Osvita.ua Высшее образование Рефераты Психология Предмет психології як науки про людину. Реферат
Загрузка...

Предмет психології як науки про людину. Реферат

Предмет психології - закономірності розвитку і проявів психічних явищ та їхні механізми

Психологія – наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини.

Психічні факти виявляються об'єктивно, зовні: в міміці, психомоторних діях, рухах, діяльності і творчості, і суб'єктивно, внутрішньо: в процесах відчуттів, сприймання, уваги, пам'яті, уяви, почуттях, волі і т. д. Разом з тим їхній зміст може усвідомлюватися або існувати в неусвідомлюваній формі.

Протиріччя внутрішнього і зовнішнього в психіці людини дозволяються рухами, діями і вчинками, що висловлюють відношення людини до людей, природи і суспільства.

Зміст і динамічна характеристика відношень людини корениться в його мотивах, потребах, меті, до яким він прагне, а також в властивостях темпераменту, характеру і хисту.

Основними механізмами психіки людини є: відображення, проектування і опредмечування – перетворення людиною своїх сил і хисту в форму матеріальних речей або знакових систем.

В продуктах діяльності відбивається неповторність, самобутність і індивідуальність - міра людини – його творчий потенціал.

Для отримання об'єктивних і точних даних про закономірності, механізми і психологічні факти використовуються засоби дослідження. Засіб – засіб пізнання і шлях застосування системи прийомів для досягнення поставлених мети, наприклад, засоби самовиховання, засоби управління, засоби наукової творчості і т. п.

В психології розроблені засоби вивчення психічних фактів і феноменів. До них відносяться: спостереження, самоспостереження, експеримент (лабораторний, природний і експериментально-генетичний), засіб експертних оцінок, анкетування, інтерв'ю, тестів і т. п.

     

Головна вимога до засобів наукового дослідження в психології: давати вірогідне знання, вести до об'єктивного відбивання психічних фактів і феноменів оптимальним шляхом – відповідно закону оптимальності. Ті же вимоги стосуються і засобів практичної діяльності людини – вони закликані гармонізувати психіку, дії, діяльність і творчість – з мінімальними витратами енергії, часу і праці.

Виконання цих вимог припускає методичність – послідовність і організованість дій на основі одного або системи засобів в пізнанні, вченні, трудової діяльності. Тому методичність є необхідною умовою і системоутворюючим чинником оптимізації людської діяльності

Психологія - одна з наук про людину. Предметом її вивчення - найскладніша сфера життєдіяльності людини - психіка. Складність психіки, як явища, зумовлена тим, що вона є вищим продуктом біологічного та суспільного розвитку живих істот. Складним є і функціональний бік психіки. Вона - засіб орієнтування організму в навколишньому світі й регулятором поведінки в динамічних умовах середовища.

Психічна активність людини спрямовується на різні предмети. Задовольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потреби як необхідну умову життя, людина шукає й одержує з навколишнього природного та соціального середовища необхідні для цього джерела, набуває знання, планує свої дії, визначає засоби й шляхи його здійснення, напружує свої сили, щоб досягти поставленої мети, переживає свої успіхи та невдачі.

Все це - психічна активність людини, предмет вивчення психології.

Предмет психології - закономірності розвитку і проявів психічних явищ та їхні механізми.

Коло явищ, які вивчає психологія, у кожної людини виявляються чітко в досить виразно – це наші: почуття, думки, образи, сприйняття, прагнення, бажання, міркування і погляди тощо все, що складає внутрішній зміст нашого життя, що дається нам безпосередньо і належить нам.

Психічне явище - власність людини. Почуття, думки, образи, сприйняття, прагнення, бажання, міркування і погляди так чи інакше пов’язані з тим, що розташоване поза людиною, що нею відображене. Вони її зміст того, що їй не належить, але вона ними може користуватися для розв’язання власних задач. Відображене - духовне багатство, яким людина пов’язується з культурою людства і ноосферою.

Психічне є відображенням взаємодії з довкіллям, дійсністю. Людина, відображаючи дійсність, сама є часткою цієї дійсності. До складу відображення входить відображення самої себе, яке нею переживається у формі самопочування. Ось чому психічні явища виступають як процеси, властивості конкретної людини; бо у їхньому складі міститься те, що їй особливо близьке і цінне і разом з ним зміст психічних станів людини у момент створення відображення.

Психічне є суб’єктивне відображення. Суб’єктивність як властивість відображення накладає свій відбиток на ставлення людини до свого оточення, яке визначається особистими поглядами, інтересами смаками, уподобаннями тощо, що і свідчить про її відмінність від інших людей, неповторність. Надмірна суб’єктивність у відображенні довкілля веде людину до помилкових поглядів, позицій, оцінок і суджень, що підвищує її аварійність у діях і діяльності.

Психічне - регулятор взаємодії з довкіллям. Почуття, думки, образи, сприйняття, прагнення, бажання, міркування і погляди так чи інакше пов’язані з тим, що розташоване поза людиною, що нею відображене, є не лише продуктами дій і діяльності людини. Користуючись відображенням як безпосередніми регуляторами дій і діяльності, вона здатна стабілізувати їх параметри, підтримувати оптимум функціонування, спрямовувати їх хід за певною програмою. Тобто, втілювати свої суб’єктивні здобутки у матеріальні конструкції. Це ж саме стосується і власних задатків, здібностей, особистості, які підлягають під процеси регулювання.

Психічне – здатність до розвитку змісту, глибини і регулювальної сили відображення в упорядкуванні, спрямуванні доцільності дій і діяльності людини.

У психічному, як регуляторі дій і діяльності, таїться величезний потенціал розвитку самих механізмів психіки: відображення, проектування і втілення. Адже людина не лише відображає, але і перетворює довкілля в нові форми, будує відповідно законів гармонії, а це, у свою чергу, сприяє покращанню її життя і діяльності.

Душа – доцільна основа людини

Зупинимося на етимологія слова "психологія".

Слово "психологія" походить з двох грецьких слів: "псюхе" - душа і "логос" - закони природи, а психологія означає "закони життя душі".

Псюхе – душа - поняття давньогрецької філософії. Воно мало декілька значень:

  • життєва сила, яка залишала тіло з останнім подихом;
  • безтілесна основа, яка після смерті людини позбавлялася свідомості і пам’яті;
  • "демон" – невмируща істота божественного походження;
  • мета праведного життя;
  • "покарання" за первородний гріх Титанів тощо.

Одночасно псюхе - носій пам’яті про всі минулі інкарнації. Іноді ототожнюється з психічним "Я".

У Геракліта псюхе – феномен субстра свідомості і носій моральних якостей (Суха псюхе – наймудріша і найкраща). Він розрізняє рівні псюхе і різні форми її зв’язку зі світом: вищий рівень – це зв’язок з логосом, зі світовим законом, нижній – з живою діяльністю людини.

Вчення Платона про псюхе розглядає її як невмирущість і безтілесність, що робить її близькою до над-почуттєвого світу, а раз так, то створюється у людини можливість пізнання ідей за посередництвом "пригадування".

Платон створює ієрархію трьох частин псюхе:

  • а) раціональна,
  • б) емоційно гнівлива,
  • в) похітлива; визначає локалізацію в межах тіла: раціональна – в голові, емоційно гнівлива – у грудях, а похітлива – в черевній порожнині.

Платон на підставі поділу псюхе на частини, розмежовує структуру суспільства на:

  • сторожів-філософів,
  • воїнів,
  • ремісничо-землеробський стан людей.

За Платоном невмируща лише вища частина душі – раціональна, яку він називає деміургом – будівельником всього, ідеальне первоначало.

Аристотель у "Трактаті про душу", окрім аналізу різних проявів психіки, які не втратили цінності і для сучасної психології, дає оригінальне її бачення. Для нього душа і тіло – неподільні частини цілого, так само невіддільні як форма – образ і матерія, що в ньому відобразилася. Душа – принцип життя, не відокремлено пов’язаний з органічним життям.

Аристотель розповсюджує принцип псюхе на всі рівні органічного життя: кожний рівень має свою, властиву йому душу з певними функціями.

Тіло (сома) – це організм, сукупність органів або знарядь душі; душа – сутність тіла. В людині він розрізняє три види душі:

  • рослинну, яка специфічна для рослин, котрі ще не мають органів почування, ні органів регуляції рухів;
  • тваринну, яка забезпечує тваринний спосіб життя, - оскільки тіло має диференційовані органи відчуттів, рухів і їх регулюючі органи;
  • розумна, суто людська, яка має пізнавальні і діяльні органи.

Аристотель, розрізнюючи три рівні душі, чітко визначає ідею розвитку людини послідовними формами розвитку психіки у рослин, тварин і у людини.

Разом з тим, вони пов’язані у людини з різними функціями її душі:

  • а) споживання,
  • б) почування,
  • в) розуму.

Р. Декарт у загостреній формі протиставляє душу і тіло. Його позиція передбачає існування двох різних субстанцій:

  • матерії – субстанції протяжної і не мислячої,
  • душі – субстанції мислячої і не протяжної.

А раз це так, то вони мають різні атрибути – невід’ємні властивості і тому протистоять одна одній як незалежні речі.

Ми не будемо говорити, до чого такий розрив душі і тіла призвів психологію і у як це відгукнулося у філософії.

Р. Декарт в науковий вжиток вводить два нових поняття: рефлекс і свідомість.

Поняття свідомість стає центральним у психології всіх наступних століть. Тут почалась трансформація поняття псюхе; воно із принципу життя (за Аристотелем), душа, дух перетворюється Р. Декартом на принцип свідомості. І таки чином впроваджується принцип інтроспекції – заглядання в середину себе, у замкнутий в себе внутрішній світ, який є відображенням людиною самої себе.

Б. Спіноза до проблеми душі і тіла людини підійшов інакше. Проблема душі і тіла не правильно поставлена. Не треба ламати голову як поєднуються тіло і душа.

Не існує двох протилежних явищ – душі і тіла – а є однин-єдиний предмет. Це - мисляче тіло людини. Живої, реально існуючої, але яка розглядається в науці під двома протилежними кутами зору. От і виходить, що мислить не одна душа, яка вселяється в людське тіло Богом, а само тіло людини.

Тобто, мислення такий самий спосіб існування тіла як і його протяжність: мислення і протяжність не дві особливі і протилежні субстанції, а лише дві властивості одного і того ж матеріального утворення – людини.

В такому разі "міркування", "свідомість", "уявлення", "відчуття", "воля" тощо є способи зовнішнього враження невід’ємних від природи властивостей мислячого тіла людини.

К. Д. Ушинський розрізняв "душевні" і "духовні" психічні процеси. Душевні - елементарні психічні явища, загальні для людини і тварини; духовні - більш високого порядку і пов’язані з моральними, правовими, естетичними, ідеологічними тощо утвореннями, притаманними лише людині.

І. М. Сєченов, розглядаючи проблему кому і як розробляти психологію, відмічав, що психологія повинна вивчати:

  • історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо;
  • потім способи поєднання всіх видів і родів психічних діяльностей однієї з іншими, з усіма наслідками такого поєднання;
  • вивчати умови відтворення психічних діяльностей.

На жаль, на довгі роки поняття "душа" було вилучене із наукового вжитку.

Логос – закони природи

Логос – поняття вживане Гераклітом для позначення універсальних закономірностей, що їм підпорядковується все існуюче. Логос – це те, "згідно з чим усе відбувається", те, з чим все безперервно пов’язане – світовий закон, "спільне", якому треба підкорюватися.

Проте, на жаль, свідчить Геракліт, люди у більшості своїй глухі до проголошуваних істин і нездатні долучитися до Логосу: Логосу, що існує вічно, не розуміють люди ані перш ніж почують, ані спершу почувши; бо хоча усе відбувається згідно з цим логосом, вони скидаються на несвідомих того, навіть стикаючись з такими словами й ділами, про які я веду мову, розкладаючи кожне згідно з природою і показуючи, як справа мається".

Тому, на думку Геракліта, безмежність душі зумовлена не лише невичерпною глибиною властивого їй логосу, а й здатністю його в собі вирощувати.

З часом поняття "логос" набувало й інших відтінків, зокрема, "слово", "смисл", "судження", "пропорційність", "основа", "розум" тощо, наближаючись або віддаляючись від значення бути об’єктивною закономірністю, необхідністю, законами буття.


12.02.2012

Загрузка...

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!