• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

В контексті розуміння завдань виховання на сучасному етапі цікаві дослідження Філіпчука Г. Г., Ярмоленка О. Д., Трипільського В. А., Марабашвілі Г. М. () Вони розглядають виховання в широкому соціальному плані, як функцію не тільки власне ідеологічної діяльності, але й економіки, політики, усієї соціальної практики, включеної в цілеспрямовану діяльність по формуванню особистості певного типу.

Особистість розглядається комплексно: і як біологічна істота, і як мікроструктура зі своїми особливим внутрішнім світом - характером, темпераментом, здібностями, і як елемент соціальної структури.

Проблема співвідношення біологічного і соціального є однією з кардинальних проблем психологічної і педагогічної науки. Нею займалися багато дослідників (E. Фрейд, E. Торндайк, К. Бюлер, E. Фромм, Л. Маслоу та ін.), але й досі немає однозначної концепції.

На думку E. Фрейда поведінкою людини керують не закони розвитку суспільства, а ірраціональні сили, і інтелект є не засобом пізнання реальності з метою орієнтації в ній, а фактором маскування цих сил; індивід і соціальне середовище спочатку не знаходяться в стані безкінечної прихованої боротьби. Поведінка, в цілому, розуміється ним як реалізація або придушення природних потягів людини.

E. Фромм одним з перших вказав на неспроможність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії індивіда і суспільства. На його думку, для розуміння динаміки соціального процесу необхідно знать динаміку процесів, які мають місце всередині індивіда і, навпаки, для розуміння індивіда необхідно розглядати його у контексті тієї культури, яка формує його. Він вважав, що суспільство лише проявляє і деформує ті якості, які вже потенційно присутні у самій природі людини. Внутрішній потенціал людської природи виявляється спонтанно всякий раз, як тільки для цього з'являються відповідні умови.

Основним тезисом "гуманістичної психології" А. Маслоу є твердження, що соціальність закладена в самій природі людини і базується на вроджених компонентах гуманних потреб людини (любов, симпатії, повага і т. п.), які мають інстинктивну природу. Звідси головним компонентом розвитку є само-актуалізація, яка формується лише на базі внутрішніх особливостей індивіда, є ростом зсередини.

E. Торндайк ішов ще далі. Він стверджував, що біологічний потенціал окреслює межу розвитку, подолати яку не можливо ні за яких умов. Природні сили, природжені нахили людини обмежують розвиток, а звідси, деякі діти не можуть піднятися вище певного рівня, не дивлячись ні на які зусилля вчителів і рівня освіти.

Інша група дослідників, і серед них К. Гельвецій, навпаки, доводили, що дитина подібна "чистій дошці" і її розвиток цілком залежить від виховання. Вони вважали, що всі люди народжуються з однаковим рівнем духовних здібностей і в рівній мірі піддаються вихованню.

"Соціологізаторська" позиція Г. Саллівена і його прибічників, доводила, що внутрішній світ людини створений історією його взаємовідносин з іншими людьми. Те, що ми думаємо про себе і якими ми є, залежить від того, що думали про нас в роки формування нашої особистості. Формуючий вплив суспільства на особистість признається головним чином як вплив батьків і рідних на дитину.

Радикально іншого погляду дотримувались представники класичного "біхевіоризму" (Дж. Уотсон). Керуючись принципом, що у поведінці людини немає нічого вродженого і кожна його дія це продукт зовнішньої стимуляції, вони навіть розробили план перебудови суспільства на основі біхевіористичної програми, згідно якої маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна "виготовити" людину любого складу.

Існує ще течія рольової поведінки або "соціальний біхевіоризм (Д. Мід), згідно якої поведінка будується з ролей які приймає і програє індивід в процесі взаємовідносин з іншими людьми в груповій дії. Входження у роль у цій теорії розглядається як основа не лише пізнання, а навіть і самопізнання.

На перший погляд всі вони мають рацію і право на існування, та дослідження всередині системи біологічне - соціальне показують їх хибність в тому, що вони відокремлювали різні аспекти особистості один від одного. Людина біосоціальна істота, тому її формують і соціальні, і біологічні складові. Hа цьому базується точка зору сучасних дослідників (Є. В. Шорохов, Ш. Ауербах, Л. О. Бадалян, А. В. Брушлінський, H. П. Дубінін, E. А. Клімов, А. Коссаковський, Г. С. Костюк та інші). Але і їх викладки мають суттєвий недолік: в них не береться до уваги психічний фактор, роль якого у справі визначення характеру активності людини значна.

Однозначний висновок з аналізу усіх досліджень наступний: людина цілісна система, сума певних рис, їх єдність. Її індивідуальність обумовлюється як зовнішніми, так і внутрішніми силами. Вона народжується, проходить різні етапи свого розвитку (дитинство, юність, зрілість, старість) і формується як особистість. Процес цей відбувається переважно під дією соціальних факторів, але важливу роль відіграють також психічні і біологічні здібності людини.

Людська дитина народжується зі специфічною біологічною структурою, яка природно робить його в потенції соціальною істотою. Проте генетична програма є лише базою, можливістю для розвитку його людських якостей і вона не обумовлює його соціального змісту, яке формується в процесі виховання, навчання, через посередництво соціальних умов. Проте, однакове виховання, схожість психологічних і соціальних чинників, які впливають на особистість, подібні умови життя, які, здавалося б повинні забезпечувати узгодженість, одностайність, єдність потреб великих людських мас, не досягають цієї мети через безліч індивідуально-особистісних виявів кожного члена суспільства.

З огляду на тему нашого дослідження, розглянемо ті детермінанти життєдіяльності людини, які є вираженням особливостей внутрішнього світу дитини і витікають з її біофізіологічних властивостей, тобто здібності, потреби і інтереси.

"Під здібностями, писав О. І. Щербаков, ми розуміємо високий рівень інтеграції і генералізації психічних процесів, якостей, відношень, дій і їх систем, що відповідають вимогам діяльності." Вони, як складне внутрішнє утворення, не піддаються безпосередньому пізнанню, а досліджуються опосередковано через життєдіяльність людини і її продукти. Здібності відслідковуються через проявлення нахилів, тобто вибіркового позитивного відношення конкретної особистості до тих чи інших видів діяльності. В разі внутрішньої відповідності між природними задатками і видом діяльності механізм нахилів спрацьовує таким чином, що сформована здібність виступає як внутрішня потреба індивіда в даній діяльності.

Матеріальною основою формування здібностей виступають природні задатки, тобто цілий комплекс анатомо-фізіологічних явищ і процесів, серед яких визначальне місце належить вищій нервовій діяльності. Аспекти індивідуально-особистісного вияву здібностей і питання їх всебічного формування ґрунтовно дослідили С. Л. Рубінштейн, Б. Г. Ананьєв, В. H. Мясищев, А. Г. Ковальов, Марабашвілі Г. М., Трипольський В. Н., Москалець В. П., Коженевська Х., Сабіров Х. Ф., Ярмоленко О. Д., Ю. О. Васильчук та інші науковці.

Здібності у психо-фізіологічному плані постають у вигляді прижиттєвого утворення у мозку людини спадково визначених "функціональних органів (утворень)". Принцип утворення опосередкованих функціональних систем є способом необмеженого розвитку діяльності мозку, тобто безмежного формування якісно різноманітних здібностей.

Формування здібностей охоплює в сукупності психічне і соціальне існування людини, тому що в цьому процесі приймають участь і темперамент, і характер, і всі його соціальні якості.

До соціальних факторів формування здібностей відносяться багато-численні види і форми діяльності, які пред'являють певні вимоги до психіки людини, світу суспільних предметів, що втілили здібності їх творців, системи історично сформованих особистих і суспільних потреб, благодатні й неблагодатні для формування здібностей умови соціального середовища.

Науковці доводять, що існує певна соціальна закономірність: чим багатогранніші суспільні відносини, в систему яких включений індивід, тим більше форм суспільної діяльності він повинен придбати, а відтак, тим багатогранніші здібності він повинен набути і розвинути в собі. Тому виявлення здібностей на ранніх стадіях життєдіяльності дитини має непересічне значення для процесу її подальшої соціалізації.

Людина соціально розвивається, задовольняючи свої різноманітні потреби, добиваючись реалізації безлічі своїх інтересів. Потреби і інтереси є рушіями складного механізму людської діяльності. Різні аспекти цих питань вивчались вченими І. В. Бестужевим Лада, О. О. Кроніком, В. І. Толстих, Є. H. Устюговою, Є. H. Злобіною, М. С. Каганом, Коженевською Х., А. В. Маргулісом, А. М. Хмельовим, Б. Грушиною, Ю. О. Васильчуком та іншими. Їх розвідки впевнюють у тому, що потреби і інтереси є найбільш глибинними творчими компонентами в структурі особистості, критеріями її життєвих орієнтацій і життєвого вибору, тобто її життєвого світу і стилю життя.

Кожна людина має біологічні і соціальні потреби. Соціальні потреби діляться на матеріальні та духовні і формуються в процесі його суспільно-індивідуального і особистого життя, вимог до матеріальних і духовних цінностей, задоволення яких забезпечує соціальний розвиток суспільства і його як особистості. Предметний зміст потреб задається історичним розвитком матеріального і духовного виробництва. Механізм їх усвідомлення включає категорії запиту, як індивідуально-особистісної вимоги у потребі, та нагальність, як усвідомлення ступеня необхідності задоволення тої чи іншої потреби.

В процесі життєдіяльності постійно виникають протиріччя між життєвими проектами особистості і соціальними реаліями і рушійною основою різних способів рішення цих протиріч є саме потреби. "Потребна сила людини, пише Ю. О. Васильчук, виступає як його активна, дійова, творча, виробнича сила... Вона викликає добровільну напругу, а відтак і розвиток відповідних фізичних і розумових здібностей в його потребній діяльності, яка приймає особливо творчий і напружений характер у процесі споживання духовних благ (виховання, навчання, самоосвіта і т. д.).

Потреби диференціюються на низькі і високі (матеріальні і духовні), які складають суттєве протиріччя у життєдіяльності особистості, обумовлюють необхідність вибору, а відтак і титанічну роботу душі над переборенням потреб першого рівня потребами другого.

Найсуттєвішою потребою є соціальна установка на самого себе, на особливості своєї поведінки, на своє життя, на ті виразні засоби, через які проявляється відношення людини до соціального середовища, тобто, формування відносно сталого образу "Я", відкриття свого внутрішнього світу. Сюди ж входять потреби соціального існування: матеріальне і моральне благополуччя, соціальна активність, незалежність, захищеність, потреба в спілкуванні, щастя і т. д.; і потреби в самореалізації, реалізації внутрішньої моделі-цілі "Я". Серед потреб "Я" науковці розрізняють потреби архетипові (релігійні почуття, почуття прекрасного і т. п.), типові (задані життям індивіда в культурі) і поза-типові (обумовлені визначеністю особистості в світі архетипового і типового).

Діяльність дитини по задоволенню своїх потреб може бути реалізована при наявності таких факторів: спонукаючого мотиву, ціле-направленості способу дії і відповідних умов, тобто, щоб дитина відбулася як особистість необхідна єдність і соціальної установки "на себе", і потреби в її реалізації, і ситуації, в якій формуються, проявляються і задовольняються її потреби.

У необхідності задоволення потреб об'єктивно закладено виникнення такого соціального явища як інтереси. Інтерес це свідоме устремління людини до задоволення адекватно або ж неадекватно усвідомлених потреб, які виступають в якості мотивів, спонукаючих до діяльності та цілей, до необхідності знаходити способи діяльності, що ведуть до їх задоволення. Вони організовують діяльність людини, а тому носять функціональний характер і реалізація їх являє єдність відображально-пізнавальної і предметно-перетворюючої сторін людської діяльності.

Звернення до категорії інтересу розширюють можливості дослідницької програми, дозволяють простежити виховний процес, як еквівалентний не тільки фізіологічно-віковому, соціальному середовищу, діяльності вихователя, а й особистій позиції вихованця по відношенню до навколишнього середовища. Вивчення характеру його впливу на масові дії людей, і дітей зокрема, необхідне для розуміння діалектики об'єктивного і суб'єктивного у виховній практиці, що в свою чергу важливо для подолання суб'єктивістських і спрощено технократичних уявлень про формування особистості.

До проблематики інтересів як до одного з рушійних факторів розвитку особистості звертаючись численні вчені.

Ними вироблена загально-соціологічна концепція, яка розкриває регулятивну роль і функції інтересів у вихованні людини і дозволяє обмежити сферу стихійного у ньому. Вона зводиться до таких положень:

• інтереси, як суб'єктивна форма суспільних відносин, діалектично опосередковують вплив на особистість соціального середовища, інших складових соціальної детермінації, що слугує активізації особистої діяльності людей у реалізації об'єктивних можливостей їх розвитку, вибору найбільш прийнятних шляхів розвитку на даних історичних реаліях;
• у суспільно-історичному процесі відтворення людини інтересам притаманні функції - забезпечення історично обумовлених взаємозв'язків загального, особливого і індивідуального рівнів детермінації особистості; визначення тої кінцевої грані у діалектиці об'єктивного і суб'єктивного, де детермінація людини елементами соціального середовища переходить у детермінацію особистої діяльності; визначення загальних цілей і безпосередніх практичних завдань виховання; забезпечення узгоджених стратегічних цілей виховання з реальним рівнем суспільної практики;
• суперечливий взаємозв'язок інтересів суспільства, колективу і особистості, а також інтересів з другими ланками соціальної детермінації спрямовує діяльність людей як на адаптацію до існуючих умов, так і на зміну обставин і самого себе. Різниця у характері інтересів (загальні приватні), способах їх взаємозв'язку (єдність непримиренність, протиборство), характері протиріч між ними (неантагоністичні антагоністичні) визначають суттєву різницю у розвитку творчого потенціалу, соціальних якостей особистості;
• ступінь інтеграції інтересів суспільства, колективу ї особистості, збіг соціальних духовних цінностей і життєвих інтересів людей слугують показниками реальних можливостей державної ідеології у формуванні нової людини;
• обумовлені економічними і соціальними деформаціями гострі протиріччя, розлад інтересів є в суспільстві одним з головних джерел явищ індивідуального і групового антагонізму, неузгодженості між моральними принципами і моральнісною практикою.

Дослідження ролі інтересів у загальній системі соціальних факторів розвитку людини, вияв того, як вони пов'язані з потребами, духовними цінностями, іншими соціальними детермінантами, дозволяє глибше усвідомити труднощі і проблеми, підняти рівень виховної діяльності. З цього приводу цікавими є дослідження Коженевської Х. І Трипольського В. А., Москальця В. П. Їх аналіз інтересу дозволяє точніше визначити ті можливості, котрі відкриваються тією чи іншою суспільною системою для розвитку особистості.

Регулятивно-керуючу роль інтересів у виховній практиці вони узагальнили на основі аналізу їх в якості суб'єктивних форм суспільних відносин, необхідної ланки соціальної детермінації.

Завдяки інтересам вихідні детермінуючі фактори розвитку суспільства, які обумовлені діалектикою виробництва (для дітей це система виховання і освіти) і потреб, виробничих сил і виробничих відносин, трансформуються в детермінанти, що безпосередньо обумовлюють діяльність конкретних класів, націй, соціальних груп і особистостей. Їх активна регулююча роль в соціальнім механізмі формування людини як особистості виражається у тому, що вони визначають соціально-класовий зміст матеріального і духовного виробництва.

На основі відображення корінних інтересів класів і соціальних груп створюються ціннісні грані, ідеологічні форми суспільної свідомості, мотиву, цілі практичної діяльності і моральних вчинків людей.

Дослідження механізму детермінації особистості з боку інтересів проведено з врахуванням їх подвійної якісної визначеності: з одного боку особистісне якісної визначеності інтересу, властивій йому як суб'єктивній формі суспільних відносин; з іншого визначеності системних якостей інтересів, обумовлених його приналежністю до загальної системи соціальної детермінації, їх ролі в опосередкуванні зв'язків соціального середовища і особистості. Воно привело до висновку, що успішне розгортання виховного процесу неможливе без підтримки діалектично гнучкого і стабільного зв'язку між суспільством і особистістю.

Розглядаючи загальний і особистий інтереси (як індивідуальні, так і корпоративні та національні), науковці дійшли висновку, що протиріччя між ними можуть бути вирішені на основі укріплення їх єдності, або ж шляхом їх взаємного чи однобічного обмеження, підпорядкування, подавлення.

У людини (суспільства), що будує свої відносини з іншими на основі критеріїв особистого інтересу, збіднілий моральний вибір, обмежене коло життєвих цілей і устремлінь, що приводить до розвитку однобічно економічного, технократичного чи споживацького образу життя. Hа противагу йому, суспільний, загальнолюдський інтерес дає принципово інші можливості для взаємного обміну діяльністю і спілкуванню людей, розвитку їх соціальних, особистісних якостей, а по великому рахунку зумовлює демократичне суспільство. Оволодіння загальнолюдською культурою, участь у всесвітньо-історичній практиці відносин, стає вирішальною умовою для більш повного, всебічного і цілісного розвитку як особистості, так і держави.

В діалектичному процесі переходу суб'єктивного в об'єктивне і навпаки інтереси виконують такі функції:

• виступають критерієм практичної значимості інформації, яку відбирає соціальний суб'єкт;
• визначають ціль і програму духовно виробництва, стимулюючи розробку тих життєво важливих ідейно-теоретичних і духовно ціннісних орієнтацій, які є вирішальними для самовизначення соціального суб'єкта в суспільстві;
• обумовлюють систему знань і емпіричних уявлень класу (нації) про суспільне життя, зміст класової (національної) ідеології і психології.

Завдяки тому, що інтереси опосередковують від початку і до кінця весь процес соціального пізнання, стимулюють і регулюють його, останні виступають не як пасивно-споглядальне, а як активне, вибіркове відображення дійсності. Будучи моментом соціальної практики, інтереси не тільки задають програму пізнання, але й являються одночасно об'єктом її відображення. Входячи в зміст отриманих ідей, уявлень, вони утворюють ціннісний аспект свідомості.

Особливості віддзеркалення інтересів у свідомості людей розглянуті ними в залежності від різних рівнів свідомості (індивідуальна, суспільна, класова, групова, національна), різних сфер суспільної свідомості (соціальна психологія і ідеологія), стану останньої (буденна, науково-систематизована), її форм (політична, правова, моральна, філософська).

За основу взято твердження З. Фрейда, про те, що "психіка людини арена постійної боротьби між потягами, породжуваними її фізичною природою, і авторитарними за своєю сутністю соціальними вимогами, що виявляються в законах, традиціях, звичаях, і безпосередньо та опосередковано через внутрішню психічну структуру "Над Я" підпорядковують поведінку людини інтересам пануючих відносин, не допускаючи можливості для власної позиції людини. " ()

Дослідники приходять до висновку, що для виховання соціально відповідальної, цілісної у світоглядних, моральних орієнтаціях особистості, неправомірна недооцінка старих і новітніх ідеологій, старих і нових ідеалів.

Спираючись на наукове вивчення об'єктивних основ комплексного підходу до виховання, вони роблять висновки відносно ролі інтересів в регулюванні, управлінні виховними процесами:

• інтереси класу, нації, суспільства визначають стратегічні цілі, безпосередні практичні завдання виховання, впливають на відбір форм і засобів рішення виховних завдань, при цьому потрібно не пристосовувати виховну практику, а активізувати ті інтереси, які дозволяють вибрати найбільш прийнятні шляхи самореалізації, саморозвитку особистості з наданих історичними умовами можливостей;
• інтереси відіграють важливу роль у забезпеченні узгодженості стратегічних завдань виховання з реальним рівнем соціальної практики. Постільки виховання завжди у тій чи іншій мірі зорієнтоване на ідеал і на "випереджальний" розвиток особистості по відношенню до безпосередніх умов її життєдіяльності, а сам ідеал губить свою приваблюючу силу, коли він відривається від інтересів, однією з умов підвищення дієвості виховання є забезпечення в усіх суспільних факторах формування, розвитку людини (економіці, політиці, ідеології) узгодженості перспективних і поточних, суспільних і особистих інтересів, корінних інтересів особистості і духовних цінностей суспільства;
• найбільш зрілою, адекватною діяльнісній сутності людини формою його розвитку є саморозвиток, самовиховання. Для активізації діяльності людей по зміні обставин і самих себе вирішальне значення має розвиток в них творчих інтересів до саморозвитку і вибудови свого життєвого світу;
• еквівалентом творчих інтересів особистості на рівні житєдіяльності суспільства виступають соціальні інтереси, змістом яких є розвиток людини у всьому багатстві притаманних йому якостей, або розвиток суспільства в його цілісності, у якості універсальної форми життєдіяльності людей.

Наведений аналіз детермінуючої ролі інтересу в розвитку, самореалізації особистості розширює спектр наукового пізнання механізмів формування, виховання нової, цілісної у своїх соціальних орієнтаціях людини, консолідації суспільства на засадах національних інтересів і ідеалів. Розробка механізму регулювання всебічних інтересів громадян України як цілісної системи комплексна наукова проблема, яку повинні вирішити гуманітарні науки.

Аналіз значного доробку науковців різних гуманітарних сфер приводить до однозначного висновку: людина цілісна система, сума певних рис, їх єдність. Її індивідуальність обумовлюється як зовнішніми, так і внутрішніми силами. Вона народжується, проходить різні етапи свого розвитку (дитинство, юність, зрілість, старість) і формується як особистість.

Процес цей відбувається переважно під дією соціальних факторів, але важливу роль відіграють також психічні і біологічні здібності людини. Людська дитина народжується зі специфічною біологічною структурою, яка природно робить її в потенції соціальною істотою. Проте генетична програма є лише базою, можливістю для розвитку людських якостей і вона не обумовлює соціального змісту, яке формується в процесі виховання, навчання, через посередництво соціальних умов.

Однакове виховання, схожість психологічних і соціальних чинників, які впливають на особистість, подібні умови життя не забезпечують узгодженість, одностайність, єдність потреб великих людських мас, через безліч індивідуально-особистісних виявів кожного члена суспільства.

24.03.2012