Osvita.ua Высшее образование Рефераты Психология Психологія: вчинкові архетипи. Реферат

Психологія: вчинкові архетипи. Реферат

Вчинок як прафеномен. Праструктура вчинку

Визначаючи ситуативні, мотиваційні, дійові та після-дійові антецеденти вчинку, можна одразу стверджувати, що це і є вчинкові архетипи. Адже саме через вчинок субстанція "бачить саму себе". Тобто вчинок треба зрозуміти і як філософську, і як психологічну категорію. Субстанція приходить до самопізнання і саморозкриття, адже має вчинковий архетип.

Якщо говорити про структуралізм, то його смислом і є винайдення структури вчинкового архетипу. Саме він, розгортаючись, переводить ноумен у феномен, безпристрасність - у пристрасність, а вона вже постає у ситуативній конфліктності, мотиваційному прагненні, дійовому визначенні, після-дійовому смислі вчинку. Ці якості вже продукують провідні суперечності усіх вчинкових компонентів.

Вчинковий архетип не є потойбічним, принципово несвідомим. Адже він присутній, зокрема, у феноменах краси. Конституювання краси є трансформація самого архетипу - кореня субстанціальної активності. Краса є здійснення архетипу, виявлення його назовні. Тому він і діє дуже сильно на людину, що його сприймає. Але це просто сприймання. Краса, яку відшукує архетип, щоб у ній відобразитись, є і дійсна, об'єктивна краса, і актуалізація краси внутрішньої, суб'єктивної, яка тепер "знає себе". Як висловився б Майстер Екгарт, це - Qual, мучіння, яке прагне прояснення, щоб позбутися неясності. Втім, коли наступає предметна ясність, мучіння стає стражданням, що відображає відсутність предмета.

Але й наявність предмета викликає страждання, поки предмет не відповідатиме архетипові вчинку. Лише тоді наступає заспокоєння. Потяг викликає і мучіння, і заспокоєння. Мабуть, саме це питання вирішував А. Шопенгауер, коли визначав світ як волю та уявлення.

Чи можна вивести уявлення із волі? Можна, якщо уявлення вже з самого початку міститься у волі. А воля повинна його мати. Адже воля суперечлива і прагне перейти з одного свого стану в інший. Воля не задовольняється станом неявним, вона одна та інша водночас. Тому воля стає стражданням, адже містить у собі мету, породжує її та мусить досягти її сама.

Страждання стає роздвоєнням на неявний стан і на стан, якого треба досягти, щоб звільнитись від страждання. Роздвоєння страждання, залишаючи в собі потяг, стає уявним або ж видимим світом. Його видимість полягає у предметності, яка продовжує нести в собі цей Qtial, а щоб подолати предметність, слід перетворити її таким чином, щоб вона здійснювала очищення від Qual. Очищення не є повним запереченням Qual. Має відбутися повна його трансформація в ідеальний образ, вищу моральну вимогу, в самопізнання як самопізнання "субстанції" вчинку.

На противагу К. Г. Юнгу та деяким іншим психоаналітикам, архетипи (нехай це будуть архетипи колективного несвідомого, за визначенням самого Юнга) здатні переходити у свідомість, поєднуючи тим самим свідоме та несвідоме. Мова йде не лише про архетипні уявлення, а й про самі архетипи. Цей розподіл є методологічним нонсенсом в аналітичній психології, адже суть архетипу полягає в його трансформації в тип, без чого субстанція не могла б "сама себе бачити".

Звертаючись до проблеми характеру само-бачення, слід зауважити, як вважає Юнг, що по суті архетип залишається несвідомим і непізнаваним, він не розкривається прямо, безпосередньо, а постає лише у певних символах. Можна залишити термін "символ", але в такому розумінні, що він як конечне репрезентує безконечне. Тоді увесь "видимий світ" можна умовно (і не тільки умовно) назвати символічним вираженням субстанції. Але це символічне вираження дає зріз усієї субстанції з певної позиції. Можна здійснити зріз з іншої позиції (точки координат, як сказав би Р. Декарт) і описати ту ж субстанцію, хоча чуттєву картину ми матимемо іншу.

     

У самопізнанні продовжується Qual, поки воно не набуде завершеної форми. Тут поєднуються саморозкриття матерії (духу) і самопізнання, яке має надати завершення саморозкриттю і привести Qual до катарсису. Окремі форми саморозкриття (наприклад, естетична) не дають завершеного, повного очищення від Qual. Тому відбувається її трансформація в іншу форму, наприклад наукову, філософську, практично-побутову, і в цьому перебігу людина досягає відносної повноти само-здійснення, яке є самоусвідомленням повноти вираження субстанції. Різні дії самовираження субстанції не є виявом деградації начала буття (М. Бердяєв), а є виявом саме його повноти існування.

Сказати, що несвідоме криється в інших, ще не реалізованих позиціях само-бачення, означає не сказати нічого суттєвого. Адже в кожній символічній формі криється увесь зміст субстанції. Поєднуються різні позиції бачення. А співіснування відразу усіх позицій стало б нонсенсом. Ця повнота поглинула б визначеність: "у пітьмі всі кішки здаються сірими".

Отже, треба простежити перехід Qual у ситуацію та інші компоненти вчинку. Ситуаційна напруга має перейти в мотиваційне прагнення, останнє - в дію втілення, а дія - у спеціальне самопізнання та установку на самореалізацію, що приводить до Qual уже не субстанції, а людини.

Qual як ситуація: тут постає насамперед вимога визначеностей. Адже Qual має знати свій вияв-образ, щоб досягти катарсису, тобто очищення від страждального тиску. Адже саме мучення має і позитивний, і негативний бік. Воно є для самого себе таємницею, хоче розкрити її, але бачить у розкритті неповну істину і звертається до нової і нової предметності. Qual вимагає стадійного переходу від одного до іншого. Мучення шукає свій предмет як причину мучення, причину самого себе як ціль свого заперечення, втілення, розкриття. Це є предмет мучення, є зміст мучення як згорнутість (М. Кузанський), яка вимагає розгортання. Але це не є розгортанням готового змісту. У розгортанні Qual він, власне, і створюється. І найпершим тут має виступити архетип ситуації.

Як породжена Qual, ситуація залежна від нього. Але оскільки Qual розкриває себе, цей архетип роз'єднується на суб'єкт і об'єкт. Породження Qual набувають відносної самостійності, як діти, породжені від батьків, прагнуть незалежності. Тому вже в архетипі ситуації з усією повнотою виступає основне протиріччя ситуації як такої - залежність і незалежність від людини. А тут виступає залежність і незалежність від Qual.

Мучення хоче відбрунькувати свої страждальні компоненти, позбутися їх, відпускає їх від себе до подальшого існування, але бажає їхнього повернення до себе, як батько бажає повернення блудного сина. І він повертається до свого батька з низкою визначень після набуття досвіду незалежного існування. Але воно своє для Qual. Останнє знає своє інше як те, до чого слід прагнути. А це означає, що Qual стає мотивацією. Воно знаходить предмет прагнення - саме як свій вияв-образ.

Qual як мотивація. У розгорнутому вигляді мотивація має свої визначеності - як усвідомлювані, так і неусвідомлювані людиною. Це дійсно і для вихідного положення мотивації - її архетипу. У ньому Qual знає, що інше - це його і не його визначення. Як його визначення воно усвідомлюється, як не його - не усвідомлюється.

Мотивація, її поява свідчать про те, що виникає певна ціль. Це те, що є і чого немає, чого треба досягти. А сам процес досягнення є перехід несвідомого у свідоме. Те, що є підставою для такого переходу, є невідповідність свідомого й несвідомого, пошук мотиваційної визначеності, яка проходить у боротьбі мотивів. Звідки ж виникає роздвоєння мотивації на архетипному рівні?

Qual здійснює себе самого, ще не маючи конкретних форм вияву. Те, що намагався робити Пер Гюнт, - бути самим собою, але з цієї самобутності можуть походити речі як позитивні, так і негативні. Головне - мотив діяльності. Тому коли архетипи прямо переходять у свідому діяльність, можна сказати, що люди самі не знають, що роблять. Цей мотив не перебирає варіанти дій, не сумнівається, він діє "сам по собі". Він не знає, де злочин, а де добре діяння.

Мотиваційний принцип "бути самим собою" - це є архетип мотивації, її само-зосередження. Але серйозної боротьби мотивів тут ще немає. Вибір засобів здійснюється в хаосі збуджень. Qual є такою всезагальною збудженістю. Це прообраз того, як в юнацькому віці людина очікує на щось значне і передчуває велику для себе справу. Несвідоме ще не стало свідомим вибором з альтернатив. Є тільки діяльнісний мотив, що найбільше хоче бути самим собою. Не знає він: щоб досягти очікуваного, треба увійти у конкретність мотивації, виразити себе у сфері моралі, прекрасного, пошуках істини, в буденній практичності. Бути самим собою - це те, що Гегель формулював як "із себе через себе прийти до самого себе".

Що ж таке людина сама по собі, вона знати не може, не включившись у конкретну форму діяльності. Свідоме - бути самим собою, несвідоме - те, що має прояснитися. Вибір конкретного бачення діяльності буде вже кроком за межі архетипу вчинку. Але тут ми вже маємо справу з виходом за межі мотивації.

Qual як дія: її можна назвати діяльністю, дієвістю. Ця дія робить якісь зміни в суб'єкті та об'єкті. Це дія як така. Це - вчинкова дія, і вона виражається на рівні людей, тварин, усього живого, а може, й неживого. Мучення стає дією, щоб у ній зникнути, але хаос діяльності не приводить до формування цілі. Ціль - переведення Qual у дію, щоб уникнути мучення, а зрештою і самого Qual. Воно само себе заперечує, але не зникає зовсім, адже втілення є інобуттям Qual, і воно завжди має бути і втіленим, і невтіленим (можливо, воно й бажає цього).

У розвинутих формах вчинку втілення мотивації в дію тлумачиться як творчість або як деградація ідеалу, задуму. Але в архетипі вчинку ціль ще не постала. Тут ще немає й засобу, чітко відмежованого. Є якась результативність, наслідком якої є розчленованість образу світу, а в образі здійснюється перетворення, ніби змішується точка на осі координат. Мучення полягає в тому, що окрема створена в дії монада корелює з монадою верховною.

Qual як післядія. Спершу тут виступає самоспоглядання матерії, вона знає себе як таку, що себе споглядає. Це є відчуження (в дії) і освоєння (у спогляданні). Це тут постають одні й ті ж очі, якими Бог дивиться на світ, а світ на Бога.

В дії відбувається зміна позицій бачення, світ навколо постає в нових і нових модифікаціях, аспектах бачення. Qual післядії і полягає в тому, щоб знайти відповідність між верховною монадою та окремими її баченнями.

Самоспоглядання "матерії-духу" породжує нудьгу, смуток по первісній батьківщині. Відчужує її і Qual. Тут діють філософські категорії еманації та екстазу. Екстаз є катарсичною дією, що полягає у прагненні прабатьківщини як переборення еманації - своєрідної "еміграції за кордон". Qual перетворюється на екстаз. Він є злиттям післядії з основою буття. Разом з цим відбувається і еманація. І саме тому, що вони діють разом, Qual не є вже стражданням невираженості, а є постійним рушієм вираженості, коли конечне переформовує себе так, щоб виражати собою безконечне.

Виступає ідея зрізу. А зріз є засіб побачити всезагальне, яке тепер мислиться як ціль. Та в зрізі водночас є і окреме, і загальне, і конечне, і безконечне та ін. Але сутнім, що здійснює цей зріз, виступає людина. Адже вона має подвійну природу - посейбічну і потойбічну. Вона втілює в собі точку, від якої йдуть лінії до осей координат. Такий зріз завжди подвоєний - у ньому людське і божественне. Ось чому у цій подвоєності образу світу (за феноменом криється ноумен і т. ін.) виростають усі проблеми буття: естетичні, моральні, пізнавальні, практичні тощо.

Точка, в якій все це поєднується, є людина. Вона виступає живим храмом Бога живого. Перетин феномена й ноумена - і є людська природа. Оскільки вона приходить до самої себе, вона здійснює вчинок, але вже не архетипний, всезагальний вчинок, а вчинок, що має живу ситуацію, мотиви, дію, післядію.

Жива структура, що здійснює цей вчинок, яка одною ногою стоїть у посейбічному, другою - у потойбічному, яка є водночас зрізом і позицією самоспоглядання світу, яка прагне зробити щось таке, що виразило б через посейбічне потойбічне, - і є вже не правчинок, не вихідне мучення (Qual), а реальний вчинок людини. Він знає своє походження від первісного, вихідного Qual, тому він переходить від однієї форми вираження до другої і так знаходить безліч цих форм, а в їхній безконечності відчуває, що в іншому він залишається у своїй прабатьківщині.

Така природа людини, з її невпинною індивідуалізацією і спробами виразити через індивідуальне всезагальне. Правчинок як архетип, як форма Qual стає живим суперечливим людським учинком з його драматично розвішеними ситуацією, · мотивами, дією та післядією.

Література

  1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
  2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
  3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
  4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
  6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
  7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
  9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
  10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
  11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
  12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып. 1. Т. 1.
  13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.


16.02.2012

Загрузка...

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!