Osvita.ua Высшее образование Рефераты Психология Особистості з девіантною поведінкою: психологічні особливості самооцінки. Реферат
Загрузка...

Особистості з девіантною поведінкою: психологічні особливості самооцінки. Реферат

У вітчизняній психології не надавалось достатньої уваги вивченню проблеми девіацій, зокрема й у поведінці військовослужбовців. Окремі ж спроби у минулому пояснити її сутність гальмувалися чинними "нормами" або були фрагментарними

Серед причин виникнення девіантної поведінки у військовослужбовців фахівці називають мікросоціальне середовище та деформації окремих індивідуально-психологічних якостей особистості [14; 15]. За межами наукових інтересів лишається чимало ключових характеристик, які, власне, й дозволяють говорити про індивіда як про особистість. Однією з них є самооцінка (СО), котра в юнацькому віці зазвичай досить стійка.

Під самооцінкою більшість вітчизняних психологів розуміє важливий компонент самосвідомості, який виникає в результаті інтегративної роботи у сфері самопізнання та забезпечує критичну позицію індивіда щодо того, чим він володіє, уміння співвідносити свої можливості з результатами діяльності не лише з думкою оточення, але й на рівні власних вимог до себе [3; 8; 9; 13].

Самооцінка – це сукупність когнітивного й емоційного компонентів. Когнітивний компонент відображає знання людини про себе; емоційний – ставлення її до себе, так званий "афект на себе", пов’язаний з мірою задоволення власними діями і результатами реалізації намічених цілей. Самооцінка породжується двома різними за своєю природою психологічними утвореннями, які визначаються як загальна і парціальна самооцінка. Парціальні самооцінки виникають з розвитком конкретних видів діяльності. Загальна ж створюється через структуру парціальних само-оцінок, які є само-оцінками окремих сторін психічного світу особистості [3; 8; 13].

На загальному тлі досліджень у цій царині вивчення СО військовослужбовців мало, в основному, описовий характер [14]. Відтак недостатня розробленість проблеми СО військовослужбовців в цілому, а особливо військовослужбовців з девіантною поведінкою, й зумовили вибір мети цієї статті. Мета ж полягає у визначенні особливостей рівня, стійкості, адекватності реальної та демонстрованої самооцінки у військовослужбовців з девіантною поведінкою.

Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання:

  • здійснити теоретичний аналіз поглядів на проблему самооцінки та відхилень у поведінці особистості;
  • дослідити психологічні особливості співвідношення у військовослужбовців з девіантною поведінкою реальної і демонстрованої самооцінки за показниками рівня, стійкості та адекватності.

Недостатність знань з питань СО військовиків-девіантів може бути поповнена на основі аналізу СО підлітків і дорослих осіб з девіантною і делінквентною поведінкою, оскільки з підлітковим віком пов’язуються ранні межі юнацького віку, а його закінчення припадає на початок періоду зрілості. Нині не викликає сумніву неадекватний рівень СО та її досить висока стійкість у осіб зрілого віку з делінквентною і девіантною поведінкою [1; 2] і значні коливання стійкості самооцінки у підлітків [8].

Однак погляди на неадекватний рівень СО як на одну з головних причин прояву девіантної поведінки у підлітків викликають сумнів. Особливо якщо взяти до уваги загальну неадекватність СО як характерної ознаки підліткового віку [13]. Стосовно визначення рівня СО також не існує єдності поглядів. У осіб зрілого віку з відхиленнями у поведінці СО одностайно визначається як висока, тоді як спостерігається певне протиріччя в питанні про те, яким рівнем – високим [1; 2; 10; 11] чи низьким [5; 9] – характеризується СО у підлітків-делінквентів.

Припущення достовірності твердження про високу СО у девіантів викликає питання щодо подальшої "долі" підлітків-девіантів з низькою СО. Якщо вони залишились у кримінальному середовищі, то як їм вдалося досягти високої СО у зрілому віці? Якщо результати досліджень, що вказують на низьку СО підлітків-порушників, хибні, то в розрізі основної регулятивної функції самооцінки постає питання, чому взагалі підлітки і люди зрілого віку, маючи високу СО, здійснюють не лише дисциплінарні, але й кримінальні проступки?

     

Нині дослідники називають такі ознаки поведінки особи з високою СО:

  • впевненість у собі, яка забезпечує здатність до енергійних і позитивних соціальних дій;
  • зближення з незнайомими людьми без значних ускладнень;
  • дотримання власної думки та здатність не лише її захищати, але й сприймати інші ідеї, якщо вони навіть йдуть у розріз з особистими.

Незважаючи на те, що автори, які досліджували СО осіб з відхиленнями у поведінці, на жаль, не звернули достатньої уваги на особливості їх поведінкових виявів, все ж аналіз наведених ознак показує, що вони майже повністю суперечать вищенаведеним ознакам поведінки особистості з високою СО.

Інший підхід до дослідження проблеми СО у осіб з відхиленнями в поведінці полягає у розумінні її через співвідношення усвідомлюваної і неусвідомлюваної складових [5; 6]. Це співвідношення має конфліктну будову: на неусвідомленому рівні – низька самооцінка, на свідомому – висока. На неусвідомленому рівні функціонує реальна СО, під якою розуміється оцінка людини самої себе такою, якою вона бачить себе збоку, без прикрас, а на усвідомленому рівні – демонстрована СО, яка є оцінкою лише тих рис людини, які вона "подає", аби відповідати загальноприйнятим нормам, хоч вони й не співпадають з її власною позицією.

Неусвідомлювана СО визначається проективним методом. У світлі сучасного розуміння здатності проективного методу до дослідження несвідомого, яке знаходимо у Л. Бурлачука, доцільно, на нашу думку, говорити про реальну СО все ж як про усвідомлювану. Л. Бурлачук відзначає, що пропонований стимул, незалежно від невизначеності, має суб’єктивний характер та певні особливості, включені у створений образ. Така інтерпретація може дозволити вважати їх показниками реалістичності сприйняття. До вище викладеного потрібно додати, що психометричні процедури визначають, поряд з емоційно-ціннісним компонентом, когнітивну складову СО, що вже дозволяє мати на увазі роботу, в основному, з усвідомлюваними компонентами СО.

На нашу думку, незалежно від відзначених нами недоліків, запропонований Г. Валіцкасом підхід дозволить підійти до проблеми девіантної поведінки з позицій взаємозв’язку між реальною і демонстрованою само-оцінками.

Для вирішення завдань дослідження використовувався такий комплекс методик: для визначення реальної СО – методика КІСС, яка характеризується достатньо високою валідністю і надійністю [12]; для демонстрованої СО – методика Т. Дембо – С. Рубінштейн в модифікації Т. Габріял [7]. Модифікація полягає в тому, що кожна шкала поділялась на сім рівновіддалених категорій, що забезпечує повніше визначення рівня самооцінки на відміну від використання п’яти чи дев’яти градацій поділу [8].

Якщо при порівнянні рівня реальної і демонстрованої СО розходження становило чотири і більше інтервалів, то їх співвідношення вважалось конфліктним. Тестування (для визначення стійкості СО) проводилося двічі з перервою у два – три тижні. СО вважалась стійкою, коли загальна та щонайменше три чверті парціальних СО були в межах одного – двох рівнів та не спостерігалося тенденції до перепадів у 3 – 4 рівні. Адекватність демонстрованої СО перевірялась порівнянням само-оцінкових характеристик з експертними оцінками.

В експерименті брало участь 205 військовослужбовців, серед яких 65 не мали відхилень у поведінці (вони увійшли до першої групи) та 140 військовослужбовців з девіантною поведінкою (друга група). Для само-оцінювання експериментальним шляхом було виокремлено 22 особистісні риси й характеристики, віднесені за сферою їх прояву до спілкування, поведінки та діяльності.

Аналіз співвідношення характеристик реальної і демонстрованої СО в групі без відхилень у поведінці показав, що таким військовослужбовцям притаманні узгоджені реальна і демонстрована СО. Їх на 74% більше, ніж осіб з неузгодженою СО. Демонстрована СО розміщувалась в середньо-високому і, за окремими шкалами, у високому секторі, а реальні СО – в низькому і зрідка в середньо-низькому діапазоні. Конфліктність реальної і демонстрованої СО супроводжується стійким неадекватно завищеним само-оціночним профілем.

Для виокремлення психологічних особливостей СО військовослужбовців з девіантною поведінкою проводилось порівняння рівня і стійкості реальної та демонстрованої само-оцінок. Внаслідок аналізу їх співвідношення визначено дві підгрупи. До першої увійшло 25% осіб, у яких демонстрована та реальна СО узгоджені. Вони або повністю співпадають, або ж наближаються одна до одної так, що різниця між ними, згідно з t-критерієм Стьюдента, несуттєва (р і 0,05).

Профіль реальної та демонстрованої СО розміщується в середньому секторі. Зазначені тенденції підтверджуються і кореляційним аналізом з обчисленням коефіцієнта рангової кореляції Ч. Спірмена. Стійкі високі показники коефіцієнта кореляції встановлені для загальної СО (r=+0,87), для групи особистісних рис, пов’язаних із спілкуванням (r не менше +0,78), діяльністю (r не менше +0,46), поведінкою (r не менше +0,79).

При узгодженості реальної та демонстрованої СО загальна і майже три чверті парціальних демонстрованих СО, пов’язаних з спілкуванням та діяльністю, характеризуються адекватним рівнем. Неадекватно заниженими виявилась СО більшості особистісних рис, пов’язаних з поведінкою. Глибина розходжень становила в середньому 3,8±1,44% і, згідно з t-критерієм Стьюдента, була суттєвою (р Ј 0,05). Встановлений рівень свідчить про сприяння узгодженості реальної і демонстрованої СО адекватному оцінюванню себе в зазначених сферах активності особистості.

Узгодженість реальної і демонстрованої СО супроводжується і стійкістю обох само-оціночних профілів. Глибина зрушень між першим та другим тестуванням для показників реальної СО становила 2,5±0,08%, а для показників демонстрованої СО – 2,8±0,09% і в обох випадках була несуттєвою (використовувався t-критерій Стьюдента).

До складу другої підгрупи ввійшли 75% девіантів з конфліктними демонстрованою та реальною СО. Специфіка полягала в розходженні демонстрованої і реальної СО за 80% шкал на чотири і більше рівнів. При високій та середньо-високій демонстрованій СО реальна СО була низькою і середньо-низькою (р Ј 0,01). Само-оціночний профіль мав такий вигляд: високим парціальним демонстрованим самооцінкою рис і характеристик, пов’язаних з діяльністю і спілкуванням, відповідали їх низькі реальні СО, а середньо-високі демонстровані парціальні СО особистісних рис, що проявляються в поведінці, супроводжувались відповідними середньо-низькими реальними СО. Високій загальній демонстрованій СО відповідала середньо-низька і низька реальна СО.

Конфліктність само-оцінок пов’язана з незначними змінами рівня лише окремо взятих демонстрованих само-оцінок. Реальна самооцінка характеризується стійкістю майже за кожною особистісною рисою. Глибина розходжень між першим і другим тестуванням не перевищувала 3-5% і була несуттєвою за t-критерієм Стьюдента (р і 0,05). Конфліктність само-оцінок супроводжувалась неадекватно завищеною демонстрованою самооцінкою. Особливо завищувались парціальні СО особистісних рис та характеристик, які в більшій мірі виявляються під час спілкування та діяльності (р Ј 0,01).

В результаті порівняння підгруп встановлено, що типовим для девіантів є конфліктне співвідношення реальної та демонстрованої СО. Респондентів з таким типом СО спостерігається на 50% більше, ніж осіб з узгодженими реальною та демонстрованою СО. Профіль узгоджених між собою реальної і демонстрованої СО мав середній рівень – на відміну від високого і середньо-високого рівня характерного профілю демонстрованої СО і низького та середньо-низького рівня, характерного профілю реальної СО при конфліктній самооцінці.

Глибина розходжень між показниками демонстрованої СО в середньому становила 34,37±5,4%, а між показниками реальної СО – 39,7±6,8% виявилась суттєвою – згідно з t-критерієм Стюдента (р Ј 0,01). Як при конфліктній, так і при узгодженій будові реальна і демонстрована СО зберігають високу стійкість – за винятком кількох неадекватних демонстрованих самооцінкою рис, що проявляються в діяльності.

Підгрупи відрізнялись також адекватністю демонстрованої СО. У девіантів при конфліктній СО спостерігається на 78,6% більше осіб з неадекватно завищеною демонстрованою СО – на відміну від підгрупи з узгодженими само-оцінками. Глибина розходжень за домінуючою більшістю шкал і, відповідно до t-критерію Стьюдента, є суттєвою (р Ј 0,01).

Для виокремлення комплексу само-оціночних характеристик, деформації яких можуть обумовлювати адміністративні проступки, проводилось порівняння само-оціночних характеристик групи норми і групи з девіантною поведінкою. Було встановлено, що в групі девіантів на 66,4% більше осіб з конфліктною СО, ніж в групі норми (c2=68,31 при df=1). При конфліктній будові демонстрована СО девіантів суттєво перевищує демонстровану СО осіб норми, а реальна СО, навпаки, нижча, що підтверджується t-критерієм Стьюдента.

Наявність значної різниці за рівнем демонстрованої СО вказує на демонстрацію намагання девіантів відповідати загальноприйнятим нормам. Особливо суттєве перевищення, порівняно з групою норми, у девіантів відбувається за демонстрованими СО, що виявляються у спілкуванні та діяльності.

За стійкістю демонстрованої СО група девіантів не відрізнялась від групи норми. За загальною та переважною більшістю парціальних демонстрованих само-оцінок девіанти, зберігаючи високу стійкість, були подібними до групи норми. У 70% групи з відхиленнями у поведінці демонстрована СО неадекватно завищена. Вказані відмінності статистично достовірні (c2=45,9 при df=1).

Порівняльний аналіз характеристик реальної СО вказує лише на її рівень як на одну з можливих особливостей, пов’язану із вчиненням адміністративних проступків. Серед девіантів на 57% більше респондентів з низькою реальною СО. На стійкість реальної СО не мають суттєвого впливу девіантні прояви в поведінці. Вона зберігала високу стійкість і за критерієм не відрізнялась від групи норми. Респондентів з нестійкою реальною СО в підгрупі девіантів нараховується на 1,5% більше, ніж в групі норми, і не досягає статистично достовірного рівня (c2=0,977 при df=1).

Висновки

1. Під самооцінкою розуміємо основний компонент самосвідомості, який, об’єднуючи когнітивний і емоційний елементи, пов’язаний з емоційно-ціннісним ставленням до власного "Я". Доцільно виокремити два типи самооцінки, котрі, функціонуючи на загальному і частковому рівнях, суттєво пов’язані з поведінкою: реальну і демонстровану СО.

Реальна самооцінка – це важливий компонент самосвідомості, спрямований на оцінку військовослужбовцем себе з позицій суб’єктивно важливої системи цінностей, таким, яким він себе вважає, з притаманними йому позитивними і негативними сторонами. Демонстрована самооцінка є важливим компонентом самосвідомості, спрямованим на оцінку з позицій суспільно декларованої системи цінностей свідомо створеного уявлення, яке "пропонує" військовослужбовець про себе.

2. За нашими даними, основною особливістю самооцінки військовослужбовців з девіантною поведінкою є конфліктне співвідношення реальної та демонстрованої само-оцінок, за якого при стійкій низькій реальній самооцінці демонстрована самооцінка стійка, неадекватно висока та середньо-висока. Поряд із загальною самооцінкою, конфліктними були самооцінки особистісних рис, які виявляються в спілкуванні і діяльності.

Перспективи подальшого дослідження автор вбачає в розробці комплексної системи психопрофілактики і психокорекції девіантної поведінки військовослужбовців строкової служби та комплектуванням військових підрозділів на контрактній основі.

Література

1. Батов В. И., Константинова Н. Я. К вопросу изучения самооценки преступников // Психологическое изучение личности преступника: Методы исследования. – М.: ВИИПРМПП, 1976. – С. 115 – 143.

2. Батов В. И., Константинова Н. Я., Ратинов А. Р. Самооценка правонарушителей // Личность и деятельность. Тезисы докл. V Всесоюзн. съезда об-ва психологов СССР. – М.: Изд-во МГУ, 1977. – С. 39.

3. Бороздина Л. В. Что такое самооценка? // Психол. журнал – 1992. – Т. 13. – №4. – С. 99 – 100.

4. Бурлачук Л. Ф. Психодиагностика. – СПб.: Питер, 2002. – 352 с.

5. Валицкас Г. К. Конфликтность самооценки у неблагополучных подростков // Психологические вопросы профессиональной пригодности. – Вильнюс, 1981. – С. 198 – 200.

6. Валицкас Г. К., Гиппенрейтер Ю. Б. Самооценка у несовершеннолетних // Вопр. психологии. – 1989. - №1. – С. 45 – 54.

7. Габриял Т. М. Самооценка как метод исследования личности // Проблемы патопсихологии. – М.: Изд-во МГУ, 1972. – С. 105 – 117.

8. Захарова А. В. Структурно-динамичская модель самооценки // Вопр. психологии. – 1989. –№1. – С. 5 – 14.

9. Максимова Н. Ю. Методы изучения самооценки и уровня притязания несовершеннолетних осужденных // Психологическое изучение осужденных несовершеннолетних: Учеб. пособие. – Домодедово: ВИПК МВД СССР, 1991. – 171 с.

10. Мокрецов А. И. Самооценка осужденных: возможности изучения и коррекции // Проблемы исполнения наказания в воспитательно-трудовых колониях и предупреждения преступлений молодежи / Сб. науч. тр. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1982. – С. 64 – 70.

11. Ратинов А. Р., Константинова Н. Я., Собчик Е. М. Самооценка преступников // Личность преступника как объект психологического исследования. – М.: ВИИПРМПП, 1979. – С. 63 – 78.

12. Соколова Е. Т., Федотова Е. О. Апробация методики КИСС // Вестн. Моск. ун-та, Сер. 14, Психология. – 1982. – №3. – С. 77 – 81.

13. Чеснокова И. И. Проблема самосознания в психологии. – М.: Наука, 1977. – 144 с.

14. Щербак О. І. Самооцінка і професійне самовизначення слухачів Української військово-медичної академії // Зб. наук. пр. ВГІ НАОУ. – 1999. – №4 (11). – С. 63 – 68.

15. Шамрай В. О. Дисциплінарний батальйон: Навч. посібник. К.: "Дія" ЛТД, 1998. – 87 с.

16. www. politik. org. ua


29.02.2012

Загрузка...

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!