• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Ринкова економіка є для теперішнього етапу розвитку людства найуніверсальнішою формою економічної координації. Через це економічні системи країн, що розвиваються, історично було побудовано під значним впливом ринкових чинників. Однак у цих країнах, на відміну від тих, що змушені були здійснювати економічну відбудову, розвиненої ринкової системи не існувало взагалі. Тому стратегічною метою виступає розбудова ринкової економіки на соціально-економічному фундаменті, сформованому часто докапіталістичними формаціями.

Таким чином, ринковій системі, що створюється, не властиві джерела нестабільності. Вони носять трансформаційний характер, будучи успадкованими історично або виникаючи внаслідок суперечностей між соціально-економічними умовами та потребами етапів перетворень. Тобто, такі економіки, як і розглянуті у попередньому розділі, не мають вбудованих стабілізаційних механізмів і потребують проведення спеціальної стратегії стабілізації та створення умов для економічного зростання.

Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал - можливість вибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, від адекватності, послідовності й комплексності стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соціально-економічна ефективність намічених перетворень. Вирішальна роль у цьому процесі належить державі, завданням якої є спрямування стихійно діючих ринкових законів у конструктивне русло.

Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.

Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. Тому неможливо доручити їм реалізацію значної частини завдань економічної координації, як це відбувається у розвинених країнах. В умовах ринкової недостатності, коли дієвість інструментів непрямого регулювання є низькою, значна надія покладається на безпосереднє виконання державою підприємницьких функцій. Як правило, державна власність зосереджується в галузях, що займають провідні позиції у процесі суспільного відтворення і тих, що потребують пріоритетного розвитку. Зокрема, у 1970-1980 рр. частка державних компаній у видобутку нафти країн ОПЕК зросла з 2% до 80%.

На початок 80-х років держпідприємства становили понад 60% від загальної кількості підприємств у обробній промисловості Алжиру, Єгипту, Сирії, Індії, Пакистану, Мексики. Понад 90% банківського капіталу Індії також належало державі.

Основними мотивами розвитку державного сектора були:

• стабілізація цін,
• мобілізація заощаджень,
• концентрація валютних надходжень,
• експлуатація природних ресурсів.

Особливим видом державного підприємництва є корпорації розвитку, що здійснюють кредитування, інформаційне обслуговування компаній тощо. У міру вдосконалення стратегій приватних економічних суб'єктів частка державної власності може зменшуватися.

Через незавершеність економічної структури та значну залежність від зовнішніх ринків надзвичайного значення набуває включення даних країн у світове господарство. У процесі інтеграції вони опиняються перед проблемою невідповідності національних економічних систем інтернаціональним продуктивним силам. Це виражається у неадекватності економічної політики, що проводиться на вимогу міжнародних фінансових органів та розвинених держав, до внутрішніх потреб країн, що розвиваються. Можуть посилюватися також зовнішньоекономічні дисбаланси, зумовлені недосконалою структурою економіки.

Як свідчить досвід, країни, що знайшли оптимальний шлях включення у світову економіку, реалізували політику, що відповідає їхнім реальним потребам та можливостям, у 70-80-хроках досягли значних успіхів, за рядом показників зрівнялися з найрозвиненішими країнами світу. У решті країн відбувається збільшення внутрішніх та зовнішніх економічних суперечностей.

На думку автора, з точки зору аналізу ефективності стратегій стабілізації та економічного зростання в країнах, що розвиваються, найбільший інтерес становлять регіони Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Економічна політика держав, що належать до кожного з цих регіонів, має багато спільних рис. Латиноамериканська та азіатська концепції є різними методами розв'язання однієї ключової проблеми - економічної стабілізації, і порівняльний аналіз методів та наслідків стабілізаційних стратегій у цих групах країн дозволить з'ясувати складові національного успіху.

Після другої світової війни країни Латинської Америки пройшли стадії кейнсіанських експериментів стимулювання попиту, монетаристських лібералізаційних реформ з метою пошуку оптимальних шляхів реалізації стратегії імпортозаміщення. Проте малорозвинене сільське господарство і форсована індустріалізація на тлі обмеженого за місткістю внутрішнього ринку та недостатнього обсягу національного капіталу призвели до формування малоефективних виробничих структур, до збільшення обсягів імпорту та погіршення платіжних балансів.

Несистемне державне втручання у поєднанні з корупцією і бюрократизмом в органах державної економічної влади не сприяли досягненню цими країнами стабільного економічного зростання. На відміну від латиноамериканських країн, у нових індустріальних країнах (НІК) Південно-Східної Азії (до яких прийнято включати Гонконг, Індонезію, Малайзію, Сінгапур, Південну Корею, Тайвань, Таїланд, Філіппіни), середній темп економічного зростання з 1965 р. становив 5,5% за рік. У цих країнах побудована або будується високоефективна, конкурентна, орієнтована на експорт економіка.

Серед країн, що розвиваються, виділяють також підгрупи країн-членів ОПЕК, держав Центральної Африки. Однак у країнах-членів ОПЕК економічна політика має значну свободу завдяки багатим запасам ресурсів, що користуються високим попитом на світових ринках. Стабілізація та економічне зростання в такому типі економічних систем здійснюються переважно за допомогою саме цього чинника і не є наслідками спеціальних стратегічних заходів.

У країнах Центральної Африки та деяких інших (за низьким рівнем економічного розвитку їх відносять навіть до "четвертого світу") через не сформованість інституційної системи державної влади, велику залежність від зовнішніх чинників навряд чи можна говорити не лише про економічну стратегію, а й про цілісну економічну систему як таку. Слід зазначити, що політика стабілізації та структурних змін, що проводилася у таких країнах останнім часом Міжнародним валютним фондом, на думку експертів журналу "The Economіst", надто часто призводила до економічної стагнації та потребує радикального перегляду.

22.07.2011