За часу Руїни Галичина жила окремим життям від інших українських земель. Винятком були вияви прагнень політичної єдності, такі, як переговори Львівського єпископа Шумлянського з П. Дорошенком, таємні зносини з І. Мазепою.
Східна Галичина ділилася на два воєводства – Руське і Белзьке. Воєводства складалися з повітів. Магнати й шляхтичі примушували селян відробляти панщину 5–6 днів на тиждень, селяни також мусили виконувати ще різноманітні додаткові повинності – платити грошовий чинш, натуральну данину.
Крім того, селянин перебував у повній владі феодала, який міг його карати, втручатися в особисті справи, продавати, дарувати, як річ. Тяжким було й життя міського населення. Міщани платили на користь феодалів і держави численні податки, виконували повинності (підводну, сторожову, ремонтували фортеці та ін.).
Польський уряд гальмував розвиток торгівлі й ремесла в українських містах, що вело їх до застою та деградації. Посилювалося також національне і релігійне гноблення українського населення. Так, за постановою польського сейму 1696 р. в судах і діловодстві в Галичині й на Поділлі запроваджувалася латинська мова. Православні шляхтичі були позбавлені права засідати в сенаті, займати будь-які урядові посади.
Кріпосницька експлуатація й гноблення з боку польської шляхти зумовлювали зростання незадоволення й поширення боротьби проти своїх гнобителів. Так, у 30-40 роки XVIII ст. особливо широкого розмаху в Прикарпатті та на Північній Буковині набув рух опришків.
На чолі опришків у 1738–1745 рр. став Олекса Довбуш. Діючи невеликими загонами – по 20–30 чоловік, опришки нападали на панські маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам, знищували боргові розписки. Опришки мали широку підтримку і допомогу від селян і ремісників.
Після смерті Довбуша (загинув від кулі найманця 24 серпня 1745 р.) загони очолювали Василь Баюрак та Іван Бойчук.
Північна Буковина в другій половині XVII ст. входила до складу Молдови, її населення терпіло гніт султанської Туреччини. Крім панщини й податків на користь українських, молдавських феодалів, селянам та міщанам доводилося платити данину й турецькому султанові.
Крім того, релігійний гніт набував форми переслідування християн з боку мусульманського духівництва.
Більша частина Закарпатської України в другій половині XVII ст. входила до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. На Закарпатті у той час жило 300 тис. українців, угорців, румунів і словаків. Стан селянства та міщан нічим не відрізнявся від стану селян Галичини та Буковини.
Таким чином, у другій половині XVII – XVIII ст. на Правобережжі та західноукраїнських землях, які знаходилися у складі іноземних держав, посилилося соціальне, національне та релігійне гноблення українців. Це призвело до зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.
Література
- Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.
- Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр "Академія", 2009. – С. 105 – 147.
- Борисенко В. Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.
- Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.
- Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.
- Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.
- Політична історія України: Посібник / За ред. В. І. Танцюри. – К.: Вид. центр "Академія", 2008. – С. 81 – 99.
- Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. – Т. 1. – С. 345 – 435.
- Семененко В. И., Радченко А. А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128.