Osvita.ua Высшее образование Рефераты Политология Остапенко С. С. – на посаді керівника уряду УНР. Реферат

Остапенко С. С. – на посаді керівника уряду УНР. Реферат

Сергій Степанович Остапенко – український економіст, державний і політичний діяч. Керівник уряду УНР (керував урядом: лютий – квітень 1919 р.)

Народився 1881 р.  на Волині. 1909 р.  закінчив екстерном Володимирський кадетський корпус у Києві. У 1913 р.  продовжив освіту в Київському комерційному інституті, де до 1917 р.  працював на посаді доцента. Входив до УПСР. У подіях 1917 р.  активної участі не брав.

У січні 1918 р.  С. Остапенка включено як економічного радника до очолюваної В.  Голубовичем господарчої комісії української мирної делегації на переговорах у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). За рішенням уряду В.  Голубовича 14 березня 1918 р.  увійшов до комісії М.  Порша з товарообміну з Центральними державами, яка була утворена при РНМ УНР і отримала досить широкі повноваження на переговори й підписання умов. За часів гетьманату П.  Скоропадського С.  Остапенко від травня 1918 р.  працював у складі економічної комісії С.  Шелухина при українській мирній делегації на переговорах з делегацією радянської Росії у Києві.

29 січня 1919 р.  С. Остапенка призначили міністром народного господарства у складі першого уряду Директорії, очолюваного В. Чехівським. Проте він не виявив себе досвідченим політиком. В.  Винниченко у своєму "Щоденнику" зазначав розгубленість С.  Остапенка під час загрози вступу до Києва радянських військ, згадував його скарги на військових, заяви про те, що "більшість офіцерів люди підлі, тупі, аморальні. Нема з ким армії будувати".

Під час переговорів з французьким командуванням в Одесі у січні 1919 р.  С. Остапенко залишався далеким від розуміння реальної ситуації і тому після повернення звідти виявляв щиру впевненість у тому, що "порозуміння з Антантою добігає щасливого кінця" і що треба лише "скласти новий кабінет з поміркованіших діячів". Це свідчення належить І.  Фещенку-Чопівському, який у новому уряді С.  Остапенка обійняв посаду міністра народного господарства.

В умовах, коли провід УНР, залишаючи 2 лютого 1919 р.  Київ, усі надії покладав на продовження переговорів з Антантою, кандидатура на посаду прем’єра колишнього есера, а на той час позапартійного економіста С.  Остапенка, який до того ж довів свою непохитну орієнтацію на отримання допомоги з боку французького десанту на півдні, виявилася більш ніж прийнятною.

Доручення сформувати нову РНМ він отримав за наказом Директорії 31 січня 1919 р.  9 Адже можливість продовження переговорів з Антантою пов’язувалася з відставкою уряду українського соціал-демократа В.  Чехівського, який, як пізніше писав І.  Мазепа, "не відповідав моменту і тому не міг допомогти Директорії в політичній ситуації".

Формування кабінету С.  Остапенка затягнулося на два тижні. Його затвердженню 13 лютого 1919 р.  передував вихід з Директорії 11 лютого українського соціал-демократа В.  Винниченка і передача ним повноважень голови С.  Петлюрі. До кабінету С.  Остапенка увійшли переважно представники ліберально-демократичних партій, в тому числі портфелі отримали соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, українські народні республіканці, галицькі націонал-демократи та радикали, представники СДРП "Поалей-Ціон".

Цей крок Директорії значно послабив її вплив у широких масах населення України. Новий уряд бойкотували як більшовики, називаючи його буржуазним, так і українські соціалістичні партії. Орган УСДРП "Робітнича газета" 2 березня 1919 р.  писала: "Всяке, щоб хоч день продержатись, мусить обпиратися на якісь громадські групи, на партії.

     

Коли уряду на чолі з п.  Остапенком ні на кого обпертись (і с. -ф. кажуть, що кабінет не їхній, і н.  р., і с. -с.), то дозволимо запитати, на яких таких силах стоїть п.  Остапенко? Що це за незрівнянна і не досягнута на всім світі політична еквілібристика, яка дає змогу п.  Остапенкові разом з 18-ма міністрами вільно літати в воздусі?" І далі: "Входити в кабінет і разом з тим одхрещуватись од його політики, хоч тую політику і творять в значній мірі с. -ф.... Ті партії, що послали своїх представників у правительство, відповідальність за політику не несуть".

Тим часом новий уряд розпочав діяльність з відмови оголосити закон про трудові ради і одночасно розгорнув акції щодо ліквідації уже існуючих трудових рад та рад робітничих депутатів як "самочинних і незаконно існуючих інституцій". Робилися спроби реалізувати адміністративну реформу.

Закон, схвалений Конгресом трудового народу, характеризувався як не до кінця продуманий і такий, що уможливлював невірне трактування його на місцях.

С.  Остапенко намагався розширити компетенцію уряду, добитися невтручання Директорії у діяльність РНМ та установ останньої. 14 лютого 1919 р.  Директорія схвалила прийнятий РНМ "Закон про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці" 15, 19 лютого 1919 р.  – "Закон про вибори та призначення мирових суддів" 16, а 24 лют. 1919 р.  – "Закон про залишення за штатом урядовців і співробітників державних установ, які залишались на території, зайнятій більшовиками" (вони звільнялися з 1 лютого 1919 р.).

Нездатність нового кабінету міністрів оволодіти ситуацією дехто з сучасників пояснював тим, що в умовах швидкої втрати території України з відновленням на її частині влади рад, постійних переміщень і змін складу уряду С.  Остапенка ні останній, ні Директорія уже не становили єдиного цілого. Частина урядовців перебувала на переговорах в Одесі, інші разом з прем’єром перемістилися за Збруч. Розкололася й Директорія, сили якої під час відступу на захід під тиском радянських формувань танули. В результаті провід УНР безповоротно взяв "курс на антантівський десант в Одесі".

Директорія 17 лютого 1919 р.  ухвалила постанову про направлення туди міністра закордонних справ К.  Мацієвича і товариша міністра С.  Бачинського з правом "заключати і підписувати умови згоди з представниками держав Антанти від імені Директорії УНР". Цього ж дня Директорія доручила голові РНМ С.  Остапенкові налагодити зв’язки з Державним секретаріатом Галичини.

На переговори з союзниками прем’єр С.  Остапенко витратив майже весь лютий 1919 р.  і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і в березні. 6 березня 1919 р.  у Бірзулі делегація УНР складалася з прем’єра С.  Остапенка, генерала О.  Грекова, товариша міністра закордонних справ С.  Бачинського та І.  Мазепи.

У відповідь на вимоги французького командування делегація оголосила контр умови УНР: визнання самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у Парижі, визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в Україні, забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського флоту, визнання автономності української армії тощо.

Утопічність викладених претензій очевидна. Але уряд С.  Остапенка продовжував вірити в успіх, хоч йому й довелося залишити Вінницю і податися далі на захід. Міністр закордонних справ К.  Мацієвич на Трудовому конгресі у м.  Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.) 21–22 березня 1919 р.  оптимістично доповідав про перспективи переговорів з Антантою. Сам С.  Остапенко знову виїхав на переговори, тепер до Румунії. І це тоді, коли у Кам’янці-Подільському виник Комітет охорони республіки, перед яким стояло завдання усунути діючий уряд УНР.

Тим часом в Україні ширився масовий рух протесту проти курсу Директорії та уряду. Особливо рішуче вимагали змін українські соціал-демократи, які виходили насамперед із врахування настроїв у республіканській армії. Адже серед військових популярні були вимоги порозуміння не з іноземцями, а всередині країни, зокрема з лівими есерами (комуністами) та лівими українськими соціал-демократами (незалежними), які очолювали повстанський рух.

10 березня 1919 р.  ЦК УСДРП разом з однодумцями передав у м.  Проскурів (нині Хмельницький) Директорії "Доповідну записку" з аналізом ситуації в Україні. Вони підкреслювали факт відсутності допомоги з боку антантівського десанту на півдні і вказували на те, що переговори з Антантою, "яка разом з російськими добровольцями прямує до відновлення єдиної Росії, лише компрометує ідею української державності в масах українського народу". Щоправда, припускалася можливість погодження справ з союзними державами в разі негайного надання ними допомоги урядові УНР у боротьбі з більшовиками. До УСДРП приєдналася й УПСР.

Все настійнішими ставали вимоги повернення до уряду соціалістів. Зрештою, 11 березня 1919 р.  при Директорії зібралася нарада для обговорення питання про припинення переговорів з Антантою. Українські соціал-демократи для зменшення напруги в українському народі вважали корисним тактичним кроком початок переговорів з більшовиками. Українські есери акцентували увагу на тому, що республіканські війська "майже без бою відступають головно тому, що їм доводиться битися з своїми ж братами-українцями".

Прем’єр С.  Остапенко змушений був визнати, що "селянин... не буде ніколи боротися з більшовиками, бо це не в його інтересах". Посланці галицького уряду погоджувалися на контакти з радянською стороною лише в разі повного краху переговорів з Антантою, у що вони не вірили. Член Директорії соціаліст-самостійник А.  Макаренко заявив, що його партія не сприймає російських більшовиків, але українські більшовики (УСДРП (незалежні)) її не лякають.

С.  Петлюра відкидав ідею переговорів як з тими, так і з іншими, вважаючи, що "український більшовизм – це мильний пузир, який існує лише в такій мірі, в якій його піддержують російські більшовики". Він вважав можливим продовжити боротьбу в разі утворення на місцях у згоді з Галичиною трудових рад. Але проти цього рішуче виступав голова РНМ УНР С.  Остапенко.

Прем’єр продовжував віддавати перевагу зовнішній політиці, незважаючи на складність ситуації всередині країни. Вже в останні тижні перебування при владі він підписав постанову, затверджену Директорією 23 березня 1919 р., про направлення надзвичайних посольств до урядів Кубані, Грузії, Республік Північного Кавказу. І це тоді, коли вже неможливо було ігнорувати вимоги утворення коаліційного кабінету з участю соціалістів, а також відповідної зміни політики і зміцнення фронту.

Зрештою, 5 квітня 1919 р.  українські есери на спільній нараді з українськими соціал-демократами, членами київського Трудового конгресу та представниками уряду, незважаючи на відсутність прем’єра С.  Остапенка, який у пошуках "союзників" знову перебував на переговорах в Румунії, порушили питання про відставку його кабінету і висунули ультимативні вимоги щодо визначення взаємин уряду з Директорією та реорганізації останньої. Після досягнення певного компромісу С.  Петлюра оприлюднив "Маніфест", у якому відзначив великі заслуги перед українською революцією УПСР та УСДРП і цим мотивував необхідність передачі саме їм державної влади.

9 квітня 1919 р.  з’явився наказ Директорії про припинення діяльності кабінету С.  Остапенка. Того ж дня прем’єром призначили українського соціал-демократа Б.  Мартоса.

Після відставки С.  Остапенко у 1919–20 рр. повернувся до викладацької діяльності, посів професорську кафедру у Кам’янець-Подільському університеті, читав курси статистики та демографії, а пізніше займав професорські посади у навчальних закладах Харкова. В еміграцію не виїхав. У 1937 р.  його заарештовано і розстріляно.

Серед наукового доробку С.  Остапенка насамперед слід згадати праці: "Курс статистики і демографії" (1920), "Енергетика громадського господарювання за 1913 та 1923 роки" (1925). Протягом усього життя С.  Остапенко залишався економістом-практиком, популяризатором знань, співпрацював у кількох економічних виданнях, зокрема в журналі "Червоний шлях".


09.03.2011

Загрузка...

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!