• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Виникає дилема: як "витягти" конче потрібну інформацію, не порушуючи морально-етичних норм? Для цього й потрібно розібратись, які ж методи не є етичними.

Умовно "неетичну" методику здобуття даних можна поділити на дві групи: інформаційні джерела - люди, інформаційні джерела - електронні засоби. Безперечно, якщо у першій іде мова, про живе спілкування, то у другій - про приховану роботу з "неживими" джерелами - телефоном, факсом, комп'ютером тощо.

Спочатку дещо детальніше розглянемо неетичні методи здобуття інформації, що входять до складу першої групи.

1. Підкуп - це обіцянка чи передача грошей та інших коштовностей та допомога в цьому людям, не причетним до публікації, що готується журналістом.

Схема працює досить просто і часто використовується у вітчизняних ЗМК, особливо у період передвиборної кампанії: журналіста "делегує" або редакція, або комерційна структура, або політична партія до якоїсь установи (посадової особи), аби та надала за гроші представнику мас-медіа необхідні дані. Часто-густо на такий "коштовний" контакт ані перші особи будь-яких установ, ані їх заступники не йдуть.

Частіше погоджуються "постачати" за гроші інформацію незначні особи - штатні працівники. Таким чином, журналіст входить у довіру до цієї компетентної людини, перевіряє її протягом невеликого проміжку часу, та згодом, за гроші (їх надає "замовник" інформації) "дістає" у неї всі необхідні дані про керівництво установи, про стан її економіки.

Така технологія дещо схожа й на шпигунство, яке у нас зародилось ще за часів купецтва. Уже тоді, "пращури-бізнесмени" намагалися дізнатись, який товар привезли на ринок конкуренти, у якій кількості та за якою ціною. І лише пізніше ці заходи дістали більш цивілізовану назву - комерційне шпигунство, компрометація, боротьба за імідж, рекламна політика тощо.

Але "страждають" від цього методу не лише вітчизняні ЗМІ - він широко використовується й на Заході. За підсумками фахівців, тільки в США щомісячні витрати приватних фірм на такі цілі перевищують 1,5 млрд. доларів. Японські корпорації отримують таким чином 40 відсотків необхідної інформації про технічні досягнення європейців та американців.

Але до чого тут журналісти? - може не зрозуміти хтось. До того, що найчастіше цю інформацію й дістають вони. Навіть, коли потім не виходить ніякої публікації. А звертаються до журналістів власні структури саме тому, що їм найлегше "за статусом" діставати усі необхідні дані. До того ж, вони професіонали у пошуку даних, мають широкий світогляд.

У Франції, наприклад, практикується ще й такий підхід - під час пошуку інформації разом із журналістом працює лобіст, що є представником "замовника". Він "йде поруч" із працівником мас-медіа до того моменту, поки у них спільні інтереси. Але коли незалежний журналіст починає готувати матеріал, то може відчути з боку лобіста певний тиск. Тут головне не підкоритись лобістові та своєчасно "лягти на дно". Тоді буде можливість зробити об'єктивну, а не замовлену публікацію.

Якщо оцінювати доцільність роботи журналіста щодо цього методу, то слід зробити одне застереження: якщо є інший варіант здобування інформації, то, безперечно, краще користуватись ним.

2. Шантаж - розкриття необхідної журналісту інформації за умов, якщо він не розкриє приватні дані про джерело інформації, що можуть зашкодити його професійному, науковому чи інтимному життю. Це можливо лише тоді, коли у журналіста є якийсь компромат на ту особу, від якої він бажає про щось дізнатись.

Тут є декілька моментів. Перше - якщо цей компромат може стати у пригоді для написання іншого матеріалу, якщо він має документальне підтвердження, то краще все ж таки робити автономну публікацію. А необхідну інформацію, яку мала надати "скомпрометована особа", дістати іншим шляхом. На це, власне кажучи, журналіст має право. Це буде етичним за умов, якщо "компромат" не належить до таємної чи конфіденційної інформації (заборонена законом для розголошення).

Друге - якщо шантаж має лише вигляд "блефу", що "підштовхує" джерело інформації скоріше дати журналісту необхідні дані, є інколи досить ефективним та етичним. Справа в тому, що журналіст тут має сам орієнтуватись, оцінюючи рівень спілкування з особою-джерелом, свої можливості, прораховуючи всі наслідки. І якщо він уважає, що подібний маневр нікому не зашкодить, то має право його використати у м'якій формі.

Інша річ, коли журналіст пише матеріал, збирає інформацію. А потім приходить до людини, чи установи, яку вона представляє, й каже, що є компромат, але він готовий його продати. Навіть за умов, якщо матеріал не буде надрукований у газеті. Це, на наш погляд, цілком суперечить етиці журналіста.

3. Сексуальна "підставка" - цей метод використовується найчастіше західними журналістами. Працює він за умов, коли потрібно отримати від "закритого" інформатора необхідні дані, або скомпрометувати якусь відому людину, щоб потім про це написати. Для цього й засилає редакція до об'єкта дослідження "інтим-партнера".

Цей метод вже почали використовувати й наші близькі сусіди - росіяни. Безперечно, не без допомоги спецслужб. Наприклад, можна згадати сюжет на ГРТ про зв'язок генерального прокурора Скуратова із темношкірими повіями.

4. Інші методи, які застосовуються для здобуття інформації, є не тільки неетичними, а й нелюдяними. Вони використовуються лише тоді, коли журналіст працює під "дахом" спецслужб, чи й взагалі є "їх" людиною. Тобто тут вже не йде мова про об'єктивний матеріал для газети, про свободу слова.

Перерахуємо деякі з таких методів: загроза чи факт як фізичного, так і психологічного впливу на джерело інформації; специфічний форсований допит (з елементами катування, сексодопит, наркодопит, гіпноз); гра на емоціях, фармакологічний вплив тощо.

Розглянемо поняттям "неетичні методи здобуття інформації із електронних засобів. Слід зазначити, що межа "етично-неетично" зовсім не чітка. Усе залежить від рівня складності майбутньої публікації та мети її написання.

Звідки ж іноді журналісти здобувають не зовсім етичну інформацію?

1. Телефон - це засіб зв'язку, яким користуються всі. Тому завдяки йому можна дістати будь-які найпотрібніші дані. Проте цей метод збирання даних найчастіше використовується на Заході. Останнім часом поширився й на східні регіони Європи, зокрема на Росію. Хоча в Україні теж помітна тенденція до використання методу прослуховування. Є декілька різновидів підключення до телефонних бесід: власне підключення до лінії, через станцію АТС; індукційне підключення (працює за законами фізики), підключення за допомогою радіопередавачів.

2. "Жучки" - телефонні, радіо-жучки, жучки з мережі тощо. Цю апаратуру найчастіше встановлюють у кабінетах, машинах, кімнатах.

3. Мікрофони можуть мати різну конструкцію відповідно до рівня спостереження за об'єктом дослідження.

4. Інше - до цієї групи належать такі типи поширення інформації, як факс, радіозв'язок, мобільний зв'язок, комп'ютерна мережа, Інтернет.

На нашу думку, застосовувати такі підходи у здобутті інформації можна лише за таких умов:

• а) коли журналіст працює під час бойових дій та намагається передати конче необхідну інформацію світові;
• б) коли журналіст виконує соціальне "замовлення", намагається розкрити злочини посадової особи, групи осіб, політичної партії, комерційної чи кримінальної структури.

15.10.2011