• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Національна доктрина розвитку освіти передбачає положення про обмеження соціальної нерівності в системі освіти. Зокрема, відзначається, що буде створений рівний доступ до якісної освіти для всіх громадян України, незалежно від національності, статі, віросповідання, місця проживання та стану здоров’я [2;61].

В межах цієї доповіді ми спробуємо дослідити, як проявляється соціальна нерівність в межах сучасної української школи.

Однаковий доступ до здобуття якісної освіти мають діти з інвалідністю. Вони повинні отримати повну загальну середню освіту, відповідно до здібностей та індивідуальних можливостей, зорієнтованих на їх інтеграцію в соціально-економічне середовище, а також має бути забезпечена їх інтеграція в загальноосвітній простір [3;285].

Однак законодавчі і нормативно-правові акти про розвиток освіти не реалізуються, а лише декларуються. "Ідеологією реформування української системи освіти... став неоліберальний економізм" [1;13], який ґрунтується на ідеях економічної вигоди. Держава залишає за собою позиції в культурній сфері.

Разом з тим затверджені державні освітні стандарти середньої освіти, які передбачають єдину систему контролю за якістю наданих освітніх послуг і сприяють реалізації інтегруючої функції інститутом загальноосвітньої школи. Тут закладені єдині культурні цінності, призначені для трансляції в учнівські маси. Однак варто наголосити, що досі не склалося чітких морально-культурних орієнтирів у системі освіти, тому частіше учителі діють інтуїтивно, орієнтуючись на традиційні українські цінності і дотримуються однакових моральних оцінок.

Але, незважаючи на законодавче оформлення рівності доступу до освіти, соціальна і культурно-диференціююча функція інституту освіти починають реалізовуватися, дуже чітко відтворюючи соціокультурну нерівність, яка існує в суспільстві.

"Сучасна система освіти занадто прямолінійно враховує ознаку "матеріальне становище" соціальних груп і прошарків, повторюючи усі вигини (і перегини) майнової стратифікації суспільства" [4;93].

Комерціалізація освіти середнього рівня призвела до її дисфункціональності в культурно-історичному змісті, оскільки в нас усі школи займалися не тільки трансляцією знань, але і вихованням. Комерційний варіант освіти існує як самостійно, так і в межах державної структури. Надалі можна прогнозувати зростання впливу фактора економічної нерівності на систему освіти і посилення соціально-диференціюючої функції інституту освіти. У школі відбувається відсів, причому в основному представників нижчих класів.

У вищу школу потрапляють, як правило, діти із забезпечених родин, які зуміли пристосуватися до нових соціально-економічних умов. І виходить, що при формальній рівності, освіта стратифікувалась на елітарну, а також підвищеного, середнього і низького рівня. Дана ситуація – аж ніяк не нове явище для українського суспільства, але, як правило, соціально-диференціююча функція інституту освіти була більшою мірою латентна, сьогодні ж вона стає очевидною.

Традиційна школа, незважаючи на відтворення становості, завжди функціонувала в руслі відтворення культурних традицій народу в цілому, оскільки всі типи загальноосвітніх навчальних закладів підкорялися єдиній державній культурно-освітній ідеології. Незважаючи на трансляцію культурних відмінностей станів українського суспільства, школа виконувала також і культурно-інтегруючу функцію. З приходом радянської влади виникла загальнодоступна середня загальноосвітня школа. У змісті освіти це означало встановлення норм і цінностей егалітаризму.

Дана ситуація була прописана законодавчо і відбилася в суспільній думці. На шляху до створення суспільства рівності саме школі належала одна з головних ролей. Хоча, безумовно, не можна не відзначити, що у радянському суспільстві усі були рівні. Основою диференціації в ті часи був розподіл влади, причетність до влади забезпечувала "безліч... благ: матеріальні вигоди, елітарну освіту, сприятливі умови праці, високий соціальний престиж" [5;272].

Однак тоді не було різкого протиставлення різних соціальних груп. У радянському суспільстві існували клас робітників і селян, і клас інтелігенції. Але крім них, існувала і номенклатура – партійна еліта, яка і створювала ситуацію соціальної і культурної нерівності. Однак говорити про різку поляризацію суспільства не доводиться. Освіта відтворювала єдину систему культурних цінностей, покликану об'єднати усіх.

У радянський період школа забезпечувала інтеграцію суспільства і моделювання нової соціальної спільності – радянського народу. Відповідно, вона створювала можливості для самореалізації індивідів.

Сьогодні факторами, що задають орієнтири функціонуванню сучасної загальноосвітньої школи, виступають:

• економічна нерівність;
• соціальне походження або соціальний стан родини учня;
• обсяг культурного капіталу;
• склад і структура родини учня;
• аскриптивні характеристики (здоров'я дітей, стать і вік учня, розвиток мовних здібностей учнів);
• ціннісне ставлення батьків до навчання своїх дітей;
• ситуація в освітній системі (регіональні і територіальні розбіжності в системі освіти; якість шкільної освіти; комерціалізація в освіті і соціально-економічна селекція; єдиний державний іспит; інноваційний потенціал школи);
• вибір батьками школи для навчання своєї дитини;
• відбір дітей, який здійснюють школи;
• розвиток у школі визначених здібностей учнів;
• прищеплювання в школі визначеної субкультури;
• реалізація різних парадигм освіти (традиційно-консервативної і інноваційно-розвиваючої) в школах різної категорії.

Таким чином, право на освіту закріплено в Міжнародній конвенції про права дитини, однак нерівність в освіті зберігається. Для подолання даної ситуації необхідний однаковий доступ до освіти представників будь-яких соціальних груп.

Рівність доступу до освіти – це надання індивідові таких умов освіти, які найбільшою мірою відповідають його здібностям і нахилам, розвивають їх, тобто тут передбачається індивідуальний підхід, про який говорять функціоналісти.

Однак, оскільки суспільство стратифіковане, а школа повинна виконувати функцію підготовки дитини до життя у певних соціально-економічних і культурних умовах, то, природно, що, незважаючи на всі зусилля, вона змушена відтворювати принцип ієрархічності суспільства в своїх стінах.

Література

1. Андреев Э. М. Человек в системе образования // Тезисы первой всероссийской научно-практич. конф. МУВМЦ "Образование – основной фактор развития культуры и духовности человека". – Волгодонск, 1990.
2. Вища освіта в Україні: навчальний посібник. За ред. В. Г. Кременя, С. М. Ніколаєнка. – К.: Знання, 2005. – 327с.
3. Законодавчі акти України з питань освіти / Верховна Рада України. Комітет з питань науки і освіти: Офіц. вид. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – 404с.
4. Образование как фактор социальной дифференциации и мобильности ("круглый стол") // Социс, 2003. – № 5.
5. Радаев В. В., Шкаратан О. И. Социальная стратификация. – М., 1996.

24.03.2012