Утворення християнської церкви та її розкол. Реферат
Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії
Утворення християнської церкви. Формування й розвиток християнської релігії, як відомо, відбувалися в общинах первісних християн, які пізніше злилися у християнську церкву. Християни вважають її божественним встановленням Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьому духовенству.
На перших порах зв'язок між общинами був слабким, обмежуючись хіба що обміном проповідниками. Більш-менш структурно й організаційно окреслені організації християн почали виникати у процесі поширення їх релігії серед населення Іудеї, інших народів Римської імперії, їх діяльність зводилася до організації релігійних зібрань, спільних трапез. Кліру ще не було. Навіть Ісус Христос не мав духовного чину. Його вважали Учителем, Спасителем, Господом.
Кристалізація церковної структури розпочалася внаслідок діяльності апостола Павла, що започаткував процес формування професійного духовенства, яке, служачи вівтареві, "з вівтаря має частку". А з наверненням до християнства верхівки римського суспільства заможнішали християнські общини, міцнішали між ними зв'язки, зростав вплив духовенства. На етапі утвердження, поширення християнства в столиці імперії — Римі активно розвивалися релігійні асоціації, колегії, братства, які спершу займалися здебільшого організацією поховань своїх одновірців, а згодом почали влаштовувати спільні свята, обіди тощо. Авторитет їх швидко зростав, уже в 251 р. у Римі налічувалося кілька тисяч християн.
Згодом у християнських общинах виділилися посадовці з постійними обов'язками: старійшини (пресвітери), вчителі (апостоли), єпископи, формувалося професійне духовенство (клір). Решту общинників називали мирянами.
Під опікою єпископів опинилося господарське життя общини, організація проповідницької діяльності, поглиблення віровчення, розвиток культу.
Наприкінці II ст. общини стали об'єднуватися в територіальні групи, які очолював старший єпископ (архієпископ). Саме тоді виникла церква, яка стала опікуватися общинами незначної території, а помісні церкви переймалися справами територіальних об'єднань общин. Очолювали помісну церкву єпископ, архієпископ. Митрополит очолював церкву в межах держави. У цей час увійшов в обіг термін "патріарх", що засвідчує про претензії на світовий масштаб поширення християнської релігії.
Усе це спричинило занепад харизматичної общини, проповідник, учитель якої обов'язково мусив володіти харизматичним даром (учив, зцілював хворих, пророкував). її замінила єпископальна церква, очолювана спеціально посвяченими в сан особами, відбулася централізація церковного життя, що засвідчило й відповідний рівень організації церковної структури.
Розкол у християнстві
Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.
Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини — Східну, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужоземних) племен.
Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом "вселенський" як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалежності від Риму.
Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за першість у християнському світі.
Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який возвисив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III—IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул "папа" (отець), а в VI ст. цим титулом стали наділяти їх главу, який був "єпископом усіх єпископів", тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.
Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип "філіокве" — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів та ін.
Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.
У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.
Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. каіЬоіікоб — загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. — ортодоксальний).
Розкол (схизма — грец. сЬізта) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою.
Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.
У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.
Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах виник на початку XX ст. екуменічний рух (грец. оікитепе — заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних, католиків. У 1995 р. підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.
Водночас існують потужні антикомуністичні традиції (Руська православна церква).
Особливості календаря християнських свят
Загалом календар християнських свят пов'язаний з християнським літочисленням, яке бере свій початок від народження Христа, дату якого приблизно 525 р. обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене більшістю європейських країн у XVI ст. замість літочислення від "створення світу".
Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за юліанським календарем (старий стиль). Він був запроваджений у 46 р. до н. е. римським полководцем, державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 р. затверджений на Нікейському соборі. В основу його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби, тому кожного четвертого (високосного) року в лютому слід додавати 29-й день.
Таке літочислення виявилося не зовсім точним, бо Земля обертається навколо осі на 11 хв. 14 с. менше, ніж за 365,25 доби. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі становила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій ХІП наказав скоригувати календарне числення на 10 днів наперед. А для компенсації майбутніх відхилень кожний сотий рік, навіть якщо він і високосний, повинен мати 365 днів. Тому кожних 100 років Юліанський календар відстає від Григоріанського на 1 день. Натепер їх набігло 13.
Більшість православних церков календарі свят складає за юліанським календарем, католики — за григоріанським. Дотепер дискутується проблема єдиного календаря.
11.06.2011
