• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

На 2003 рік склад мережі установ вищої школи включав 997 вузів всіх рівнів акредитації й форм власності. Розвивається сектор недержавного освіти, що нараховує 175 вузів. Виросла чисельність студентів розраховуючи на 10 тис. населення й становить сьогодні 468 чоловік. Особливо високі темпи приросту цього індикатора характеризують систему вузів III-IV рівня акредитації. Показник досяг рівня 348 студентів при 159 в 1993 році - ріст більш ніж у два рази за 10 років. У цілому в системі вищого освіти навчається 2269,7 тисяч студентів на денний, вечернею й заочною формою [4, с. 14-15].

Позитивним для забезпечення справедливості вищої освіти виступає введення більше диференційованої багаторівневої структури вищої освіти, східчастого освіти й кваліфікаційних рівнів, екстернату. Все це розширює право вибору й доступність до різних форм одержання вищої освіти. Більшою мірою можуть ураховуватися індивідуальні можливості, запити й здатності. Залишилися деякі пільги по надходженню у вищі навчальні заклади для окремих незахищених груп: сиріт, дітей з фізичними недоліками, "чорнобильців", "афганців".

З ініціативи Міністерства освіти й науки України в правила прийому до вузів внесена норма про пільги при надходженні дітей батьків-учасників воєнних дій. Зроблено перші кроки в справі кредитування під гарантії держави одержання вищої освіти тих, хто не може оплатити своє навчання. Наведене вище можна, поза сумнівом, віднести до факторів позитивного плану, що розширює рівність можливостей у доступі до освіти й працююче на твердження принципу справедливості. Разом з тим, вплив суспільства в його кризовому й деформованому стані на інститут вищої школи виявляє багато негативних феноменів.

Насамперед відзначимо, що сьогодні серйозно підірвано або ослаблені механізми селекції, відбору найбільш підготовлених і здатних. Однієї з головних причин цього вважається "погоня за контрактниками" - старання вузів, керівників вузівських структур за всяку ціну залучити до себе найбільше студентів-контрактників, що оплачують своє навчання. Гостра потреба в цих фінансових засобах при існуванні на "голодному пайку" державного фінансування змушує як керівників вузів, так і самих викладачів опускати планку вимог до абітурієнтів і студентів значно нижче рівня, при якому можливе дотримання пристойної якості масової підготовки.

Вимогливість до засвоєння програми навчання заміняється частиною викладацького персоналу або примушується вузівською адміністрацією до заміни підходом, що може бути названий псевдо гуманістичним. Нездатних або небажаючих учитися дотягають будь-якими способами до одержання диплома. Хоча в дійсності, як усі розуміють, та й нерідко відкрито говорять, мова йде про гроші - для виживання вузів, для розвитку їхньої бази, для оплати роботи викладачів.

Феномен "погоні за контрактниками" має ще один негативний наслідок. Зарахування в університети як можна більшої кількості студентів-контрактників на деяких факультетах і спеціальностях, у першу чергу високого попиту, престижних, приводить до переповненості аудиторій, перевантаженості викладачів, недостатності відповідного учбово-методичного забезпечення процесу навчання (підручники, посібники, комп'ютерний час і т. п.).

Все це не сприяє забезпеченню потрібної якості освіти. Негативні прояви, що виявилися в останнє десятиліття, переходу до платності освіти підтверджують своєчасність внесеної в новий Закон про вищі освітні норми обов'язкового 51%-го прийому до вузів на бюджетні місця. Це дозволить хоч і небагато, але обмежити стрімкий переклад вищої освіти країни на платну основу. Адже дозволяючи вищій школі виживати при вкрай слабкому державному фінансуванні, він підриває рівні можливості доступу молодих людей до вищого освіти.

Масовий перехід на платну освіту серйозним образом скоротив доступ до нього молоді з родин зі скромним статком. По даним проведеного нами в Донецькій області дослідження 13% опитаних не можуть одержати або підвищити освіти по фінансових причинах, хоча хотіли б цього [5, с. 15].

Отже, існує об'єктивна неприступність вищої освіти для частини населення з низькими доходами. У наявності дискримінація по матеріальній підставі, що порушує конституційну норму рівного доступу громадян до одержання освіти й справедливість, що підриває, системи. Підтвердження такої оцінки ситуації знаходимо в дослідженні "Рівний доступ до якісної освіти", проведеному групою українських дослідників у рамках Програми підтримки створення стратегії реформування освіти, що здійснювалася в Україні при сприянні міжнародних організацій - ПРООН, Фонду "Відродження" [6].

Головний їхній висновок: в Україні зараз немає такої системи доступу до якісного освіти, що була б адекватній стратегічному завданню трансформації суспільства, створення за рахунок освіти умов інноваційного розвитку країни.

Тенденції забезпечення справедливості й рівності в вищій освіті в пострадянських державах

Дослідження російських соціологів виявили, що вища школа стає інститутом посилення соціальної нерівності. Так, в 1996 р. 58% студентів були вихідцями із заможних родин (20% у загальній кількості родин), а 42% студентів - вихідцями із середньо забезпечених і бідних родин (80% у загальній кількості родин). Доступність високоякісного освіти все більшою мірою визначається соціальним статусом родини [7].

Міністр освіти Росії В. М. Філіппов до числа проблем існуючої системи освіти Росії відносить "зниження реального рівня доступу до вищої освіти в багатьох регіонах Росії, посилення негативної тенденції переносу центра ваги у фінансуванні вищої освіти на позабюджетні, у тому числі й особисті засоби, що суперечить демократичним принципам доступності освіти" [8].

Таке положення не можна визнати таким, що відповідає принципу справедливості. Суспільство, зорієнтоване у своєму розвитку на ліберально-ринкові моделі, неминуче зіштовхується з їх позитивними й негативними наслідками. Соціальна селекція в такому суспільстві здійснюється за допомогою тонкого, замаскованого, проте чітко працюючого механізму. Він містить у собі різноманітні канали навчання, формальну й неформальну ієрархію типів шкіл, явної й латентні ціннісні орієнтації різних освітніх організацій, специфічні критерії оцінки успішності, "суддів-педагогів", що приймають нав'язаного правила гри.

Без розуміння цих схованих від прямого спостереження механізмів неможливо оцінити плюси й мінуси різних моделей освіти в контексті нинішніх соціальних зрушень. Проте ясно, що селекція подібного роду нічого загального не має з відбором дійсно найбільш здатних і мотивованих на навчання.

Варто вказати на ще один розповсюджений механізм підриву принципів справедливості, доступу й селекції, як ні прикро про це говорити щодо української вищої школи. Мова йде про так званих ненормативні відносини. У більше легкому їхньому варіанті вони існують як улагоджування питань поза легальними нормами й правилами через неофіційні домовленості, на основі взаємних послуг або виражену в різних формах вдячність. Це прохання колег-викладачів, співробітників вузу, друзів, знайомих і т. п. поставити комусь ту або іншу оцінку, зарахувати предмет. Укорінення таких взаємин практично повсюдна й представляє корпоративне легітимізовану форму відносин. Не слідування їм сприймається суспільною думкою як відхилення від загальноприйнятого, що звичайно оцінюється осудливо.

Таке перекручене сприйняття ненормального й неприпустимого в цінностях світової вищої школи як цілком припустиме і звичайно говорить про значні "особливостях" професійної етики в пострадянській школі. На жаль, існує в рамках цих ненормативних відносин ще більш небезпечний їхній варіант, що переступає границю дрібних порушень і перебуває в зоні кримінальної відповідальності. Це різні види хабарництва, підношення-підкупу, корупції. Останні дослідження серед викладачів і студентів вузів у різних регіонах України соціологічне підтвердили досить високе поширення даного феномена.

Сферою найбільш широкої їхньої присутності була встановлена та, котра найбільш показова щодо реалізації принципів справедливості й рівності в механізмах доступу до вищого освіти, - надходження у вищі навчальні заклади. Проте, розуміючи небезпеку для розвитку вищої школи даних явищ, і керівництво й викладацька маса вузів, як виявляється, "не генерує атмосфери активного неприйняття й морального осуду цих явищ. Можна навіть говорити про морально-психологічне звикання до них, що їх легітимує де-факто. Знизу, з викладацьких мас, активності щодо протистояння даним аморальним і не правовим діям навряд чи можна сподіватися".

Для "ремонту" уражених зон механізмів доступу й селекції у вітчизняній вищій школі необхідна системна, послідовна, розрахована на тривалий період, робота з ліквідації об'єктивних умов виникнення розглянутих відхилень і нейтралізації суб'єктивних причин на рівні групової свідомості й норм професійної етики.

Висновки. Твердження принципу справедливості в системі вищої освіти йде непросто, суперечливо. Явні прориви в розширенні доступу сусідять із що залишаються, а те й виникаючими новими перешкодами й формами дискримінації. Стратегії розвитку вищої освіти, застосовувані в різних країнах, досить різноманітні, нерідко конкуруючі.

Міжнародне освітнє співтовариство разом з іншими зацікавленими сторонами (урядами, бізнесом) шукає оптимальні варіанти освітньої політики, що відповідають сукупності критеріїв, серед яких одним із украй важливих приймається доступність і справедливий відбір. Колізії й протиріччя створення більше справедливої системи вищої освіти, властиві у світовому вищому утворенні, повною мірою відбиті в українській вищій школі.

Крім того їй характерні істотні порушення принципу справедливості, викликані специфічним негативним впливом перехідного кризового суспільства, процесами масової комерціалізації, підриву професійних етичних норм.

Сприяти втіленню справедливості й рівності доступу у вищій школі може наступне:

• зміна правил прийому до вузу обік їхньої більшої об'єктивності й висновку процесу прийому із прямого контролю з боку адміністрації вузу (досвід введення єдиного іспиту в Росії й експеримент 2003 р. в 4-х українських вузах свідчать про рух у цьому напрямку);
• підвищення ролі громадськості й професійних кіл, корпоративних структур у публічній оцінці вузів;
• розширення відкритості й відповідальності вузів перед суспільством, що буде утрудняти замовчування проявів хабарництва й буде сприяти більше рішучому відстоюванню чистоти академічних цінностей;
• удосконалення процедур забезпечення якості перевірки знань студентів у напрямку їхньої більшої об'єктивності й прозорості критеріїв оцінки;
• поліпшення умов роботи й оплати працівників вищої школи, що підвищить статус професії й авторитет вищої школи;
• значне розширення розмірів кредитування навчання у вищому навчальному закладі, що обмежить абітурієнтів від сваволі й необхідності звертатися за неофіційною "допомогою";
• активне залучення органів студентського самоврядування, молодіжних організацій до відстоювання інтересів студентства.

Література

1. Всесвітня декларація про вище освіти в XXI сторіччі: бачення й дії. -Париж. - ЮНЕСКО. - 1998. Кур'єр ЮНЕСКО. -Січень, 2001.
2. Бестужева-Лада И. В. Альтернативная цивилизация. - Г.: Владос, 1998.
3. Вища освіта України. Інформаційно-аналітичні матеріали до засідання колегії Міністерства освіти й науки. - К., 2003.
4. Кіпень В. П., Кіпень Н. В. Прозорість місцевої влади в контексті подолання бідності та розвитку підприємництва. - Донецьк: "Астро", 2003. - С. 15.
5. www. ues. org. ua / Рівний доступ до якісної освіти.
6. Социология в России. - М., 1998. - С. 275.
7. Филлипов В. Актуальные проблемы и направления инновационной деятельности в российсом образовании // Инновации в образовании. - 2001. - № 2. - С. 10.
8. Прозорість і корупція в системі вищої освіти України: 36. матер. всеукр. конф. (21-22 аркуш. 2002 p., Львів). - К.: Таксон, 2003.
9. Кіпень В. П., Коржов Г. О. Викладачі вузів: соціологічний портрет. -Донецьк: "Астро", 2001. - С. 163-164.

03.04.2012