• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Конституційні гарантії свободи преси є невід'ємною ознакою демократичної системи ЗМІ.

Ще у Конституції України гетьмана Пилипа Орлика (1710), яка була однією з перших у Європі, свобода розглядається як найвища цінність. Акцент у цьому документі зроблено саме на захисті прав та вольностей народу (війська Запорізького), демократичних традицій українського козацтва, хоча окремо про свободу слова чи друку тут ще не йдеться.

М. Драгоманов розглядав свободу слова як одну з обов'язкових конституційних норм, причому зробив вагомий особистий внесок у реалізацію цього принципу "як діяльний учасник і борець за ті форми життя, які вважав за єдино розумні й справедливі".

Прагнучи, за словами професора Р. Іванченко, допомогти визвольному рухові знайти правильну теорію побудови демократичного суспільства, Драгоманов розробив у 80-х роках ХІХ сторіччя федеральну конституцію, у проекті якої наголос робиться саме на свободу слова, інші демократичні свободи та їх гарантії.

Параграф 17 Конституції Української Народної Республіки (1918) проголошував, що "громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути обмежений в правах слова, друку...". Однак розділ VIII цього документа передбачав: "У випадку державної конечності (під час війни або внутрішніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частиною обмежені, частиною припинені... Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені, має означати спеціальний закон, виданий звичайним порядком".

У Конституціях європейських країн свобода слова і преси знайшла своє відображення під впливом Великої Французької революції, яка створила абсолютно нову духовну атмосферу у світі. Стаття ХІ Декларації прав і громадянина, прийнятої за часів Французької революції, проголошувала, що вільний обмін думками є одним із найцінніших прав людини, і будь-який громадянин може вільно говорити, писати, друкувати, окрім випадків зловживання цією свободою, передбачених законом. Тоді це було насправді "вражаючим завоюванням: сміливий вияв цього нового духу порушував усталений порядок речей у всій Європі".

Нині Французька Конституційна Рада (Conceil constitutionel) визнає свободу преси однією з основних гарантій усіх прав та свобод, розглядаючи цю свободу як право не лише тих, хто пише, редагує та видає, але й тих, хто читає.

У США свободу преси захищає Перша поправка до Конституції цієї країни: "Цей коротенький припис протягом двох століть залишався для американської преси маяком та щитом, хоч його й не було викарбовано на віки. Мало не щодня він проходить випробування в судах, на вулицях, в коридорах влади".

Перша поправка, яка фактично відокремила пресу від держави, передбачає, що "Конгрес не повинен ухвалювати законів, які... обмежували б свободу слова чи преси". Першу поправку називають поправкою тисячоліття, чи не найвищим досягненням людства (символічно й те, що вона перша): "У поправку вкладено розуміння величезної цінності свободи слова... Перша поправка до Конституції США стала для організованої преси ліцензією на самовизначення як своєрідний інститут. Вона дарувала пресі гігантську владу. Ні духівництво, ні адвокати, ні медицина, ні університети не можуть навіть претендувати на таку свободу дій і вчинків".

Унікальне право на вільний вияв охороняється в США "мабуть, більше за будь-яке інше право" і закріплює привілейоване становище преси у цій країні. Обмеження свободи преси розглядається тут як порушення збалансованості конституційного механізму. Але Перша поправка до Конституції має суттєву ваду: вона не містить визначення свободи слова і преси.

Формулювання щодо свободи слова в Конституції України також є далеко не досконалими й не бездоганними. Конституція України визначає політико-правовий зміст свободи слова. У Статті 34 Основного Закону записано, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Конституційні гарантії свободи слова в Україні базуються на відповідних нормах міжнародного права, являють собою їх своєрідне логічне продовження. Зафіксовані в Конституції України принципи, норми і положення щодо прав на свободу слова загалом відповідають загальноприйнятим міжнародним правовим стандартам, міжнародним конвенціям з прав і свобод людини.

Однак експерти зауважують, що другою частиною статті 34 Конституції України встановлені обмеження на здійснення цих прав на підставі окремого закону. Ці обмеження викладені у загальному вигляді, не мають конкретного змісту. А отже, можуть бути використані з метою порушення конституційних прав громадян.

Так, здійснення права на свободу думки, слова та інформації, згідно з Конституцією України, може бути обмежене в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню одержаної конфіденційно інформації, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя.

Така невизначеність у законодавстві може призводити, і як свідчить практика, нерідко призводить до того, що публікація у ЗМІ (навіть достатньо обґрунтована) щодо корумпованості окремих представників державної влади може розглядатися як загроза національній безпеці, або як така, що підриває авторитет правосуддя.

Нова Конституція України зафіксувала право кожного на свободу думки, слова, переконань. Однак поняття "свобода преси" залишилося поза межами Основного Закону, "що є ущемленням свободи масової інформації". Цей факт, по суті, означає, що свобода преси в Україні конституційно не гарантується, особливо, якщо враховувати вищеназвані обмеження свободи слова, встановлені другою частиною статті 34. Окремі представники лівої опозиції розглядають чинну Конституцію України навіть як найбільш реакційну у Європі.

На відміну від Основного Закону України, у таких державах, як, наприклад, США, Німеччина, термін "свобода преси" запроваджений у Конституції цих країн. Навіть у Конституції Тринідаді-Тобаго гарантія свободи преси відокремлена від гарантії свободи вираження поглядів, і, хоча таке відокремлення не виявлене у конституціях більшості країн, воно є надзвичайно важливим з точки зору охорони прав преси і всіх громадян, що користуються свободою преси.

У статті 5 Основного Закону ФРН записано:

• "1) Кожна людина має право на висловлення і поширення власної думки в усній, письмовій і наглядній формі, а також на необмежене одержання інформації з усіх загальнодоступних джерел. Гарантується свобода преси, а також радіо і телевізійних повідомлень. Цензура відсутня.
• 2) Ці права обмежуються загальними законоположеннями, законоположеннями про захист молоді і особистої гідності громадян".

Такою є конституційна основа свободи німецької преси: "На відміну від свободи думок чи інформації, свобода преси у ФРН - це більше, ніж індивідуальне право (право на самозахист) окремого громадянина від держави. На думку федерального конституційного суду, стаття 5 Основного Закону захищає пресу в цілому як інститут, що є невід'ємною частиною демократичної держави. Свобода преси у державі відповідає інтересам не тільки преси, але й усіх громадян цієї держави".

За постановою Конституційного суду Німеччини (ФКС) навіть оприлюднення мас-медіа інформації, одержаної внаслідок порушення обов'язку зберігати таємницю або за допомогою інших незаконних засобів теж має бути захищено Основним Законом як право на свободу преси. Тобто оприлюднення інформації, отриманої незаконними способами заради інтересів суспільства, також не може бути виключено із свободи преси.

Парадоксально, але на відміну від нині чинного Основного Закону України, де відсутнє поняття свободи преси, навіть Конституції СРСР і УРСР містили його. Точніше, свобода преси там "лише лицемірно декларувалася".

За змістом усі варіанти радянських конституцій - (ленінська 1918 р., сталінська 1936 р., брежнєвська 1977 р.) виглядали достатньо демократичними. Так, глава 7 радянської конституції 1977 року була цілком присвячена основним правам, свободам і обов'язкам громадян.

Стаття 50 цього документа проголошувала, що відповідно до інтересів народу і з метою укріплення та розвитку соціалістичного ладу громадянам СРСР гарантуються свободи: слова, преси, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Вона передбачала можливість широкого розповсюдження інформації, використання преси, телебачення і радіо. Стаття 48 Конституції радянської України також проголошувала ці права і свободи, у тому числі свободу преси.

Як бачимо, СРСР, на перший погляд, виглядав як "союз нерушимый республик свободных", з конституційними гарантіями свободи. Але такі нібито демократичні конституції були потрібні компартійцям, "щоб уникнути лобового протистояння з національно-визвольним рухом". Згідно з відомою ленінською тезою про те, що декрети мають бути формою пропаганди радянської влади, протягом десятиріч в СРСР здійснювалася заміна законів політичними гаслами та деклараціями.

У підрадянській Україні журналістика функціонувала "як засіб панування номенклатури та окупаційно-імперського режиму, а не як засадничий елемент демократичного цивілізованого устрою, через який вільна людина реалізує одне з основних своїх прав - право на свободу слова".

Можна цілком погодитись з тим, що Конституція як Основний Закон, нормативно-правовий акт вищої сили повинна хоча б у лапідарній формі закріплювати свободу преси, а вже закони мають конкретизувати зміст цієї свободи.

07.08.2011