• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Одним з фундаментальних принципів економічної науки XX стало положення про те, що функціонування економічної системи можливе лише при досягненні рівноваги між елементами, що її складають. Це положення, сформульоване класичною економічною школою, витримало іспит і часом, і критикою і лягло в основу економічної теорії як загальновизнане, а різні школи і напрями розрізнялися лише пропонованими способами досягнення рівноваги.

Класики вважали, що рівновага досягається в процесі обміну на основі витрат на виробництво товарів! послуг. Але підхід з позицій трудової теорії вартості не зміг обґрунтувати необхідності повернення системи в рівноважний стан. Більш того, саме з позицій такого підходу Карл Маркс обґрунтував неминучість розбалансування системи, її краху і пошуків рівноваги на іншій (нетоварній) основі.

Прихильники класичного підходу, однак, не здавалися. В останній третині XІX ст. виникає напрям в економічній теорії, що, зберігши деякі основні принципи традиційного класичного підходу, істотно видозмінив розуміння способів досягнення економічної рівноваги.

Неокласичний напрям погоджувався з тим, що економічне життя суспільства цементується ринковими зв'язками, які встановлюються між суб'єктами, що вільно хазяйнують і орієнтуються на максимізацію своєї вигоди. Але на відміну від старих класиків основу обмінюваності шукали не у витратах виробництва, що об'єктивно складаються, а в суб'єктивних оцінках споживачами і виробниками корисності благ, що купуються і продаються, яка знаходить вираження у ринковому попиті та ринковій пропозиції.

Через їхню взаємодію і реалізується рівновага, тобто встановлюється така ціна, що задовольняє і продавця, і покупця. Цю взаємодію зручно виразити математично у вигляді функціональних залежностей, де ціни і кількості пропонованих і запитуваних благ виступають як перемінні. Неокласики досить широко використовували у своїх дослідженнях математичний апарат, зокрема методи диференціального числення.

Намагаючись дати кількісну характеристику досліджуваних величин, вони оперують поняттям границі, що дає змогу обмежити об'єкт аналізу і надати йому чисельної визначеності (наприклад, гранична корисність блага, гранична продуктивність чинників). Це дало підставу називати напрям - маржиналізмом (границя). Він дістав широкого розповсюдження, об'єднував цілу пилку шкіл, що склалися в різних країнах: австрійську, лозаннську, кембриджську та ін.

Головні методи принципу маржиналістів:

• ідеологічна нейтральність аналізу. На думку маржиналістів перетворення політекономії в дійсну науку передбачає звільнення її від впливу ідеології і відокремлення від конкретних економічних дисциплін. "Чиста" економічна теорія призначена для з’ясування універсальних закономірностей незалежних від місця і часу. Щоб підкреслити ідеологічну нейтральність, "незацікавленість" своїх досліджень маржиналісти стали застосовувати замість терміна політекономія – термін економікс.
• перегляд, визначення предмета дослідження; якщо економічна теорія на думку маржиналістів призначена вивчати універсальні закони і не залежні від ідеології, то перед нею слід поставити таку загальну проблему, яка не міняється з розвитком суспільства, і не стосується нічиїх класових (соціальних) інтересів ð центральною у маржиналістів стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів.
• статичний підхід до дослідження. Усі маржиналістські теорії передбачають існування статичної рівноваги, при якій попит дорівнює пропозиції, ресурси використовуються повністю, національний доход максимальний.
• положення про стабільність, визначеність рівня виробництва означало прихильність маржиналізму до ідеї примата (пріоритет) обміну над виробництвом. Оскільки продукт вже вироблений і існує в готовому вигляді основної економічної закономірності, виявляється з аналізу процесу обміну.
• маржиналісти відмовляються від категорії класів. На їх думку власники благ в тому числі і факторів виробництва є принципово однорідними господарськими суб’єктами, між якими існують рівноправні відносини продавця і покупця або виробника і споживача.
• суб’єктивно-психологічне пояснення економічних явищ. Відмова маржиналістів від поділу суспільства на класи обумовила зникнення соціальної детермінації господарських суб’єктів. В маржинилістській системі, де усі економічні суб’єкти однорідні та рівноправні, кожен діє виключно у власних інтересах. Внаслідок цього економічні закони є результатом взаємодії індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб’єктів. [1;45]

Сконцентрувавши увагу на аналізі мотивів поведінки окремих суб'єктів, що хазяйнують, які вирішують задачу оптимізації альтернативного вибору, маржиналістські школи звели проблему економічної рівноваги на мікрорівень. Вважалося, що якщо окремими одиницями, що хазяйнують, будуть знайдені у сфері їхньої діяльності найраціональніші комбінації, то збалансованість у масштабах усього господарства забезпечується автоматично. У дійсності ситуація виявилася значно складнішою.

При переході на макрорівень виникали нові проблеми, що на мікрорівні не могли проявитися. Тому подальша еволюція неокласичного напряму пов'язана зі звертанням до нових об'єктів аналізу, спробами побудувати модель макроекономічної рівноваги на основі традиційних класичних принципів: свободи підприємництва, ринкового саморегулювання, примату інтересів "економічної людини".

У цьому напрямі працювали відомі економісти-неокласики: Людвіг Мізес, Фрідріг Хайєк, Жак Рюефф, теоретики соціального ринкового господарства - Людвіг Ерхард), Вальтер Ойкен, Вілбгельм Роьпке, а в 70-80-х роках лідерство закріпилося за школою монетаристів на чолі з професором Чиказького університету Мілтоном Фридменом..

На відміну від неокласиків першого покоління - маржиналістів - цей напрям заведено називати неоліберальним і не тільки з метою уникнути плутанини, але й тому, що основний акцент у їхній позиції переносився на принцип економічної свободи, що забезпечує ринковому механізму можливість автоматично підтримувати рівновагу між попитом та пропозицією.

Найбільш чітко і послідовно ідея рівноваги виражена в працях одного із найяскравіших представників неолібералізму, нобелівського лауреата Фрідріха фон Хайека. Вихідний пункт його концепції - вчення про спонтанний характер ринковою порядку. Ринковий порядок, на думку Хайєка, принципово відрізняється від порядку функціонування природних і технологічних систем, оскільки знання про нього неможливо здобути незалежно від уявлень, бажань і мотивів поведінки самих учасників процесу.

Ці знання суто індивідуальні і суб'єктивні, а тому заздалегідь передбачати результат і цілеспрямовано впливати на господарські процеси практично не уявляється можливим. Ринок спонтанно узагальнює розрізнену інформацію за допомогою системи цін, що відіграють роль сигналів, які спонукають до дії окремих індивідів і координують їхні дії. У такий спосіб не тільки здобуваються найефективніші варіанти рішень, але й залучаються нові ресурси, враховуються потреби, що виникають знову.

Жодний механізм свідомого регулювання не в змозі це зробити. У кращому випадку він пристосовує відомий обсяг ресурсів до виявлених потреб, але врахувати нові потреби і передбачити нові ресурси і технології для їхнього задоволення він не може, оскільки в момент складання проекту їх просто ще не існує.

Спонтанність ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в цей процес створює загрозу часткового чи повного руйнування механізму ринку, а отже, і господарської системи. Найважливіша умова успішного економічного розвитку - максимально можлива економічна свобода. Це поняття у Фрідріха Хайєка означає, насамперед, право індивідів робити те, що вони вважають за потрібне, право кожного реалізовувати себе, дотримуючи поваги до особистості ближнього і несучи повну відповідальність за свої дії.

Свобода є суто індивідуальною. Вона забезпечує кожному незалежність, самостійність, готовність йти на ризик, здатність захищати свої переконання проти більшості і згоду добровільно співпрацювати з іншими індивідами. Найважливіша гарантія свободи - система приватної власності. Будь-які форми колективізму обмежують свободу. На деякі обмеження люди йдуть добровільно, створюючи правила та інститути, що регулюють їхні взаємини і відтинають сваволю і вседозволеність.

Але в більшості випадків організації виражають групові інтереси, що аж ніяк не збігаються з інтересами всього суспільства і навіть йому суперечать. Організовані групи нав'язують свої рішення суспільству, навіть якщо вони не ефективні, підриваючи тим самим механізм ринкової саморегуляції. Найзручнішим знаряддям реалізації групових інтересів стають органи державного управління. Саме держава, урешті - решт, стає головним ворогом економічної свободи, заважаючи людям робити свої справи, а справам йти своєю ходою.

Вихід полягає в обмеженні влади держави над економікою. Розвиваючи ідею про обмеженість влади держави в економіці, Фрідріх Хайєк пропонує навіть позбавити державу монополії на емісію грошей і створити набір валют, що конкурують, які випускаються приватними банками, і з яких господарюючі суб'єкти здійснювали б свій вибір. Це запобігало б надмірній грошовій емісії, інфляції і зробило б гроші дійовим інструментом визначення ефективності. [7;150]

Ідеї неолібералізму дістали відтворення й у концепції Фрейбурзької школи, що виступила з теорією соціального ринкового господарства. Найвідомішими її представниками вважаються німецькі економісти Вальтер Ойкен і Людвіг Ерхард. Як і в традиційних лібералів, їхні симпатії на боці вільного конкурентного ринкового господарства, що протиставляється централізовано керованому. Це, за Ойкеном, два ідеальні типи господарства, різні варіації яких являють собою усі відомі в історії господарські системи.

Хоч ринкове господарство і має очевидні переваги, але зовсім автоматично функціонувати воно не може, тому що існує тенденція до концентрації, що породжує монополію і придушує конкуренцію, яка виступає найважливішим інструментом ринку. Крім того, вільний ринок породжує небажані соціальні перекоси: нерівність у доходах, незабезпеченість окремих соціальних груп, різкі коливання в зайнятості.

Все це робить необхідним втручання держави, яка покликана, по-перше, обмежувати владу монополій, по-друге, забезпечувати соціальну компенсацію незаможним через перерозподіл доходів за допомогою податків, бюджетного фінансування соціальних програм і навіть деякого регулювання окремих видів цін. Проте все ж таки роль держави в економіці бачилася їм досить скромною. Вона має бути подібною до ролі судді на футбольному полі - стежити за дотриманням правил, але в гру не втручатися. Неможливість розв'язати проблему загальної економічної рівноваги на мікрорівні і нездатність неокласиків пояснити значні відхилення від нього і породили новий напрям - кейнсіанство.

Спираючись на нові методологічні принципи маржиналісти створили цілісну теоретичну систему. В 90 рр. вона бувши доповненою завдяки А. Маршалу елементами рікардіанства, а також оснащена розробленим математичним апаратом одержала назву неокласичного напряму.

Саме Кембриджська школа, яка сформувалася у 90 рр. 19ст. в Англії, поклала початок цьому новому напряму в економічній теорії.

Головна проблема, що знаходилася в центрі уваги представників-неокласиків, перш за все А. Маршалла та А. Пігу – задоволення проблем людини.

А. Маршалл ґрунтовно проаналізував, як складаються (формуються) і взаємодіють попит і пропозиція, ввів поняття еластичності попиту, запропонував свою компромісну теорію ціни. [5;213]

Основна увага таким чином була сконцентрована на розробці теорії ціни.

Ціну продукту він розглядав, як найважливіший елемент ринкової економіки, а ринок як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлені ціни.

В його теорії ціни синтетично поєднуються і досліджуються дві групи факторів, що впливають на ринкову ціну.

Маршалл вважав, що його теорія ціни спрямована на пошук всіх факторів, що визначають ціну. Оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції – це в свою чергу на думку Маршалла потребує виділення суми факторів, від яких залежать їх зміни та взаємозв’язок на ринку. З одного боку є ціна попиту; вона формується під впливом попиту на товар; він визначається корисністю продукту.

Ця група факторів – ринкового походження. З іншого боку існує ціна пропозиції; вона залежить від витрат виробництва, тобто пов’язана з процесом виробництва. Фактори виробництва: земля, праця, капітал і організаторські здібності підприємця визначають ціну пропозиції. У визначенні ціни він виділяв її залежність від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної корисності з боку попиту. Витрати на виробництво граничної одиниці товару і виручка від його продажу будуть рівні.

Середня або рівноважна ціна товару тлумачилася ним, як результат ціноутворення, коли пересікаються на ринку ціна попиту і пропозиції.

Маршалл одним з перших економістів пов’язав з ціною товару його еластичність. [2;189]

В теоретичній системі Маршалла важливе місце поряд з теорією ціни посідає теорія розподілу. Згідно з цією теорією кожен із факторів виробництва (земля, праця, капітал, підприємець) мають сторону і попиту і пропозиції. Виходячи з цього кожен з цих факторів мають ціну попиту, яка встановлюється його граничною продуктивністю і ціну пропозиції, яка визначається його граничними витратами.

Величина зарплати, відсотка і ренти є рівноважною ціною цих факторів (праці, капіталу, ренти).

Загальний національний доход є результатом дії всіх факторів і зростання за збільшенням пропозиції факторів.

В 20 рр. з’являється кембриджський варіант кількісної теорії грошей або теорії касових залишків. Її авторами були А. Маршалл, А. Пігу та Дж. Х. Робертсон.

Основна ідея кількісної теорії грошей – безпосередній вплив змін грошової маси на рівень цін.

Нове, що з’являється зараз в кембриджському варіанті те, що центром аналізу стають мотиви, що визначають нагромадження готівки в касах фірм і у окремих осіб.

Прагнення суспільства зберігати певну частину своїх доходів в грошовій формі розглядається прихильниками кембриджського варіанту, як найважливіша умова автоматичного встановлення рівноваги в економічній системі при наявності гнучкої системи цін.

Зростання або зниження цін на думку авторів викликає зміну реальної цінності суми грошей у вигляді готівки. Щоб зберегти її незмінною економічні суб’єкти будуть прагнути збільшувати грошову частину свого доходу, яка споживається, якщо ціни зростають; якщо є ціни знижуються – то їх дії будуть зворотними. саме це прагнення до збереження реальної цінності грошової частини доходу виступає у прихильників кембриджського варіанту, як автоматичний регулятор встановлення рівноваги на ринку, тобто збільшення цін викликає зменшення споживання і внаслідок цього зменшення попиту та цін. Падіння цін, навпаки, стимулює зростання попиту і наступне зростання цін.

Такі процеси одержали назву "ефект Пігу" або "ефект реальних касових залишків". [5;224]

Також Артур Пігу один з перших неокласиків, котрий піддав сумніву досконалість ринкового механізму та вільної конкуренції. Він показав, що існують вагомі та стійкі причини, які порушують дію ринкового механізму і внаслідок цього обумовлюють необхідність державного втручання.

Головними з них є:

• неминучість виникнення монополії. Монополія та монополістична конкуренція обумовлюють зростання цін та зниження рівня інвестицій. В результаті відбувається падіння можливого рівня дивіденду. Отже, необхідне обмеження монополістичних тенденцій з боку держави.
• так звані зовнішні ефекти. Тобто позитивні або негативні ефекти діяльності приватних осіб та фірм, які не знаходять вартісної оцінки на ринках, але від яких виграють (страждають) інші суб’єкти господарювання.

Зовнішні ефекти є відображенням протиріччя між інтересами виробництва та потребами суспільства. [5;249]

Пігу розглядав дві форми державного втручання в економіку:

• пряму;
• непряму.

Непрямі заходи (податки, субсидії) необхідно застосовувати для усунення економічних наслідків "зовнішніх ефектів", що виникають в умовах вільної конкуренції.

Пряме втручання необхідне при існуванні монополії. Однак на думку Пігу антимонопольне законодавство є корисним, але малоефективним; він висловлює ідею прямого втручання держави у галузі в яких найбільш існує загроза виникнення монополії.

Втручання держави має здійснюватися у формі безпосереднього контролю над цінами та тарифами.

Крім того, Пігу не виключає можливість прямих державних капіталовкладень в певні сфери економіки та прямого державного управління. [11;124]

Таким чином, в концепції Пігу були сформульовані важливі аспекти участі держави в економічній діяльності, однак в цілому вона залишалася в межах неокласичної традиції.

Неокласичний напрям, виникнувши наприкінці 19ст. став панівним у провідних країнах світу, але в 20-30 рр. 20ст. внаслідок поглиблення кризових явищ в економіці і суспільному житті індивідуально-розвинутих країн, цей напрям пережив кризу; одночасно в цей період виникає новий напрям в економічній теорії – кейнсіанство і починаючи з цього часу ці два напрями конкурують один з одним, а інколи їх представники намагаються розробити синтетичні, інтегровані теоретичні концепції.

Але 70-х роках неокласична теорія переживає новий етап свого розвитку, починає відроджувати класичні традиції, повертається до визнання визначальної ролі господарюючого суб'єкту та дії ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги.

Розвиток неокласичної теорії пов’язується з дослідженнями в кількох напрямах:

• з теоретичним визнанням шляхів подолання кризових явищ в ринкових відносинах;
• з прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі;
• з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки в умовах монополізму;
• з визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишалися поза увагою неокласичного аналізу.

Знову з’являються теорії, в яких заперечується необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центрі їх уваги знаходиться, поряд з економічними, неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрям отримує назву "школи нової класики", або "нової класичної економікс" і ознакою неокласичного ренесансу. [7;147]

Література

1. Алексеев А. А. Узагальнення думок вчених, як засіб підготовки економічних рішень. -К. Принт-Експрес, 2002 - 80 с.
2. Гальчинський А. С. Основи економічних знань. Навчальний посібник-К.:Вища школа, 1999 – 542 c.
3. Крупка М. І. Основи економічних теорій. Підручник - К.:Атіка, 2001 – 344.
4. Корнійчук В. І. Татаренко П. В. Історія економічної думки. -К.:Наукова думка, 1996 – 456 c.
5. Корнійчук Л. Я., Татаренко Н. О., Поручник А. М., та ін.:За ред. Л. Я. Корнійчук. -К.:КНЕУ, 1999 – 564 c.
6. Майбурд Е. М. Введення в історію економічної думки. Від пророків до професорів. М. 1996 – 112 c.
7. Мазаракі А. А., Воронова Н. П. Економічна теорія. -К.:2000 – 196c.
8. Мешко І. М. Історія економічних вчень. -К.:1994 – 167 c.
9. Мешко І. М. Пойда-Носик Н. Cучасний монетаризм. Навчальний посібник. -Ужгород:2002 – 66 с.
10. Тиличко Н. О., Пучко О. А. Економічна історія. Лекціі. -К.:КНЕУ, 2000 – 268 c.
11. Чайковський В. C. Економічна історія світу, України. Навчальний посібник. - Тернопіль:Лілея. 1997 – 182 c.
12. Черкашина Н. К. Економічна історія. Навчальний посібник. - К.:ЦУЛ. 187 c.
13. Юхименко П. І. Історія новітніх економічних вчень (від Кейнса до наших днів). За ред. Чухно А. А. - Біла Церква: 2005 – 306 c.

27.07.2011