Інформаційна діяльність в Україні та деякі аспекти свободи слова. Реферат
Сьогодні необхідно подбати про те, щоб економічна незалежність мас-медіа стимулювала прагнення представників у мас-медіа до творчої свободи. Необхідно створювати економічні підвалини, за яких видавничий і газетний бізнес в Україні буде прибутковим, вигідним і рентабельним - яким він є в цілому світі
Гарантоване Конституцією України право наших співвітчизників на свободу слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань створює міцне підґрунтя для цивілізованого входження українського суспільства до когорти держав з усталеним правовим статусом, які пишаються, насамперед, високим рівнем забезпечення прав і свобод своїх громадян.
Свободу слова як поняття можна розділити на кілька аспектів:
- По-перше, це свобода публічних висловлювань незалежно від їхнього політичного змісту.
- По-друге, це гарантії для громадян на безперешкодне отримання повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у процесі розбудови демократичного суспільства, законодавчо гарантує і перше, і друге.
Однак якщо зі свободою публічних висловлювань у нас більш-менш усе гаразд, то одержання неупередженої інформації здебільшого залежить від конкретного політика, державного діяча або власника ЗМІ.
Утім, існує думка, що саме конкретний журналіст, а не власник ЗМІ має нести відповідальність за достовірність і правдивість поширеного ним матеріалу. Таке перенесення акценту відповідальності з видання на журналіста сприятиме якості його роботи й ускладнить для власника ЗМІ можливість цензури, яку частково маскують під контроль достовірності матеріалу.
Сьогодні часто можна почути й таке: свобода слова обмежується через те, що ЗМІ, як правило, збиткові й не можуть забезпечити себе за рахунок реклами чи передплати. А тому змушені шукати спонсорів. Такий підхід дещо помилковий:
- По-перше. Результати свідчать: у багатьох випадках немає прямої залежності між фінансовим станом преси й дотриманням принципів свободи преси.
- По-друге. Надходження коштів від реклами і передплати залежить від загального економічного стану країни. І якщо економіка перебуває у кризі, то, зрозуміло, і грошей на це не дуже й багато.
Однак ми, громадяни України, не повинні чекати на реалізацію свого права на інформацію до успішного завершення економічних реформ. Сьогодні необхідно робити все, щоб це право було забезпечене. Зокрема, весь пакет законодавства, який має регулювати діяльність ЗМІ в Україні, зокрема, проблеми свободи слова та забезпечення прав громадян у сфері інформаційного суверенітету та безпеки України, потребує значного вдосконалення з урахуванням нових реалій суспільно-економічного розвитку України й тенденцій розвитку світового інформаційного простору. Зокрема, йдеться про те, що інформаційна революція наприкінці ХХ сторіччя сформувала нові реалії, коли вільний обмін думками став складовою сутності й одним з основних чинників суспільного розвитку та відповідальності реального стану українського медіа-ринку.
Основним предметом квотування і підтримки ЗМІ має стати чітко визначена інформаційна продукція українського змісту, зорієнтована як на внутрішній, так і на зовнішній ринок.
Гасло "український зміст" - це поняття комплексне. Воно значно ширше чинних обмежень за ознакою, мовою та державною незалежністю виробника інформаційних продуктів. Продукція українського змісту повинна мати переважно національних авторів і виконавців, вироблятися на території держави з обов'язковим залученням наших інвестицій та залишатися власністю українських суб'єктів інформаційної діяльності.
Головною метою регулятивної підтримки українського змісту має стати якісний злам ситуації на національному медіа-ринку, приведення технологічного та фінансово-економічного забезпечення до рівня європейських вимог, змістовне наповнення відповідно до нашої ментальності, культури і системи цінностей, гідна репрезентація держави в європейському та світовому інформаційному просторі.
На сьогодні центральною проблемою розвитку інформаційної сфери є забезпечення права на вільне отримання й обмін інформацією. Воно потребує не політичних декларацій, а копіткої роботи та пошуку відповідних законодавчих механізмів, унеможливлення тиску на ЗМІ з боку владних структур та фінансових кланів. Завдання складне, але його можна виконати, спираючись на принципи обов'язково судового розгляду всіх конфліктних питань і формування демократичних засад суспільної свідомості. Далі. Усі питання розвитку інформаційної сфери тісно пов'язані зі станом національного медіа-ринку, який потребує якісних змін: технологічних, змістових, управлінських.
Створення організаційно-правової бази цих змін - нагальне завдання всіх гілок української влади. Крім цього, забезпечення інформаційної безпеки України і захист національного медіа-ринку вимагає перегляду основних принципів регулятивної політики на засадах інформаційної відкритості й підтримки власних медіа-виробників. Головним об'єктом такої підтримки має стати український зміст інформаційної продукції.
Нагальним питанням також є оптимізація структури власності суб'єктів інформаційної діяльності, якнайшвидший розвиток суспільного сектора, особливо в галузі електронних мас-медіа.
Щодо нашого законодавства в галузі ЗМІ, то воно в основному відповідає загальноприйнятим міжнародним правовим стандартам, конвенціям з прав людини. Утім, це ще не гарантує реального захисту інтересів суспільства щодо отримання вільної та неупередженої інформації.
Чинне законодавство, наприклад, залишило відкритим легальні шляхи до необмеженої концентрації в руках окремих юридичних або фізичних осіб друкованих ЗМІ, усіх різновидів електронних ЗМІ. Воно без будь-яких обмежень дозволяє засновувати ЗМІ в нашій державі особам без громадянства та громадянам інших країн.
Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому російськомовна преса в Україні становить переважну частину загального обсягу друкованих ЗМІ.
Інформаційний простір завдяки нашим законам виявився перенасиченим неукраїнськими інформаційними потоками, ідеями і символами інших культур. Результатом цього є намагання витіснити вітчизняні мас-медіа з внутрішнього ринку і нездатність їх вийти у світовий інформаційний простір.
У цілому, як засвідчує практика, у нашому інформаційному правовому кодексі мають бути такі складові інформаційної галузі, як законодавство з виробництва і поширення інформації.
Подальшого вирішення вимагає питання економічної свободи ЗМІ, зокрема щодо оподаткування, встановлення прийнятних умов для виробників та розповсюджувачів інформаційної продукції. Це одна з найболючіших проблем усіх ЗМІ, видавничої сфери, в якій функціонують тисячі видавництв і видавничих організацій.
Та нині держава не має змоги підтримати фінансово 11 тис. 416 періодичних видань (за станом на 01.01. 2001 р.), які зареєстровані в Україні. Мізерна допомога, яку вона спроможна надати згідно з прийнятим Держбюджетом на 2001 рік, головним чином адресується виданням для дітей.
Сьогодні в Україні 80% газет є приватними, і суспільству не байдуже, на які гроші вони видаються, які політичні цілі переслідують їхні власники. Соціум стурбований й тим, що ці видання відірвані від об'єктивних процесів суспільно-політичного життя, лише одиниці з них користуються послугами Національного інформагентства України, інших джерел, які надають об'єктивну інформацію.
Ситуація погіршується для вітчизняних ЗМІ ще й тим, що зарубіжні ЗМІ мають кращі умови для функціонування в Україні, аніж власно українські. Вони виробляють в Україні свою продукцію й ухиляються від сплати мита та податків, проводять демпінгову політику, відбираючи у покупців і передплатників рекламу. Зокрема, щодня в Україну через прозорі кордони Росії завозяться величезні тиражі російських видань. Внаслідок цього Держбюджет недоотримує значні кошти, порушується чинне законодавство України, ігноруються інтереси національного виробника, а співвідношення українськомовних і російськомовних видань змінюється на користь останніх, тобто наших 20% і 80% - російськомовних.
До речі, в Україні видається 0,4 книжки на одну людину, у Росії - 3,2, у Польщі - 12,5, Німеччині - 19.
Сьогодні в Києві кількість годин радіомовлення на добу становить 380. І тільки 64 - державною мовою. В Україні зареєстровано періодичних друкованих видань українською мовою трохи більше ніж 2,5 тисячі. Решта - близько 8 тисяч - російські або двомовні.
Вихід із ситуації один - створити сприятливу ситуацію в газетному бізнесі для вітчизняних ЗМІ шляхом зняття ПДВ з паперу, поліграфічних та поштових послуг.
Повною мірою це стосується місцевої преси. З одного боку, щодо цих мас-медіа імпонує ідея закону про повне відмежування преси від органів державної влади та органів місцевого самоврядування. З іншого, у демократично і економічно нерозвинутих країнах така преса миттєво перетворюється на залежну від грошових мішків або ж перетворюється на рекламно-еротичні видання з набором сумнівних сенсацій. І тоді стає неможливим виконання ЗМІ таких її головних функцій, як інформаційної, просвітницької, культурологічної тощо.
Незалежними від місцевих бюджетів ЗМІ можуть стати лише за умов, коли зможуть самоокуповуватися й існувати за рахунок надходжень від реклами та передплати. На даному ж етапі необхідно забезпечити невтручання владних структур у творчі процеси, пільгове кредитування, інші економічні важелі щодо налагодження вітчизняного газетного виробництва.
До цього можна додати ще й таке. На зорі української незалежності потрібно було 12 млн. дол. аби модернізувати Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат. Цих грошей не знайшлося. Сьогодні щороку українські газети інвестують в економіку сусідніх держав (зокрема, Росії), оплачуючи імпорт паперу, близько 5 млн. дол. Скільки паперових комбінатів можна б було збудувати за цей період! Україна має всі можливості виробляти офсетні пластини, плівки, кольорові фарби. Проте ми їх так само імпортуємо…
Подібні проблеми існують і в царині електронних ЗМІ. А саме - питання наповнення ефірних програм національним продуктом, дотримання каналами мовної політики умов ретрансляції, прихованої суборенди каналів та ін. Актуальною стає практична неврегульованість статусу іноземних телерадіомовників, які не є рецензентами в Україні. І тому занадто вільно почувається в українському ефірному полі багато закордонних телерадіоорганізацій, особливо у мережі кабельного телебачення.
Надто гостро сьогоднішні постала проблема щодо ліцензування телерадіоорганізацій. Адже в 2000 році кінчився термін ліцензій у 78 компаній. У 2001 році він закінчується ще у понад 200 студій. До того ж, майже 200 операторів кабельних телемереж із 300 існуючих ведуть мовлення без визначених законом дозволів.
Щодо цього, то у справі ліцензування насамперед має бути максимальна прозорість. Проте основна увага має все ж таки надаватися місцевим і державним телерадіокомпаніям, які становлять 95% загальної кількості наших електронних мас-медіа. Водночас необхідно зменшувати кількість малопотужних у творчому і технічному відношеннях телерадіомовників. До речі, подібним шляхом свого часу пішли такі країни, як Італія, Польща, Німеччина та ін.
Потребує свого оновлення й законодавча база щодо функціонування електронних мас-медіа. Закони, що були підписані в перші роки незалежності держави, на жаль, випередили об'єктивні реальності розвитку суспільства. Внаслідок цього ефективність, наприклад, радіомовлення, як одного з провідних державотворчих інструментів була знач-но послаблена. Задекларовані засади створення незалежних радіостанцій, які мали сприяти духовному та економічному зміцненню нації, правовому, естетичному та іншому вихованню аудиторії, виявилися примарними. Натомість у секторі приватного ефіру маємо не тільки культ споживацької ідеології, а й чужомовну культуру з її деструктивним впливом на масову свідомість слухачів.
Через кабельну мережу вільно, за наші гроші, ігноруючи вимоги роботи державного радіомовлення та TV, у наші оселі входять радіотелевізійні канали сусідньої держави, і цей наступ не припиняється.
Значну увагу в колі окреслених проблем викликають дискусії щодо необхідності чи недоцільності трансформації державного радіомовлення та TV на громадське. Воно співмірне з громадянським суспільством, і коли суспільство політично не структуризоване, багато партій і рухів (понад 110), громадських і релігійних організацій ще й досі вагаються щодо правильності історичного вибору українського народу, а іноді займають ворожу позицію - у таких умовах створювати повноцінне громадське мовлення дуже складно.
Верховною Радою прийнятий Закон "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" (18 липня 1997 р.) (Суспільне телерадіомовлення - це телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією. Суспільне TV ґрунтується на широкому представництві різних верств суспільства, які через своїх представників у Громадській раді забезпечують реалізацію програмної концепції та здійснюють контроль за фінансово-господарською діяльністю телерадіоорганізації).
Суспільне телерадіомовлення створюється з метою всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпечення плюралістичного характеру мовлення, зважаючи на національні традиції, морально-етичні принципи українського народу. При Суспільному телерадіомовленні діють Громадська рада (по одному представнику від політичних партій, що мають депутатів у ВР, від творчих спілок, що зареєстровані Мінюстом, від Президента України, Кабміну, Нацбанку, Генпрокуратури, Нацради з питань TV та радіомовлення, Антимонопольного комітету України, Державного агентства України з авторських і суміжних прав при Кабміні), Кваліфікаційна рада (громадський орган, що формується із спеціалістів і науковців у галузі телерадіомовлення), Адміністративна рада (постійний розпорядчий орган Суспільного телерадіомовлення, повноваження і функції якого визначаються статутом Суспільного телерадіомовлення).
Суспільне телерадіомовлення фінансується за рахунок абонентської плати за користування теле- і радіоприймачами, державного замовлення, проведення кампаній із збирання коштів, видання спеціалізованих газет і журналів, поширення власних аудіо- і відеозаписів, продажу власної теле- і радіо-продукції іншим організаціям. Громадська рада Суспільного телерадіомовлення може засновувати громадський фонд для залучення та акумулювання коштів на некомерційній основі. Держзамовлення на програми Суспільного телерадіомовлення не може перевищувати 20% загального обсягу мовлення. Рекламна діяльність на каналах Суспільного телерадіомовлення забороняється, за винятком спеціально зазначених у програмі комерційних презентацій, час трансляції яких не повинен перевищувати 3% мовлення на добу).
Сьогодні Закон України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення" не відповідає реаліям з деяких причин. Зокрема, він не передбачає вирішення проблем зростання витрат на розвиток TV на радіомовлення, жорсткої конкуренції з боку приватного сектора. Не створює він й інструментів справжнього маркетингу суспільного обслуговування, не веде до збільшення інвестицій у виробництво програм, врешті-решт - до зростання продуктивності праці українських журналістів.
Закон, скоріш за все, не вирішить проблеми достатніх джерел фінансування. Адже введення абонплати за користування теле- і радіоприймачами не викличе позитивної реакції в суспільстві, буде сприйняте населенням як відверте здирництво.
Важливим моментом є рекламна діяльність. Згідно із законом, вона забороняється на громадському TV. Таким чином, комерційні кампанії, і в першу чергу ті, що поширюють свої програми національними мережами на більшу частину території України, отримають майже весь портфель рекламних замовлень в Україні. Отже, закон усуває конкурентів з ринку в особі НТКУ. І це призведе до банкрутства зазначених компаній з наступним викуповуванням їх приватними особами.
Тому роздержавлення ЗМІ повинно бути збалансоване у двох фундаментальних аспектах - доступності інформації та забезпечення інформаційної безпеки України. До речі, першими противниками роздержавлення будуть ті журналісти, які сьогодні працюють у державних ЗМІ, бо ніхто з них не захоче втратити стабільну заробітну плату.
Сьогодні важливе інше - необхідно подбати про те, щоб економічна незалежність мас-медіа стимулювала прагнення представників у мас-медіа до творчої свободи. Необхідно створювати економічні підвалини, за яких видавничий і газетний бізнес в Україні буде прибутковим, вигідним і рентабельним - яким він є в цілому світі.
Наприклад, ані в Польщі, ні в Угорщині чи Німеччині жодної державної газети вже давно немає. Але там спочатку були створені економічні умови для вільного функціонування ЗМІ. За наших ж умов акт, закон, указ про роздержавлення можуть обернутися якраз протилежним негативним явищем, коли тисячі газет буде закрито і журналісти втратять роботу. І буде серйозна небезпека, коли роздержавлення у нас перетвориться на олігархізацію ЗМІ.
10.11.2011
