• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Перехід до демократичного суспільства, широке, зацікавлене обговорення раніше закритих тем, нове трактування історичних фактів — все це сприяє поверненню теперішнім поколінням надбань минулого. Нова доба створила сприятливі умови для самоочищення, повернення народу його символів, традицій. Ми на власному прикладі маємо можливість переконатись, що незнання власної історії, підміна об'єктивного і суто наукового аналізу політичними догмами завдають суспільству непоправної шкоди. Однією з найголовніших проблем сьогодення є нормалізація релігійного життя в Україні, зокрема на Прикарпатті. Її важливість і складність тим більші, що вона нерозривно поєднується з проблемою національного відродження.

У ході довголітніх національно-визвольних змагань греко-католицька церква стала національною, українською. Тому, важливими є питання повноцінного висвітлення її ролі в історії українського народу. Одним з таких питань є роль Української греко-католицької церкви в розгортанні просвітницького руху на Прикарпатті в ХІХ столітті. Відомо, що Просвітництво на Прикарпатті збігається з першою хвилею національно-визвольного руху. В часі це охоплювало більшу частину ХІХ століття.

Духовна нива національного життя цього періоду густо засіяна іменами народних діячів, серед яких чільне місце посідає греко-католицьке духовенство — єдина на той час освічена верства українського суспільства, яка відіграла місію ідеолога і провідника національно-визвольного руху галицьких русинів. Церква дала Україні в часи великої скрути цілий ряд видатних особистостей: релігійних, культурних і державних діячів, істориків, письменників, художників, композиторів.

Розвиток Галицької Русі того часу зумовлювала її соціальна структура: основну масу українців становило кріпосне селянство, яке польські та німецькі магнати не допускали навіть до початкової освіти, тим більше рідною мовою. Денаціоналізаторська політика загарбників стала причиною відсутності в Галичині української інтелігенції, шкіл, значних матеріальних і духовних здобутків. Польська шляхта прагнула полонізувати українські землі, перетворювала міста у свої форпости, ускладнювала доступ до них українського населення. Вони намагались звести нанівець функції народної мови, не допускали її в сферу політико-адміністративного і культурного вжитку.

Відомо, що руські (українські) лекції в навчальних закладах того часу коштували дешевше, ніж латинські, а українських професорів не визнавали, не допускаючи їх навіть до засідань факультетів. Історично склалося так, що майже всі діячі західноукраїнського відродження належали до священицького стану. Ряди національної інтелігенції поповнювала тільки духовна семінарія. Iван Франко відмічав, що "при руській мові, при руській народності лишалися тільки прості чорні хлопи I вбогі та мало вчені сільські священики». Разом з тим, сільські священики досить часто мало чим відрізнялися від селян.

Як відмічав відомий український історик М. Возняк, "…на селі не раз можна було бачити, як священик у подертій одежині... з люлькою в роті, з батогом у руках ішов коло своїх коней або волів". З метою піднесення рівня освіти єпископи докладають багато зусиль, щоб організувати духовну школу для священиків. У 1774 році Марія Тереза у Відні при церкві св. Варвари заснувала семінар, так званий Барбареум, де жили і вчилися богослови з Закарпаття, Хорватії та Галичини.

При Львівському університеті у 1787 році було засновано "Studіum ruthenum" — Руський науковий інститут, який готував священиків з обов`язковим знанням української мови. Ця установа проіснувала до 1809 року і підготувала 470 високоосвічених священиків, які внесли значний вклад у пробудження Галичини. В 1783 році у Львові відкривається ще одна семінарія для навчання греко-католицьких священиків українською мовою, яка проіснувала до 1817 року, тобто до часу, коли заново почав діяти Львівський університет з богословським факультетом і потреба в ще одному богословському навчальному закладі на деякий час відпала.

На прохання львівського єпископа Петра Білянського було дозволено, щоб на теологічному та філософському факультетах університету викладання велося українською мовою до того часу, поки українські кандидати не оволодіють латинською. Все це дало змогу без надмірних труднощів отримувати освіту як вдома, так і в інших вищих школах як Австро-Угорщини, так і за її межами — у Відні, Римі, Iнсбруку, Празі, Фрайнбурзі.

Контакти з представниками інших народів неминуче приводили до росту національної свідомості молодих українців, утверджували розуміння значення рідної мови. Ось чому серед духовенства починають з`являтися послідовні борці за права українського народу, які самі з повагою ставилися до української мови і домагалися шанування її в повсякденному житті. В цей період греко-католицьке духовенство і закладає основи відродження українського народу. Досить довгий час гостро стояло питання Галицької митрополії.

В 1808 році вона відновила свою діяльність. До її складу ввійшли Львівська, Перемиська (до її примусового переведення на православ`я), Холмська єпархії, а згодом (в 1885 році) засновується єпархія Станіславівська. Опинившись у більш сприятливих умовах, ніж досі, УГКЦ починає відігравати все більшу роль у національно-культурному відродженні краю. Навіть сам факт приналежності до греко-католицького обряду в цей період означав приналежність до числа українців. М. Возняк, характеризуючи цей період, зазначав, що "обставини українського життя в Галичині склалися так, що навіть праця в інтересах церкви... було то працею над задержанням людей в українській народності".

То ж ніяк не випадково, що саме в стінах Львівської семінарії в 1833 році заснувався гурток "Руська Трійця", кращі представники якого Маркіян Шашкевич, Iван Вагилевич та Яків Головацький першими зважились відкрито розпочати проповіді в церкві українською народною мовою, започаткували її вихід на широку аудиторію. Їх приклад повів за собою десятки інших послідовників. Передове духовенство стояло біля витоків національного і культурно-освітнього відродження Галичини у 1848 році, коли "весна народів" відкрила для Галичини нові можливості для державотворення.

"Весною народів" в історії, звичайно, називається політично-національний і соціальний рух, що, наростаючи довший час в різних країнах Європи протягом першої половини ХІХ століття, проявився у 1848 році в політично-національних зрушеннях народів. Провід в усіх ділянках "весни народів" в Галичині взяло в свої руки переважно греко-католицьке духовенство. З митрополичих, єпископських, священицьких кіл та з студентів духовних семінарій вийшли ідеологи національно-визвольного руху. Крім щоденної, звичайної, духовної праці їм також припала додаткова праця — в різних галузях культурного і громадського життя. Більшість священиків — діячів просвітницького руху добре відома завдяки активній духовній та просвітницькій діяльності в культурних центрах Галичини: Львові, Перемишлі, Станиславові, Бережанах, Коломиї та ін.

Проте залишаються сотні невідомих (або мало відомих) ще досі культурно-освітніх діячів минулого, в основному сільських священиків, які посіяли зерна Просвітництва на ниві духовного відродження нашого краю. Про них збереглись або скупі згадки нечисленних джерел, або їхні імена ще не повернулись до нас. Відміна панщини в Галичині в 1848 році застала галицьке село в жахливому стані. Народ був неосвічений, бракувало фахівців. Якщо врахувати, що внаслідок багатовікового чужоземного панування на наших землях тут не вистачало українських національних кадрів інтелігенції, то священикові (особливо на селі) доводилося часто виконувати функції, які не належали до його безпосередніх обов`язків. Яків Головацький у листах до Вагилевича яскраво розповідає про причини, які заважають йому займатися наукою.

Сільському священикові, за словами Головацького, треба бути "душпастирем і вчителем, і порадником, і батьком дітям, і господарем, і орачем, і скотарем, і підпомочником, і найбільшим у селі, і найбіднішим слугою". Недаремно поляки, глузуючи з нашого безвідрадного становища, казали, що в українській нації є тільки "хлопи і попи", тобто духовенство і селяни— дві найпотужніші соціальні групи, які не дали нашому народові спольщитися, втратити свою національну самобутність. На захист українського народу стає греко-католицьке духовенство, на плечі якого випав тягар піднесення економічного, освітнього та духовного рівня свого народу.

2 травня 1848 року у Львові була утворена Головна Руська Рада — перша українська політична організація, до якої входили 66 представників духовенства і світської інтелігенції. Як відмічав І. Лисяк-Рудницький, під час революції 1848 року в Австрії саме представники церкви стали ініціаторами політичної активізації галицьких українців. Сьогодні, як ніколи, актуально звучить заява провідників цієї організації — священиків Яхимовича, Куземського, Жуківського, Наумовича: "Ми, галицькі українці, належимо до великого українського народу... Наш народ був колись самостійний, рівнявся у славі з наймогутнішими народами в Європі, мав свою літературну мову, свої власні закони, своїх власних володарів. Одне слово, він був у добробуті і силі.

Встаньте, браття, будьте тим, чим ми можемо бути, будьмо народом". На "Собор руських учених" у Львові 1848 році зібралося 118 представників української світської та духовної інтелігенції, які заснували так звану "Галицько-Руську Матицю". 90% учасників "Собору... " були священики. За допомогою друкованого слова "Галицько-Руська Матиця" мала поширювати серед народу освіту.

Це товариство видало цілий ряд книжок загальноосвітнього та морально-релігійного змісту, шкільних підручників та наукових збірок. На жаль, "Галицько-Руська Матиця" не виконала повністю завдання, які стояли перед нею через москвофільський вплив, під який вона попала. Беззаперечним є внесок греко-католицького духовенства в антиалкогольну пропаганду протягом ХІХ століття. Початковий етап антиалкогольного руху припадає на 40-і роки, коли на заклик кардинала М. Левицького по всій території Галичини засновуються братства тверезості. Про ефективність їх діяльності свідчить той факт, що в Рогатинському повіті на кінець червня 1845 року до братств тверезості належали 11.342 члени. В наступні десятиліття відбувається згортання цього руху, проте в останній чверті століття він розгорається з новою силою. І знову на перші ролі виходить духовенство.

Серед форм антиалкогольного руху набувають популярності місіонерські поїздки, в яких особливо активними учасниками були Василь Залозецький, який став засновником і нових братств тверезості, Антін Струтинський, Йосафат Кобринський, Филимон Огоновський, Володимир Паук, Ілля Мардарович та Рудольф Мох.

Діяльність вищеназваних активістів та інших діячів священицького сану призвела до того, що в 1888 році в калуському повіті у 29 парохіях існувало 28 братств тверезості, а в рогатинському на 29 парохій — 21 братство. Судячи з повідомлень у рубриці «Новинки» газети «Русская Рада», такі місії були проведені в селах Угринові (зусиллями о. Тарлецького), Богородчанах Старих Станиславівського повіту, які супроводжувалися встановленням пам`ятних хрестів на знак витвереження громад, Устю Зеленім та Туловій, Вербилівцях Рогатинського повіту (зусиллями о. А. Недведського), місті Снятині (було 15.000 присутніх і 40 священиків), планувалися місії в селах Вовчківцях, Будилові, містах Кутах та Косові. Відбулася також місія в селі Товмачик (за присутності місіонерів о. Моха, о. Рудницького, о. Волинського) і було запланована місія в цілому ряді сіл Коломийського та Косівського повітів: Княждворі, Великі Камінки, Мишин, Хімчин (за присутності Р, Моха, І, Мардаровича, О, Заклинського), Річка, Соколівка, Пістинь та місті Косів.

Про результативність проведених заходів свідчать результати місії в с. Великі Камінки Коломийського повіту в 1889 році, після якої протягом року було закрито 5 корчм, а відкрито 2 крамниці. Спробу покращити становище зробив довголітній сеймовий посол, один з численних представників старшого покоління о. Степан Качала. 8 грудня 1868 року він з групою молодих українців-народовців заснував у Львові нове культурне товариство "Просвіта". Воно отримало всенародну підтримку, чисельно зростаючи і поширюючи просвітницькі ідеї серед українського населення.

На першому загальному зборі товариства "Просвіта" відсоток священиків був досить незначний. Причиною цього була позиція митрополичої капітули, яка стала на шлях ігнорування новоствореного товариства. І все ж, не зважаючи на те, що греко-католицька верхівка чинила опір ідеї національного відродження, цей процес давав все відчутніше зростання національної свідомості. Разом з тим, попри негативне ставлення вищого духовного органу, 2 священики — професор гімназії доктор Омелян Огоновський (в майбутньому — голова товариства протягом 1877-1894 років) та парох села Лоп`янки на Долинщині Йосип Заячківський брали активну участь в організаційному становленні товариства. I, як показав час, саме таке ставлення до "Просвіти" виявилось єдино правильним. Вже через 5 років більшість пастирів активно включились до просвітницької роботи.

А причина цього була досить проста: надто багато спільного було у "Просвіти" і греко-католицької церкви: поширення рідної української мови, відвернення народу від п`янства за рахунок створення читалень і уставлення в них "моральних забав". Завдяки натхненній праці греко-католицького духовенства "Просвіта" змогла стати на чолі українських політичних, економічних, культурно-освітніх та молодіжних організацій.

Однією з найпоширеніших форм просвітньої роботи на місцях "Просвіти" стали читальні, які розрослись по всіх закутках Галичини. Iдея організації читалень належить коломийському священику Миколі Синовідському, який під час проведення "Собору Руських Учених" запропонував план закладення читалень. I перша така читальня справді з`явилася в Коломиї вже в 1848. На початку читальні поставали при церковних братствах, а пізніше їх почали організовувати по окремих статутах. Згодом постала сітка читалень, які, як правило, носили назву "Руська читальня".

Щоб надати уже існуючим читальням потрібний стиль роботи та збагатити зміст, провід "Просвіти" закликав ці читальні приєднуватись до "Просвіти". Греко-католицькі священики очолили більшість читалень, перебрали на себе керівництво філіями "Просвіти". На Гуцульщині читальні "Просвіти" виникли в кінці 90-х років ХІХ столітті: в Довгополі — 1895 році (ініціатор — священик Iван Попель), в Космачі — 1896 році (ініціатори — священик Є. Лисанецький, учитель Т. Фандарис, селянин П. Палійчук), в Микуличині, Яблуниці, Москалівці — 1897р., в Тюдові — 1898р., у Старому Косові — 1899 (засновники — В. Девдюк, Ф. Андрусяк, Т. Боєчко).

Активістами читальняного руху на Коломийщині були священики Олександр Русин, Денис Воєвідка, Микола Валявський та інші. Протягом значного часу саме духовенство очолювало не тільки читальні, але й цілий ряд філій товариства «Просвіти» на території Прикарпаття. Показовими в цьому плані були Коломийська, Кутська, Товмацька та Рогатинська.

Дуже важким було становище з освітою народу. Перед приєднанням до Австро-Угорщини в містах та селах Галичини майже не було правильних шкіл. Тільки в деяких місцевостях вчили читати зі старих підручників, псалтиря та інших церковних книг. Тому, коли в 1818 році вийшли в Австро-Угорщині так звані "шкільні закони", якими було дозволено засновувати в громадах школи, а окремий цісарський лист від 12 травня 1818 року дозволяв заводити українську мову навчання в школах, де переважали діти українців, в багатьох селах почали навіть своїм коштом будувати шкільні будинки.

В цей період стараннями духовенства було створено значну кількість парафіяльних шкіл, засновано дяко-учительський інститут і таким чином налагоджено підготовку українських вчителів. В таких умовах одним з найголовніших завдань, яке постало перед галицькими священиками, було створення посібників для навчання рідною мовою. Авторами перших граматик української мови були також, здебільшого, священики: Іван Могильницький, Йосип Лозинський, Михайло Осадца, Йосип Левицький та ін.

Вони першими почали складати букварі, читанки, катехизми та іншу світську та релігійну літературу рідною мовою для потреб руських шкіл та парафіян. У 1838 році до використання в школі був відібраний буквар крилошанина Івана Лаврівського, укладений народною мовою.

Він також написав граматику української мови та підручник методики. Особливе місце в цій галузі обіймає о. Йосафат Кобринський (15.09. 1818 м. Коломия — 1901, с. Мишин, тепер Коломийського району), який на основі практичної діяльності написав, а пізніше видав у Львові два посібники: "Спосіб борзо виучити читати" та "Буквар новим способом уложений для домашньої науки".

Проте виданням книг Кобринський не обмежився. Серед коломиян він відомий і як меценат: при його безпосередній допомозі було засновано першу читальню, здійснено ряд інших важливих заходів.

Беззаперечним є вклад в галузі освіти Івана Могильницького (1777-1831). Він уже в 1816 році заснував перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти I культури серед вірних" I, цим самим, заклав основу для національного I духовного відродження Галичини. Педагог і автор п`яти шкільних підручників, Могильницький вперше засобами друкованого слова виступив на захист прав української мови. У своїй праці "Відомість о руськім язиці" автор визнав українську мову за одну із слов`янських мов, а українців — за окремий народ.

Думка Могильницького про те, що без мови народ втрачає політичну самостійність і перестає існувати як народність залишається актуальною і на сьогоднішньому етапі. Педагог і автор п`яти підручників, Iван Могильницький підготував короткий нарис історії України, накреслив її етнічні кордони.

Почин Могильницького підхопила значна частина духовенства. Ось як писав про подвижницьку діяльність греко-католицького духовенства о. Теодор Богачевський: "В році 1843 калуський декан Бабичевський представив єпископу до подяки за старанність в ділянці шкільництва також священиків: Йосифа Кобилянського з Берлог, Iвана Козанкевича з Голиня, Михайла Левицького з Кропивника, Юрія Соколовського з Новиці, Миколу Куневича з Петранки, Михайла Теліховського з Підмихайля, Йосифа Кульчицького з Пійла, Прокопа Лопатинського з Рип`янки". Серед тих священиків, чиї імена дійшли до нас, слід згадати Омеляна Абрисовського (1864-1928), Антона Глодзінського (1861-1914), Діонисія Дорошинського (1866-1930), Iвана Жуківського (1810-1884), Степана Городецького (1863- 1928).

Одним з найяскравіших представників цієї епохи був, безперечно, засновник галицького театру о. Іван Озаркевич (1794, Галичина — 1854, м. Коломия), який поставив в Коломиї першу виставу і заснував театральний гурток. Заслуга Озаркевича полягає в тому, що він, використавши п`єсу Котляревського "Наталка Полтавка", переробив її відповідно до місцевих народних звичаїв. Ось чому була змінена навіть назва на "Дівка на відданю, або На милуванє нема силуваня". Вистава була підготовлена дуже старанно, про що свідчить той факт, що ще в червні 1848 році.

Озаркевичу з допомогою бургомістра Коломиї Дрималика та директора школи Миколи Верещинського вдалося утворити з любителів театру "драматичне товариство". Після успіху, який мала вистава в Коломиї, Озаркевич разом з трупою вирушає до Львова, де 26 жовтня 1848 року поставив ту ж виставу. Була поставлена "Відданиця" також і в Перемишлі. Всюди Озаркевича супроводжував успіх. Iван Озаркевич не обмежився одною обробкою, але також переробив "Сватання на Гончарівці" Григорія Квітки (під назвою "Сватанє, або Жених навіжений"), "Купала на Iвана" С. Писаревського (у Озаркевича "Весілє або над цигана Шмагайла нема розумнішого") і "Москаль чарівник" Котляревського ("Жовнір-чарівник").

Є дані про те, що Озаркевич почав писати оригінальну комедію "Опришки в Карпатах", проте вона залишилася незакінченою. Звичайно, не тільки Озаркевич працював для потреб українського театру. До нас дійшли дані про інших священиків, які в тій чи іншій мірі мають заслуги перед театром. Серед них — брат Олександра Барвінського Осип (1845-1889), чия історична драма "Павло Полуботок" була дуже популярна у 80-х роках в Галичині, Гнат Якимович і, безперечно, Рудольф Мох.

Свою театральну діяльність він почав ще під час навчання в духовній семінарії. Працюючи священиком в різних селах Галичини, Р. Мох мав можливість ближче познайомитись з життям трудового народу. В 1849 році в авторському доробку з`явилась віршована драма "Терпен-спасен", яка була поставлена у Львові 3 травня 1849 року в річницю скасування панщини. Та найбільшої популярності зазнала п`єса "Справа в Клекотині" (1849). Як відмічали дослідники, це перша оригінальна комедія в західноукраїнській літературі. У драмі на першому плані анти горілчані мотиви. Така позиція Р. Моха не є випадковою.

Як відомо, саме він був ініціатором створення "Кружка руських місіонерів", який проводив серед народу антиалкогольну пропаганду. З цією метою "місіонери" ідуть в народ, по селах проводять бесіди, виголошують промови, читають лекції. Місіонерська діяльність Р. Моха довготривала і охоплювала великий географічний простір. У "Нарисі українськоруської літератури до 1890р. " I. Франко назвав Р. Моха "популярним бесідником I промовцем, одним із головних апостолів пропаганди тверезості між народом", а в розвідці "Панщина та її скасування в Галичині" постать Р. Моха ставить у ряд молодших товаришів "перших борців нашої народної свідомості" - Шашкевича, Головацького, Вагилевича.

Значною є і літературна спадщина греко-католицьких священиків. Перебуваючи серед простого народу, вони не могли не бачити нагальну потребу в літературі як засобі підвищення духовного рівня народу. Ось чому, перебуваючи в самій гущавині народного життя, з-під пера священиків виходили твори, які не тільки показували життя таким, яким воно було, але і прагнули змінити його на краще.

В літературних колах Галичини користувалися популярністю твори священиків-прикарпатців Тита Блонського (1830, м. Тлумач — 1897, с. Дора), Бобикевичів Костянтина (1855, с. Старі Скоморохи Галицького району — 1884, с. Пасічна), Олекси (1865 — 1902, м. Стрий), Софрона Витвицького (1819 — 1879, с. Жаб`є), Миколи Дерлиці (1866, Тернопільщина — 1934, с. Тростянець Долинського району), Олексія Заклинського (1819, с. Озеряни Тлумацького району — 1891, Старі Богородчани), Василя Залозецького (1833 — 1915), Василя Iльницького (1823 — 1895, с. Підпечари), Дмитра Йосифовича (1867, с. Нові Скоморохи — 1939, Стрийщина), Михайла Петрушевича (1869, Космач — 1895, Болехів), Івана Плешкана (1866, с. Тулова — 1905, с. Чортовець), вже згадуваного вище Івана Наумовича та багато інших. Серед найвідоміших поетів свого часу слід назвати Кирила Блонського (1803-1852) та Михайла Бачинського (1866-1912).

Відомим літературознавцем став священик Омелян Огоновський з Рогатинщини (3.08. 1833, с. Григорів, тепер Рогатинського району — 28.101894, м. Львів), який з 1870 року був професором української мови і літератури у Львівському університету. Відомий нам він і як автор шеститомної "Iсторії літератури руської" (1887-1894), перекладу "Слова о полку Ігореві", оповідань, віршів, драм ("Гальшка Острозька", "Федір Острозький"), а також шкільних підручників та досліджень з історії української мови.

Необхідно відмітити також діяльність Iвана Гушалевича (4.12. 1823, с. Палашівка, тепер Чортківського району — 2.6. 1903, м. Львів). Ще перебуваючи в стінах Львівської духовної семінарії, він видав першу свою збірку "Стихотворенія Iвана Гушалевича". В 1848 році ми бачимо його серед учасників "Собору руських учених". Протягом наступних років займається редакційною діяльністю. З 1849 року Гушалевич разом з Я. Головацьким та I. Вагилевичем входить до комісії для вироблення української юридичної термінології, складає шкільні підручники.

В період з 1855 по 1862 роки Гушалевич працює парохом в селах Iванівці та Князівському (тепер Калуський район). Будучи одночасно завідувачем Перегінського деканату та інспектором народних шкіл, I. Гушалевич сприяв піднесенню місцевих шкіл, організовував громадськість для написання протесту проти спроб польських урядників запровадити латинський алфавіт для українського письма, збирав народні пісні. Саме в цей час з`являються кращі поезії Iвана Гушалевича.

Народна мова, якою вони були написані, а також мелодійна музика композиторів I. Лаврівського, Т. Рутковського, М. Вербицького сприяли тому, що деякі поезії Гушалевича стали популярними по всій Західній Україні. Серед них — "На полі, на полі пшениченька розцвіла", "Чого лози похилились при тихій воді", "Мир вам, браття" та інші, а оперета "Підгіряни була перероблена і поставлена на сцені М. Кропивницьким в 1882 році. Неможливо забути про діяльність I. Гушалевича як посла.

В 1860 році його було обрано до крайового сейму, а в 1867 році і до державної ради. У сеймі діяльність Гушалевича також була спрямована на захист прав українського народу та української мови. УГКЦ дала народові низку талановитих, непересічних композиторів. Серед них Порфирій Бажанський (1836-1920) родом з села Белелуя, Iван Кипріян (автор церковних композицій), Зенон Кирилович (1865-1919, катехит з Коломиї), Теофіл Кобринський (1848-1882, Снятин), чоловік Наталі Кобринської, Микола Кумановський (1846-1924), Віктор Матюк (1852-1912), Остап Нижанківський (1862-1902), Йосип Вітошинський (1838-1901) та ін. Чимало священиків стали визначними вченими, педагогами.

Серед них слід назвати Миколу Андрусяка, автора "Нарисів з історії галицького москвофільства" та "Генеза і характер галицького русофільства", а також учасника з`їзду вчених в 1848 році, етнографа та освітнього діяча I. Білецького (1803-1852), Волосянського Iвана (1861-1930), етнографа та історика, члена НТШ ім. Шевченка Михайла Зубицького, згадуваних уже Кирила Блонського, Данила Лепкого, Йосипа Лозинського, Омеляна Огоновського, Iвана Білинського та багатьох інших. Користуючись великим авторитетом серед народу, чимало священиків у різний час були обрані до австрійського парламенту та Галицького Сейму. Під час перших в історії Галичини виборів в 1848 році з 383 місць у рейхстазі від Галичини та Буковини було обрано 96 депутатів, з них 37 українців (27 селян і 10 священиків).

Більшість священиків-депутатів, поряд з світськими послами, виступали в обороні прав українського народу. Це — єпископ Григорій Яхимович, провідник українських послів у австрійській державній Раді 1848- 1849 років, депутати Галицького Сейму Г. Шашкевич зі Станиславівського округу, С. Витвицький — з Косівського, I. Галька і К. Гаморак — зі Снятинського, К. Мандичевський — з Надвірнянського. Серед послів державної Ради найбільш послідовно інтереси виборців відстоював вищезгаданий о. I. Озаркевич [16, c. 6]. Вважаємо за необхідне відмітити той факт, що просвітницька діяльність ніколи не була домінантною у діяльності Церкви. З просвітницьким рухом у неї було кілька спільних точок зіткнення, навколо яких велася діяльність.

Так, Церква виступила ініціатором антиалкогольного руху, який заклав основи економічного відродження Галичини в кінці ХІХ століття, багато священнослужителів виступили ініціаторами заснування читалень і в багатьох випадках очолювали їх. Додаткового вивчення вимагає питання ролі священиків у заснуванні шкіл і поширенні освіти на Прикарпатті в Галичині в цілому.

Та, попри це, внесок греко-католицького духовенство у поширенні Просвітництва був надзвичайно великим. Враховуючи вищенаведені факти, можна зробити висновок, що своєю самовідданою працею греко-католицьке духовенство залишило помітний слід на просвітній ниві ХІХ століття, заклавши міцний фундамент для наступних поколінь діячів просвітницького руху.

26.06.2011