• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Часто журналістські матеріали програють саме тому, що не мають ексклюзивних даних. Але необов'язково й ексклюзивних - загальновідомих. Просто журналісти часом не вміють здобувати та використовувати інформацію, яка лежить на поверхні, не впадає в око, проте є досить потрібною для матеріалу.

Передовсім брак інформації відчутний під час проведення журналістського розслідування, коли журналіст повинен зібрати максимум даних, акумулювати їх, проаналізувати й подати у логічно викладеному тексті. Тому актуальність нашої теми полягає в тому, щоб розібратись, яким чином та звідки можна отримувати найпотрібніші дані.

Замало мати легке перо, щоб робити вдалі розслідування. Сьогодні різниця між гарним й поганим журналістом визначається насамперед тим, якими джерелами користується кожен з них. Бо саме завдяки різноманітності інформаційних даних, публікація стає більш яскравою, переконливою. І що дуже важливо - має певний захист з точки зору юриспруденції (маємо на увазі випадки, коли на газету чи самого журналіста об'єкт їх дослідження подає в суд).

Проте якщо у матеріалі містяться дані, які підтверджені чи на папері (документально), чи на плівці (диктофонний запис), чи усно (є свідки), то це є запорукою того, що журналіст зможе уникнути адміністративного покарання й доведе свою правоту.

Гарні джерела інформації обов'язково мають бути різноплановими, навіть, суперечливими. Приміром, французькі фахівці у журналістському розслідуванні, класифікують джерела інформації за такими принципом: "мертві" та "живі".

Що ж входить до кола "мертвих" джерел? - Це сукупність друкованої продукції і власних нотаток: книги, бюлетені, прес-релізи, довідники, статті інших журналістів за обраною темою, нотатки з прес-конференцій, інтерв'ю, репортажі.

Відповідно, й вже логічно зрозуміло, що "живими" джерелами є контакти, які зав'язалися під час роботи над розслідуванням. А також заходи, на яких був присутній журналіст, події, свідком яких він став.

Французький журналіст Бруно Пфейфер радить ділити всі ці джерела під час практичного використання за таким принципом:

• білі - офіційна інформація, прес-релізи, документовані джерела державних і комерційних установ, доступні для широкого загалу;
• сірі - експертизи, доповіді, документи, які "нелегко здобути", архіви;
• чорні - ексклюзивні нотатки із записника журналіста, що володіє інформацією з перших рук.

Проте слід зауважити, що інформацію можна вважати цінною лише тоді, коли є можливість використовувати її у матеріалі, причому її корисність залежить від повноти, точності та своєчасності.

Отже, на нашу думку, всі інформаційні надбання можна поділити на три типи:

• факти (конкретні дані),
• точки зору (особисті пропозиції),
• власне інформація (аналітично опрацьовані дані).

Але якщо два перших типи інформації є захищеними нашим законодавством (належать до відкритої інформації), то з класифікацією і використанням останнього треба розібратись більш детально.

Отже, цю інформацію можна поділити на:

• тотальну, що дає загальне уявлення про проблему та тих, хто до неї причетний
• посадових осіб, установ;
• оперативну, яка постійно тримає в курсі подій та додає інформацію про будь-які зміни в контексті теми;
• конкретну, що заповнює деякі білі плями під час збирання інформації для матеріалу;
• непряму, яка чи підтверджує, чи спростовує версії;
• оцінну, що розтлумачує події та дає прогноз щодо їх розгортання.

Крім того, слід нагадати, що інформацію відповідно до Закону України "Про інформацію" поділяють на відкриту, конфіденційну та таємну. У принципі, доступ до відкритих джерел не є досить складним для журналістів. Хоча нині ми також спостерігаємо, як деякі посадові особи та державні установи стають на заваді журналістам навіть при отриманні цілком відкритої інформації. А що ж говорити про інформацію з обмеженим доступом?

Коли журналістові вона конче необхідна для матеріалу, він все одно буде намагатись здобути її - тільки вже неофіційними шляхами. Отже, конфіденційну інформацію вдається отримувати завдяки досить різноманітним джерелам. І особливої мудрості тут не потрібно - як кажуть, все геніальне є простим. На жаль, багато цінної інформації журналісти просто не беруть до уваги. Але якщо її все ж таки зафіксувати, а потім "підкріпити" даними з інших джерел, то можна мати досить непоганий результат.

Хоча й тут треба бути обережним. Бо конфіденційна інформація - це відомості, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених умов.

До таємної інформації належать такі дані, що містять відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству та державі. А це означає, що за умов великого резонансу матеріалу, журналіст може бути притягненим до суду. Через те, останні два типи інформації краще використовувати лише як інформаційний привід, поштовх до теми, обходити та розробляти з іншого боку.

Тоді виникає запитання: якщо є таке розмаїття джерел, то яким із них все ж таки надавати перевагу?

Слід наголосити на тому, що насамперед джерела - це люди:

• зацікавлені,
• незацікавлені,
• відносно нейтральні.

Безперечно, редакція надсилає офіційні запити в організації, де може знаходитись потрібна для інтерв'ю людина чи цікавий документ. Відповідь за законом, має прийти протягом десяти днів. Однак, установи досить часто приховують об'єктивну інформацію, дають замість потрібних матеріалів - неістотні. Інколи навіть дезінформують.

Ось тому офіційні відповіді використовуються як необхідне документальне підтвердження інформації. А здебільшого ж журналісти-розслідники працюють з інформацією, яку отримали неофіційним шляхом (у цьому часто й полягає різниця між збиранням інформації зарубіжними та вітчизняними технологіями). Інколи офіційні запити відіграють роль прикриття справжніх джерел, є відволікаючим маневром.

Завдяки узагальненню американських, німецьких та вітчизняних технологій ми розробили таку класифікацію джерел-людей, від яких можна дізнатись про потрібні речі: експерт, внутрішній інформатор, "гарячий" інформатор, впроваджений інформатор, легковажний інформатор, контактер, спільник, випадкове джерело. До речі, якщо порівнювати з французькою класифікацією, то можна зауважити, що всі ці типи джерел належать до "живої" інформації.

Безперечно, з "мертвою", тобто документованою інформацією теж потрібно вміти працювати (досконале вивчення документів, їх систематизація, порівняльна характеристика методами синтезу та аналізу). Проте це тема вже іншої розмови. А робота з "живими" джерелами ускладнюється ще й тим, що мова йде вже про людей. Тобто треба враховувати й моральні, психологічні, етичні моменти у спілкуванні з інформаторами.

Завдання "увійти у контакт" з інформатором може полегшити знання про типологію цих джерел. Тому про це треба сказати більш детально.

Експерт - це людина, професійні знання та контакти якої (як робота, так і хобі), забезпечують першокласну орієнтацію в питанні, над яким працює журналіст. Він дозволяє по-новому поглянути на проблему, видає базові матеріали, виводить на невідомі джерела інформації. Загальна надійність отриманих при цьому даних - найвища.

Внутрішній інформатор - завербована людина, що працює в будь-якій установі, опозиційно ставиться до видання, де готується публікація. Такий інформатор погоджується на співпрацю через матеріальні, чи моральні причини. Цінність його даних залежить від мотивів, за якими він погодився їх надавати.

"Гарячий інформатор" - "своя" людина, яку було спеціально відіслано, як кажуть, "до тилу супротивника". Мається на увазі метод включеного спостереження - журналіст змінює професію.

Легковажний інформатор - контактер із установи, що має на меті приховати матеріали. Але саме ця людина розповідає потрібну інформацію та цікаві факти у діловій, дружній чи інтимній бесіді. Проте інформація такого плану може стати на заваді для журналістського розслідування - не виключена дезінформація.

Контактер - будь-яка людина, що раніше мала стосунки із потрібним інформатором та може дещо корисного розповісти журналісту.

Спільник - їм можуть бути або людина, або державна, комерційна чи кримінальна структура. Рівень надійності наданої інформації тут також залежить від інтересів, які переслідують ці особи чи структури.

Випадкове джерело - іноді буває, що випадкова людина дуже непогано знається на предметі журналістського розслідування. Але матеріалами, які вона запропонує, потрібно користуватись досить обережно, перевіряти їх.

Отже, можна зробити такі висновки:

• Перше - журналістське розслідування не є таким, якщо в ньому не перетинаються й не звіряються між собою різні суперечливі дані.
• Друге - журналіст має право навіть, коли це заборонено законом, використовувати всі джерела інформації, які, на його думку, можуть допомогти розслідуванню. Але за однієї умови - якщо ця інформація не може зашкодити ані тому, хто її "постачає", ані журналісту.
• Третє - всі джерела інформації, що використовуються у розслідуванні, мають врівноважуватись між собою. Лише тоді може йти мова про об'єктивність даних, якими апелює журналіст, та й взагалі про професійний рівень публікації.

08.08.2011