Економічний розвиток східнослов’янських племен до V ст. н. е. Реферат
Дослідження археологічних пам’яток дає можливість визначити закономірності економічного розвитку України, а також стверджувати, що історичні періоди первісної доби для населення України та Близького Сходу були спільними
Українці становлять етнічну гілку східного слов’янства і пройшли тривалий та складний час еволюції від най простіших до висококультурних форм людських спільнот.
Предками українців були праслов’яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з’ясовано. Частина вчених вважає, що праслов’яни почали формуватися як окрема гілка індоєвропейської спільноти народів у ІІ тис. до н. е. й відносять до них племена тшинецько-комарівської культури (ХV – ХІ ст. до н. е.).
Вони мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Південної Білорусії та Північної України. Незважаючи на значний ареал розселення, ця людність мала багато спорідненого в суспільному устрої, заняттях, побуті та звичаях. Населення тшинецько-комарівської культури оселялося поблизу водоймищ, у заплавах рік. Люди сіяли пшеницю, ячмінь та інші культури. Існував землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби, коней і свиней. Розвиненим було прядіння та ткацтво, гончарство.
Є відомості, що свідчать про наявність місцевої металообробки. Але питома кількість металічних виробів надходила шляхом обміну. Високого рівня досягла обробка каменю. Існували спеціальні майстерні по виготовленню кам’яних знарядь.
З плином часу тшинецько- комарівська спільність розпалася на окремі племінні об’єднання. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепу Правобережної України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільність, відому під назвою племен білогрудівської культури (ХІ – ІХ ст. до н. е.). На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічну спільність, на базі якої пізніше утворилися східні слов’яни. Найбільше вони концентрувалися в районі сучасної Умані. Білогрудівці оселялись у місцях, придатних для землеробства, оскільки займалися переважно землеробством із застосуванням тяглової сили, скотарством, а також конярством.
Виготовляли тюльпаноподібні горщики, інший обідній і ритуальний посуд, займалися прядінням, ткацтвом, у глиняних формах виливали бронзові сокири, кинджали, браслети. У білогрудівців склався землеробський культ.
Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської культури успадкувало населення чорноліської культури (Х – VІІІ ст. до н. е.). Чорноліськи племена займали лісостепові простори між Дніпром і Дністром, на півночі їхня територія доходила до Прип’яті. Розвивалися традиційні види господарства. Ширше застосовувалися дерев’яні плуги.
Знаряддями землеробства також були кістяні мотики та колінчаті знаряддя з пласкими наконечниками у вигляді тесла. Дерев’яні та крем’яні вкладиші у серпах поступово замінювалися залізними, збільшувалась кількість і асортимент бронзових та залізних речей. Хліб мололи кам’яними ручними зернотерками. Зерно та інші продукти харчування зберігали у великих глиняних ємкостях. Розвивалися прядіння та ткацтво.
Вовну та пух з овець та кіз збирали кістяними гребенями, були у вжитку знаряддя для обробки шкір та хутра. Високорозвиненим було бронзоливарна майстерність. Успішно розвивалось залізоробне ремесло. Із заліза та сталі виготовляли за кіммерійськими зразками з бронзовими рукоятками та цільнозалізні кинджали і мечі, а також наконечники пик, ножі. На місцевій традиційній основі підвищувався рівень виробництва посуду.
Наприкінці ІХ ст. до н. е. на чорнолісські племена посилилась експансія кіммерійців, а згодом і скіфів. Завойовники нав’язують чорноліським та іншим племенам, а подекуди вони й самі запозичують, іноземні досягнення у заняттях, побуті та віруваннях. Із занепадом Скіфії у ІІ ст. до н. е. слов’яни, у тому числі й предки нинішніх українців, почали звільнятися від невластивих їм рис.
На праслов’янській основі почали формуватися нові етнокультурні спільності, які суттєво відрізнялися від попередніх. Зокрема, на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу утворилося племінне об’єднання пшеворської культури (ІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.). До його складу входили також і слов’янські племена венедів. Це перша відома нам назва слов’ян. Як свідчать археологічні розкопки, господарство цих поселень було дуже розвиненим. Пшеворці застосовували залізоплавильні горни.
Використовували також інші сільськогосподарські знаряддя: залізні серпи, круглі жорна. Сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, горох, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець. Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках.
Майже одночасно з пшеворським сформувалось племінне об’єднання зарубинецької культури (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.). У його складі поряд з іншими східнослов’янськими народами беруть свій початок і українці. Спочатку об’єднання займало територію Середнього Подніпров’я, південної частини правобережних Полісся та частково лісостепу. Згодом зарубинці колонізували пониззя Дніпра, басейни Десни, Сейму, Сожу, Південного Бугу, проникли у верхнє Подніпров’я.
Для економічної історії значення цієї культури особливе – завершується багатовіковий процес розвитку найголовніших галузей – землеробства і ремесла, а також налагоджуються стабільні взаємовигідні торгові зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я.
Зарубинці займалися в основному землеробством. Застосовували прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали дерев’яними ралами, які були відомі на цій території ще з епохи бронзи. Урожай збирали серпами, а трави косили косами. Зерно зберігали у великих корчагах. Найбільше висівали проса, пшениці та ячменю. Вирощували також коноплі і льон. На вільних землях випасалися корови, бики, свині, дрібна рогата худоба, коні. За допомогою прирученої собаки люди полювали на диких свиней, оленів, лосів, зубрів, ведмедів, бобрів, куниць.
На високому рівні перебувала обробка заліза. Майстри Середнього Подніпров’я навчилися надавати міцності сталі за допомогою цементації. Залізо виплавляли в основному з болотних руд у сиродутних горнах. Продовжувалося виготовлення бронзових виробів. Зарубинці уже мали ткацький верстат і виробляли тканини з вовни, льону та конопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.
Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн Південно-Західної Європи та античних міст-держав Північного Причорномор’я і Грецію вивозилися продукти тваринництва, мисливства і, можливо, частково рільництва.
Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня й етнічної визначеності, що почали виділятися із племінного об’єднання венедів. З часом це привело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокрема склавінів і антів. Склавіни проживали в основному за межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти, яких М, Грушевський вважав безпосередніми предками українського народу, займали землі на схід від них. У ІV ст. н. е. вже існувало велике антське державне об’єднання, яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії й далі на Балкани.
Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного господарства й зародження складнішого суспільства. З’явилася приватна власність на землю, майнове розшарування. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність рабів була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік, жінок і дітей. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника.
Про господарство і побут антських племен відомо з археологічних матеріалів. З існуванням антського об’єднання приблизно збігаються в часі кілька археологічних культур. Найбільша з них черняхівська (ІІ – V ст.) – в окремі періоди поширювалася на величезну територію від верхів’я Західного Бугу до Сіверського Дінця й від Прип’яті та Сейму до Нижнього Дунаю й Понту Евксінського (Чорного моря). Її існування вказує на відносну економічну та побутову подібність між племенами антського державного об’єднання. Також її вважають найяскравішим історико-економічним явищем, предтечею Київської Русі – України.
Культура черняхівців у своїй основі сформувалася на ґрунті культури зарубинецьких племен. Як і зарубинці, черняхівці займалися в основному хліборобством. До набору традиційних зернових культур додався високопоживний харчовий продукт – гречка. Поряд із сохою із залізним наральником частіше почав використовуватися плуг із залізним лемешем і череслом. Черняхівці займались розведенням великої і малої рогатої худоби, домашньої птиці, в господарствах тримали собак.
Деяку роль відігравало мисливство, рибальство, бджільництво. Важливою галуззю було також деревообробне ремесло. Досягло високого рівня будівництво, торгівля. Набір теслярських інструментів був різноманітним: сокири, струги, тесла, долота, свердла, пилки. Розвивалась обробка каменю.
Розповсюдження зазнала обробка кісток, що підтверджується знахідками цілого ряду виробів з кістки – гребінців, підвісок, проколок, гольників. Із заготівлею вовни для прядіння, ткацтвом пов’язані знахідки ножиць для стрижки овець та глиняних прясел, які вдягались на веретено.
В усіх поселеннях черняхівської культури знайдено залишки залізо- та бронзоплавильних майстерень, у яких застосовувалися термічна обробка металу, зварювання тощо. Сировиною для сталеварного ремесла були місцеві торф’яно-болотні руди. Виявлено близько 100 найменувань виробів з заліза і сталі. Виробництво кольорових металів розвивалося на привізному матеріалі, переважно з Прибалтики та Північного Причорномор’я. З бронзи, міді, олова, золота та срібла виготовляли прикраси, хірургічні ножі, голки, шпильки тощо.
Розвиток сільського господарства ремесла стимулювали обмін і розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Особливо великих розмірів досягли торгові зв’язки черняхівців з античним світом, насамперед з Римом, територія якого в ІІ – ІІІ ст. н. е. досягла етнічних кордонів України. Це підтверджують скарби монет, скляних кубків, амфор, тонкого червоно лакового посуду, прикрас, знайдених у поселеннях черняхівської культури. Сплави кольорових металів, бурштин, що нерідко трапляються у розкопаних оселях черняхівців, завозилися з Прибалтики.
Напередодні утворення Антського царства відбувся другий суспільний поділ праці – ремесло відділилося від сільського господарства. У багатьох поселеннях з’явилися печі для виплавки заліза, кузні, гончарні, ювелірні та інші майстерні. Відповідно збільшилася чисельність майстрів-ремісників. Землеробство і тваринництво стали відігравати в їхньому господарстві допоміжну роль.
Свої вироби майстри в основному вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв’язків між ремісничими центрами й сільською округою. Тим самим закладаються підвалини для переростання таких центрів у містечка й міста.
Розгром в 602 р. антського державного об’єднання аварами не означав повного фізичного винищення праукраїнської людності. Частина праукраїнців дійсно загинула, інша – підкорилася завойовникам і асимілювалася серед навколишніх народів, решта відійшли у віддалені від аварів регіони. У цей час етнічним центром консолідації праукраїнських племен стало Середнє Подніпров’я. На його основі наприкінці VІІІ – в першій половині ІХ ст. утворилося стабільне державне об’єднання Руська земля, а згодом могутня держава – Київська Русь.
Отже, з найдавніших часів розвиток території України був складовою частиною еволюції людства. Провідною рисою господарського життя її населення була безперервність економічного прогресу: від привласнюю чого господарства мисливців і рибалок до відтворюючого землеробсько-тваринницького господарства.
Прогресу форм господарювання сприяли зміни природно-кліматичних умов. Величезне значення для економічного розвитку українських земель мали контакти з сусідніми спільнотами.
Дослідження археологічних пам’яток дає можливість визначити закономірності економічного розвитку України, а також стверджувати, що історичні періоди первісної доби для населення України та Близького Сходу були спільними.
Література
- Економічна історія України і світу - підручник за ред. Б. Д. Лановика, К.: Вікар, 2001. – 477с.
- Економічна історія: Курс лекцій за ред. Б. Д. Лановика – 2-ге видання. Перероблене, К.: Вікар, 2000. – 300с.
- История Украинской ССР: в десяти томах, т. 1, К.: "Наукова думка", 1981. – 496с.
19.10.2011
