«Как и в каждой стране, у нас есть пирамида качества. Есть топовые университеты на вершине этой пирамиды, а есть университеты, которые, к сожалению, не дотягивают до высокого уровня качества. Если говорить о бакалаврских программах, то наша пирамида качества чрезвычайно стремительна. То есть наши топовые университеты часто лучше в своем образовательном предложении, чем то, что предлагается в Европе. Но есть очень стремительное падение качества до нижней части пирамиды».
Так ситуацию в высшем образовании описывает Михаил Винницкий, заместитель министра образования и науки. Чтобы исправить ее, министерство решило реформировать систему.
Изменений очень много: от индивидуальных образовательных траекторий и грантовой системы поступления до объединения некоторых вузов. Вне контекста все эти новации могут выглядеть несколько хаотичными. Так что в этом тексте мы посмотрим на них комплексно, чтобы разобраться, как именно они помогут качественно изменить высшее образование в Украине. Итак, на каких китах будет стоять реформа вузов?
Материал подготовлен на основе подкаста «Почуті По суті» Центра совместных действий.
Кит 1. Індивідуальні освітні траєкторії для студентів
Винницький пояснює, що реформа складається з трьох основних частин. Перша стосується безпосередньо студентів: вони отримають освітню мобільність, яку мають студенти багатьох західних вишів.
«За нашої каденції ухвалений дуже євроінтеграційний закон про індивідуальні освітні траєкторії. Він дуже поступово, еволюційно змінюватиме нашу систему вищої освіти. Ми будемо відходити від концепту групи та системи, яка базувалася на великій кількості обовʼязкових предметів», – пояснює заступник міністра.
Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, пригадайте себе на першому курсі. Імовірно, ви не дуже добре розуміли, яку спеціальність обрати, а батьки ще й тиснули зверху своїм: «Цей вибір визначить все твоє життя». Або ж ви провчилися два роки на якійсь спеціальності, а потім зрозуміли, що насправді хочете займатися чимось іншим.
Освітня мобільність дасть можливість обрати не одну спеціальність, а загальний профіль, а в межах нього вивчати різні дисципліни. Наприклад, якщо абітурієнт знає, що хоче повʼязати життя з гуманітарними науками, але не може вибрати між історією, політологією і соціологією – індивідуальна траєкторія допоможе йому спробувати все і зробити вибір.
На друге читання очікує ще один законопроєкт. Він запроваджує для вступників грантову систему. Зараз для того, щоб навчатися у виші коштом держави, потрібно або отримати дуже хороші результати національного мультипредметного тесту, або обрати не надто популярну спеціальність.
Коли закон ухвалять, держава має вирішити, скільки спеціалістів їй насправді потрібно. «Державних місць» в університетах стане менше. Однак талановиті абітурієнти, які захочуть вступити на іншу спеціальність, зможуть отримати грант. Його розмір залежатиме від навчальної успішності вступника.
Цю зміну вітає Роман Шулик, завідувач кафедри журналістики та PR-менеджменту Острозької академії. Це маленький університет на Рівненщині, який мусить конкурувати за найкращих студентів із вишами у великих містах. Ця зміна, вважає Роман, буде справедливою і допоможе саме якісним маленьким вишам.
«Зараз маємо серйозну диспропорцію у фінансуванні за «державними місцями». У багатьох київських університетах є дуже велике державне замовлення, тоді як, наприклад, на журналістику в нашому університеті останнього року було два державних місця. Гадаю, якщо ми відмовимося загалом від «державних місць», то реформа буде справді ефективною, але за умови, що справедливо всюди будуть відсутні місця на ті ж самі спеціальності», – говорить Шулик.
Кит 2. Зміни для викладачів
Другий аспект трансформації стосується ролі викладача. Досі викладач українського вишу був науково-педагогічним працівником, який мусив 600 годин навчати студентів, на додачу займатися методичною роботою, а потім у вільний час писати наукові статті. Часто це відбувалося «для галочки».
«У нас на рівні університетів є потреба дещо змінити цю роль викладача. Перший тип викладачів – хороші презентатори. Вони повинні мати більше годин у першого курсу чи вести великі групи студентів. Очевидно, такі викладачі матимуть більшу частину свого навантаження від викладання. Другий типу викладачів – класні науковці. І нам потрібно підсилювати цю наукову складову в межах університетів», – пояснює Винницький.
Відповідний закон нардепи вже ухвалили. Він розділяє викладачів на педагогічних та науково-педагогічних працівників. Викладачі-науковці мінімум 30% робочого часу повинні будуть займатися наукою. Тоді як педагоги матимуть більше роботи зі студентами, але не муситимуть писати наукові статті.
Кит 3. Менше вишів – більше потужностей
Третя частина трансформації стосується самих вишів. Тут треба трішки передісторії.
Після Помаранчевої Революції вісім університетів із різних регіонів створили консорціум з університетської автономії. Це були Український католицький університет, Львівський національний університет ім. Франка, Чернівецький національний університет ім. Федьковича, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Університет економіки та права «Крок», Дніпропетровський національний університет ім. Гончара, Харківський національний університет ім. Каразіна та Донецький національний університет.
Вони напрацювали законопроєкт про вищу освіту, який у 2014-му став законом і заклав основу для автономії вишів – академічної та фінансової.
«У Канаді, як і в Україні, більшість університетів публічні, тобто вони функціонують за кошти платників податків. При цьому вони автономні, тобто університети самі відповідають за власну якість і власні фінанси. Так і в нас має бути. Натомість у радянський час була концепція, що держава несе відповідальність за якість усіх університетів. Такого бути не повинно», – вважає Сергій Квіт, президент Києво-Могилянської академії.
Щоб розгорнути справжню автономію, пояснює Михайло Винницький, університет повинен мати вагу. Наразі чимало маленьких закладів у намаганнях вижити відкривають багато нових програм, які дублюють пропозицію інших вишів. У технічних вузах зʼявляються програми з журналістики та політології, а в гуманітарних – компʼютерні науки. Студенти при цьому отримують не надто якісну освіту.
«Ми бачимо, що в нас є маленькі заклади, які не спроможні забезпечити студентам індивідуальні освітні траєкторії. Ми бачимо, що вони не можуть запропонувати цієї різноманітності ролей викладача. Відповідно, ми маємо дещо укрупнювати мережу», – пояснює Винницький.
Для цього менші та «слабші» заклади приєднують до більших. При цьому всі бюджетні місця зберігаються за студентами, а оплата навчання ніколи не стає вищою. Також міністерство прагне зберегти всі унікальні наукові школи та програми, а ті, що дублюються, поступово гармонізувати.
Винницький каже, що міністерство комунікує з вишами та залучає їх до процесу реформації. Однак на практиці виходить по-різному.
Кит 4 (неофіційний). Про все треба говорити
У Шевченківському районі Києва, неподалік від станції «Лукʼянівська», працює Науково-дослідний інститут українознавства. Колись його створили на базі КНУ ім. Шевченка, однак згодом заклад став незалежним.
У грудні минулого року інститут отримав лист від департаменту передвищої та вищої освіти МОН. У листі було прохання підготувати проєкт рішення про перепідпорядкування університету Шевченка. Виконувач обовʼязків директора інституту Роман Додонов каже, що цей департамент ніколи не займався їхнім закладом. Усе це дуже збентежило працівників.
Співробітники не розуміли, чого чекати від реорганізації. Вони боялися втратити роботу та приміщення. Юрій Фігурний, керівник профспілки інституту, почав організовувати одиночні пікети. У результаті керівництво міністерства запросило співробітників інституту на зустріч, щоб поговорити про реорганізацію. Сторони знайшли компроміс, і зараз інститут таки став частиною КНУ ім. Шевченка. Однак через нерозуміння реформи співробітники витратили час та сили на боротьбу.
«Ми писали листи, піднімали громадськість, щоб нас захистили. Я записав виступ на ютуб-каналі. Це все забрало час замість того, щоб я писав наукові статті і працював над своєю тематикою. Минуло вже пів року, і тепер як громадянин і голова профспілки я думаю, що міністерству потрібно було підійти до комунікації більш виважено. Потрібно було зібрати керівництво, пояснити ситуацію, сказати: «Давайте, колеги, свої пропозиції. Ми їх обговоримо і будемо ухвалювати рішення з мінімальними втратами для вас і максимальною користю для держави», – вважає Фігурний.
У реформі зацікавлені всі
Реформа вищої освіти назріла давно, однак стала ще актуальнішою під час широкомасштабної війни. В умовах, коли на рахунку кожна гривня, ми не можемо дозволити собі витрачати гроші платників податків на неякісну освіту.
Для нашої держави ефективні лідери, діячі та фахівці у різних сферах – це життєва необхідність. Ми не досягнемо цього без якісної освіти. А тому, якою складною не виглядала б реформа, її необхідно втілювати. Але не забувати у процесі спілкуватися та чути одне одного. Адже всі ми, зрештою, зацікавлені у сильних вишах та якісній освіті.
Більше інформації можна прослухати в епізоді подкасту «Почуті По суті» Центру спільних дій.
Мария Очеретяна, Центр совместных действий.
