• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Особливістю теоретичного відтворення живого є необхідністю відобразити в теорії водночас його цілісність і розвиток. Інакше не можна сподіватися на пізнання сутності живого. Оскільки розвиток є атрибутивною його ознакою не можна пізнати сутність живого якщо не зрозумілі закони його розвитку.

Еволюційні ідеї посідають особливе місце в біології ХVІІІ ст. Саме тоді формуються передумови еволюційної теорії, яка стала фундаментальним теоретико-біологічним обґрунтуванням закономірного розвитку живого.

Серед видатних вчених, чия теоретична діяльність сприяла утвердженню методології еволюціонізму в біології слід назвати Ж. Бюффоне і К. Ліннея.

Бюффон в своїй 36-томній "Природній історії" в детальному вигляді виклав і обґрунтував концепцію трансформізму. Лінней в штучній класифікації узагальнив накопичений за довгий історичний період емпіричний матеріал. Хоча він і розумів обмеженість штучної класифікації, визначаючи природну систему класифікації як ідеал для біології.

В середині ХVІІІ ст. серед вчених біологів вже існувала задача створення природної класифікації живих форм, хоча ідея органічного зв’язку пізнання сутності живого з його розвитком ще не була домінуючою.

Характерним чином методологічне осмислення розвитку живого як його суттєвої особливості відбулося в ембріології ХVІІІ ст., де існували дві протилежні методологічні концепції – преформізму і епігенезу. Їх засади були принципово відмінними. Так, преформісти (Ш. Бонне, А. Галлер та ін.) спиралися на абстрактно-споглядальну позицію і вважали, що проблема ембріонального розвитку має бути розв’язана з позицій загальних принципів буття. І тому, надавали перевагу абстрактно-раціональному підходу, вважаючи емпіричні дослідження несуттєвими.

Навпаки, прибічники епігенезу надавали переважного значення емпіричним дослідженням, оскільки вважали, що організм "структурується" з безформної маси. Наприклад, К. Вольф розглядав епігенез як результат дії двох суттєвих початків – сили, що регулює "поживні соки", і "здатності їх до затвердіння". Епігенетики відмовились від ідеї господнього творіння і поставили проблему походження життя і його розвитку. К. Вольф зробив геніальне припущення про можливість виникнення живого, що зароджується з неорганічних речовин.

Починаючи з середини ХVІІІ ст. концепції трансформізму широко розповсюдились в біології. Припущення мінливості видів в певних межах під впливом зовнішніх умов, на підставі гібридизації стало майже загальним моментом в методологічних підходах цього часу. Трансформізм, що виходив з узагальнення величезної кількості емпіричних фактів підійшов до проблеми існування глибинних, суттєвих взаємозв’язків між біологічними видами та родами. Але сутність цих зв’язків ще не була зрозуміла і висвітлена відповідно до специфіки біологічних об’єктів. Розв'язання такої задачі потребувало переходу до методології еволюціонізму.

Методологічними прообразами теорії еволюції дослідники вважають ламаркізм, катастрофізм і уніформізм.

Перша розгорнута концепція еволюції органічного світу належить Ж. -Б. Ламарку. Будуючи її вчений взяв до уваги такі суттєві факти, як існування різновидів, що займають проміжне положення між двома видами; зміну видових форм при переході їх в інші географічні умови; труднощі класифікування близьких видів, факти гібридизації; вивчення палеонтологічних матеріалів, зміни окультурених рослин і одомашнених тварин.

Наведені дані Ламарк осмислює на певних методологічних засадах. Так, він вважає за важливе розглядати зміни біологічних форм в часі. Отже, час уявляється як фактор еволюції. Крім того, що є також принциповим, розвиток живого Ламарк розглядає як природний процес від нижчих до вищих форм. По новому також вчений кваліфікую роль середовища в існуванні біологічних форм. А саме: природне довкілля є суттєвим фактором еволюції живого.

На підсумок, Ламарк сформулював еволюційну концепцію, яка базувалась на таких принципах.

Принцип градації (прагнення досконалості, підвищення організації).

Принцип прямого пристосування до умов зовнішнього середовища, що здійснювалось через 2 закони:

• 1 – закон зміни органів під впливом тривалого тренування,
• 2 – закон наслідування новими поколіннями таким чином набутих змін.

Концепція Ламарка стала історичною варіацією втілення методології еволюціонізму в біології ХVІІІ ст. Хоча йому не вдалося розв'язати такі серйозні проблеми як відношення спадковості і мінливості, як проблеми телеологічності органічного світу та інші.

Утвердження методології еволюціонізму як адекватної специфіки біологічних об’єктів пов’язано з еволюційною теорією Ч. Дарвіна. Узагальнивши величезний емпіричний матеріал, вчений навів ці узагальнення в своїй фундаментальній роботі "Походження видів" (1859). Треба сказати, що еволюційні ідеї вплинули на становлення Ч. Дарвіна як дослідника і теоретика біології. В своїй творчості він спирався на уявлення про пізнаваність законів природи, можливості їх пояснення на основі спостереження. Ч. Дарвін у вихідних засадах своєї теорії заперечував креаціонізм і телеологію, а також антропоцентризм, розглядаючи людину як ланку єдиного еволюційного процесу органічного світу.

Свою теорію еволюції органічного світу Дарвін створює на основі певних трактувань спадковості і мінливості і їх взаємозв’язку. Треба зауважити, що і Ламарк виходив із уявлення про важливу роль цих факторів для еволюції – саме вони лежать в основі пристосування виду до середовища. Ламарк вважав, що пристосувальна мінливість унаслідується і це призводить до появи нових видів.

Дарвін розумів, що безпосередньо зв’язувати спадковість, мінливість і пристосування не можна. Тому, зв’язок спадковість – мінливість вчений розглядає як опосередкований, вводячи 2 важливі ланки.

Перша пов’язана з уявленням про "боротьбу за існування". Вона є наслідком того, що кожен вид продукує більше особин, ніж здатне витримати середовище, чи самі вони здатні вижити з інших (внутрішньо-біологічних) обставин.

Дарвін вводить уявлення про 2 види мінливості. Перша проявляє себе як здатність всіх особин даного виду в певних умовах зовнішнього середовища однаковим чином реагувати на ці умови (кліматичні, енергетичні та інші). Тобто, йдеться про адаптивну модифікацію і такі зміни не унаслідуються.

Другий тип мінливості – зміни, що носять спадковий характер. Тому, відмічав Ч. Дарвін, незначні відмінності в подальших поколіннях підсилюються. Отже, в другому випадку йдеться про мутації. Ч. Дарвін підкреслював, що головну роль в еволюції відіграє саме другий тип мінливості.

Друга ланка, що пов’язує уявлення про спадковість і мінливість і відрізняє еволюційну теорію Дарвіна від еволюційної концепції Ламарка, є уявленням про природний добір як механізм, що дозволяє знищувати непридатні форми і створювати нові види. Як відомо, висновки про існування і роль природного добору вчений зробив по аналогії з дією штучного добору.

Отже, методологічними засадами дарвінівської моделі еволюції органічного світу є наступні принципи:

• боротьба видів (організмів) за існування;
• взаємозв’язок спадковості і мінливості;
• природний добір.

Отже, в еволюціоністській моделі Ч. Дарвіна знайшло втілення науково-теоретичне уявлення про історію біологічного світу як закономірний процес, що відбувся відповідно до природних причин і механізмів.

В ХІХ ст. затвердилось уявлення про те, що світ органічних форм створений природним чином, без потойбічних сил. Методологія еволюціонізму сприяла розумінню світу живого, що має об’єктивні закономірності, які можна пізнати засобами науки.

Еволюційна теорія Ч. Дарвіна здійснила синтез різноманітних біологічних знань і також результатів селекційної практики. Ствердження теорії природного добору відбувалося в ідейній боротьбі з іншими варіантами еволюціоністських концепцій – неоламаркізмом, мутаціонізмом, неокатастрофізмом.

Принциповими етапами в ствердженні в біології теорії природного добору в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. були бурхливий напрямок теорії філогенезу, формування еволюційної біології на підставі проникнення еволюційних ідей в різні галузі біологічного знання, синтез принципів генетики і дарвінізму та створення основ синтетичної еволюції.

Подолання суперечностей між еволюційною теорією і генетикою стало можливим зі створення синтетичної теорії еволюції (СТЕ). Синтез генетики і еволюційного вчення був якісно новим етапом в розвитку як генетики, так і еволюційної теорії. Він виявився в створенні принципово нового ядра системи біологічних і знань, і методологічних засад біологічного пізнання. Синтез генетики і еволюційних поглядів, створення СТЕ став початком нового періоду в розвитку біології як науки – періоду некласичної біології.

Теоретичні засади СТЕ буди закладені роботами С. Четверикова, Р. Фішера, С. Райта, Дж. Холдейна, М. Дубініна та ін. Фундаментальними теоретичними узагальненнями, що зробили можливою СТЕ, були хромосомна теорія спадковості, математичні моделі еволюційного процесу, закон Харді-Вайнберга для ідеальної популяції, узагальнення емпіричних досліджень мінливості в природних популяціях.

В основі СТЕ знаходиться уявлення про те, що "елементарним об’єктом" еволюції є не вид (як в еволюційній теорії Дарвіна), а популяція. Саме популяція розглядається як реальна цілісна система взаємопов’язаних елементів (організмів, особин), що здатна до саморозвитку.

Спадкові зміни в межах популяції здійснюються під впливом певних еволюційних факторів, що змінюють генотипічний склад популяції. Серед таких факторів треба назвати мутаційний процес (дає елементарний еволюційний матеріал), популяційні хвилі (коливання чисельності популяції в певний бік від середньої кількості її особин), ізоляція (сприяє поділу популяції на декілька самостійних), природний добір (визначає вірогідність досягнення особинами репродуктивного віку).

Формування СТЕ означало перехід до популяційної концепції, до "популяціоцентризму" (на відміну від організмоцентризму) в біології. В методологічному смислі це означало раціональне поєднання структурно-функціонального і історичного підходів в пізнанні сутності живого, що зробило можливим відтворення в цілісній системі біологічного знання законів розвитку і функціонування органічного світу як цілого.

Глобальний еволюціонізм

Методологія еволюціонізму в кінці ХХ ст. ствердилась майже у всіх галузях природознавства. Теоретичні і методологічні особливості сучасного природознавства дозволяють створити єдине бачення еволюції світу.

Закони розвитку природи пов’язують в єдине ціле космогенез, виникнення Сонячної системи і планети Земля, виникнення і розвиток живого та виникнення людини і суспільства. Методологією, що дозволяє відтворити все-загальність розвитку природи є глобальний еволюціонізм. З його позицій Всесвіт уявляється як ціле, що розвивається.

Методологія глобального еволюціонізму дозволяє розуміти розвиток Всесвіту як цілого в напрямку ускладнення своєї структурної організації.

Література

1. История биологии с древних времен до начала ХХ в. – М., 1972.
2. Рьюз М. Философия биологии. – М., 1997.
3. Крисаченко В. С. Моделі пояснення еволюції: уніформізм чи катастрофізм? // Філософська та соціологічна думка. – 1989. - №6.
4. Найдыш В. Концепции современного естествознания. – М., 1999.
5. Реале Д., Антисери Д. Западная философия. От истоков до наших дней. – С-Пб., 1997. – Т. 4. – Ч. 7.

28.12.2011