряний Іван. Автобіографія: З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка //Слово і час. − 1994. − № 2. − С. 9−12;
  • Багряний Іван. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе. − К.: Смолоскип. Фундація ім. Івана Багряного, 1996;
  • Гаврильченко О., Коваленко А. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного //Багряний Іван. Сад Гетсиманський. − К., 1992.− С. 5−18;
  • Гришко Василь. Живий Багряний //Українські вісті. − Новий Ульм. 1963;
  • Гусєва Світлана. Тема уроку: "Тигролови" І. Багряного / /Слово і час. − 1994. − №6. − С.61−65;
  • Жулинський М. Г. Іван Багряний //Історія української літератури XX століття: У 2 кн. − Кн. 2. − Ч. 1. (За ред. В. Г. Дончика. − К., 1994. − С. 244−252;
  • Качуровський Ігор. ...І четвертий вимір сюжету: Про творчість Івана Багряного / /Літ. Україна. − 1995. − 16 листопада;
  • Лавріненко Юрій. Іван Багряний − політичний діяч і письменник//Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. − Кн.2. − К., 1994. − С. 612−617.


12.03.2011

Загрузка...

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!