 |
Проблема проведения реформы это отсутствие стратегического мышления у тех, кто за нее отвечает |
Как спасти реформу высшего образования?
Головною проблемою у проведенні реформи вищої освіти є відсутність належного стратегічного мислення в тих, хто відповідає за таку реформу. Однак списувати провину лише на керівництво МОН було б не зовсім справедливо. Цілий ряд причин та факторів призводять до провалу реформи вищої освіти.
Насамперед, ми маємо дати відповідь на питання: чому реформа вищої освіти зазнала невдачі?
Відповідь проста: реформування вищої освіти мало виходити як з формулювання мети реформи та формулювання стратегічних завдань, так і чіткого формулювання причин незадовільного стану у вищій освіті. Цього належним чином не було зроблено. Саме через це реформа вищої освіти була приречена на провал.
Оскільки не було чітко сформульовано причини незадовільного стану вищої освіти, то не було сформульовано стратегічних завдань реформи вищої освіти.
Реформу почали проводити всліпу. З самого початку реформа проводилася під прапором ухвалення та імплементації норм нового Закону “Про вищу освіту”. Однак спочатку на експертному рівні було визнано суперечність та недосконалість нового Закону “Про вищу освіту”, а згодом про можливість внесення змін до Закону заговорили і у Міністерстві, керівництво якого так пишалося ухваленням нового Закону. Навіть суперечливий та недосконалий новий Закон “Про вищу освіту” став кроком вперед, однак його імплементація звела нанівець все те позитивне, що містить цей Закон. Як на мене, в ситуації навколо НАЗЯВО мова йде щонайменше про суттєве перевищення міністром його повноважень, про підміну законності політичною доцільністю, що в цілому можна описати як правовий нігілізм. Спроба сьогодні вийти з цієї ситуації, шляхом внесення поспішних та нерозважливих змін до Закону, буде засвідчувати лише ступінь зневаги до реформування вищої освіти, який демонструє теперішня влада.
Ситуація в експертному освітньому середовищі як одна з причин провалу реформи вищої освіти
Реформа вищої освіти могла б успішно відбутися лише в тому випадку, якщо б з самого її початку почали формуватися передумови для становлення професійного експертного середовища, без якого провести реформу системи вищої освіти неможливо. Реформа вищої освіти мала спиратися на відповідне експертне середовище. Звісно, можна говорити не лише про вітчизняне експертне середовище, а й про закордонних експертів. Однак саме повноцінна участь вітчизняних освітніх експертів у проведенні реформи і стала проблемою в Україні.
Слід визнати, що в Україні відсутнє професійне та інституційно оформлене освітнє експертне середовище. Так, є окремі експерти. Так, є певні структури, які позиціонують себе експертними інституціями. Однак мова не йде про професійне середовище освітніх експертів у царині вищої освіти.
Ентузіазм та громадські засади діяльності переважної більшості освітніх експертів виявилися недостатніми. В Україні відсутній повноцінний попит на послуги освітнього консалтингу. Теперішня державно-бюрократична система не готова сприяти становленню відповідних умов. Більш того, незалежний та професійний освітній консалтинг сприймається українськими бюрократами як загроза для теперішньої системи.
Саме реформа вищої освіти мала створити передумови для формування професійної спільноти українських освітніх експертів у царині вищої освіти. Національне агентство з забезпечення якості вищої освіти мало б сприяти становленню такого товариства, оскільки НАЗЯВО мало б гостру потребу в професійних освітніх експертах. Однак МОН та уряд заблокували як формування самого агентства, так і формування передумов для становлення професійного експертного товариства.
Слід зрозуміти, що освітній експерт має бути незалежним як від освітніх закладів, так і від держави. Та в Україні вже в черговий раз було продемонстровано, що чиновник не потребує освітньої експертної спільноти та незалежної освітньої експертизи, бо він сам собі експерт та голова. За таких умов освітні експерти в Україні виступають не стільки повноцінними суб’єктами в системі вищої освіти, скільки прохачами та декоративним антуражем різноманітних освітянських тусовок.
Як видається, така ситуація влаштовує багатьох, в тому числі і тих, хто позиціонує себе освітнім експертом. Саме така ситуація породжує схильність освітніх експертів до опису певної ситуації, проте не дозволяє чомусь чітко формулювати причини незадовільного стану в системі вищої освіти та пропонувати відповідні шляхи виходу з незадовільної ситуації. Тим більш, за такої ситуації чиновники дозволяють собі пускатися у все нові та нові авантюри.
Стратегічного мислення не вистачає не лише чиновникам, які відповідають за реформи, а й експертному середовищу в цілому. Більш того, окремі керівники теперішнього МОН вийшли нібито з експертного середовища, однак як показала реальність, вони та їх помічники не змогли запропонувати стратегічне бачення та відповідний підхід до реформування вищої школи.
Освітній експерт повинен, окрім володінням певними знаннями та практикою, вміти робити три речі:
по-перше, адекватно описати чи охарактеризувати наявний стан системи освіти,
по-друге, правильно та повно визначати причини певного наявного стану, особливо якщо йдеться про незадовільний стан,
по-третє, надавати адекватні пропозиції щодо виправлення ситуації чи досягнення певної мети.
Здавалося б, мова йде про прості речі, однак, як видається, ці прості речі нехтуються, натомість ми маємо велику кількість нескінчених описів ситуації, що склалася, однак такі описи, як правило, не містить реальних та адекватних пропозицій щодо зміни ситуації.
Сьогодні ми маємо кардинально змінити спосіб та характер професійної співпраці освітніх експертів з одного боку та уряду і МОН з іншого боку. Існує великий сумнів щодо того, що теперішнє керівництво МОН готове до таких кардинальних змін. Хоча варто зазначити, що такі зміни будуть потребувати відповідних урядових рішень. Звісно, можна продовжити гратися у співпрацю з закордонними експертами, проводити з ними спільні конференції, на яких закордонні експерти дозволяють собі “розжовувати” певні банальності, іноді абсолютно не орієнтуючись в українських реаліях. Не можна реформувати взагалі, реформувати можна конкретну систему, враховуючи її специфіку та попередню історію. Саме такий підхід дозволить не перетворювати реформу вищої освіти та системи освіти в цілому у черговий експеримент над своїми співгромадянами.
Давно назріло питання створення в Україні професійного об’єднання освітніх експертів. Потрібно вийти за рамки громадянських об’єднань та груп. Такий вихід, звісно, не означає відмову від останніх.
Україна потребує незалежного освітнього консалтингу, який буде незалежним від примх чиновників та політиків. Це потребує відповідної зрілості суспільства. Форма та спосіб об’єднання мають стати предметом обговорення.
Об’єднання могло б відбутися навколо ідеї та практичних дій із розблокування діяльності Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти. На жаль, його члени, які були обрані до складу останнього, пасивно спостерігають за таким блокуванням, тим самим дискредитуючи саму ідею нової інституції.
Тестом на можливість надалі проводити реформу системи вищої освіти стане питання розблокування діяльності Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти, а головне той спосіб, в який це відбудеться. Якщо розблокування відбудеться шляхом компромісів, що будуть нехтувати законність та навіть здоровий глузд, то це неодмінно позначиться на подальшій діяльності цієї інституції, принаймні, в короткостроковій та середньостроковій перспективі. Сьогодні вочевидь має місце недооцінка значення формування цієї інституції для ефективного проведення реформи вищої освіти в цілому. Нова інституція вже стала предметом глузування та жартів. Однак, як виявляється, мало хто розуміє, що формулювання мети реформи вищої освіти, а саме покращення якості вищої освіти, втрачає будь-який сенс без належної роботи цієї інституції та перетворюється на порожню декларацію. Відсутність відповідної інституції є серйозною перешкодою на шляху розбудови системи забезпечення якості вищої світи. Фактично, вся реформа вищої освіти втрачає сенс. Важливий не сам по собі новий орган, а його місце в новій системі противаг у вищій освіті. Це не завжди усвідомлюють не лише противники цієї інституції, а й навіть її прихильники. На реформу вищої освіти у нас продовжують дивитися як на сукупність атомарних кроків, які здійснює влада. Оцінку дають саме таким окремим крокам. Як правило, така оцінка узгоджується з особистими вподобаннями тієї чи іншої людини, а не баченням системи вищої освіти як цілісної системи, в якій кожен елемент займає своє місце та виконує відповідну функцію. Саме старий підхід та атомарну практику розглядання реформи вищої освіти потрібно подолати. Однак така практика глибоко вкорінена в саму ментальність українських громадян, що значною мірою обумовлено відсутністю в країні належної університетської освіти та феномену університету як такого.
Кадрове питання та системне реформування
Питання відставки міністра освіти сьогодні активно продовжує обговорюватися в контексті можливої відставки уряду. Сьогодні доводиться констатувати, що теперішнє керівництво МОН виявилося неспроможним провести реформу вищої освіти. Разом з тим, ми не можемо не усвідомлювати, що негайна відставка міністра може не лише не сприяти справі, а й погіршити ситуацію, оскільки на заміну в теперішніх умовах може прийти нова команда, яка прийде так само без стратегії та реального плану реформування системи освіти, зокрема системи вищої освіти.
Важливо, щоб в умовах реформування системи вищої освіти на чолі Міністерства знаходилися люди, які будуть розуміти спосіб, в який вони гарантують досягнення мети реформи вищої освіти, а саме забезпечення нової якості вищої освіти в Україні. Таке розуміння має виходити з усвідомлення необхідності системних інституційних змін, які не можуть підмінятися вольовими рішеннями навколо тих чи інших конфліктних чи потенційно конфліктних ситуацій. Сьогодні важливо, щоб до керівництва в Міністерстві прийшла команда, яка зможе гарантувати розбудову системи забезпечення якості вищої освіти. А для цього така команда має розуміти значення такої системи для реформування системи вищої освіти в цілому. Розбудова такої системи буде передбачати як формування нових суб’єктів системи, так і переосмислення ролі та функцій старих суб’єктів, зокрема МОН та ДІНЗ.
Окремо потрібно говорити про реформування самого Міністерства освіти і науки, про яке ми чомусь забули. Міністерство фактично не зазнало реформування, воно продовжує зберігати за собою контролюючі функції, нависаючи над системою вищої освіти, а не будучи одним із суб’єктів системи противаг у вищій освіті. Багато кроків теперішнього керівництва МОН варто розглядати як саме бажання зберегти монопольну владу та вплив на систему вищої освіти, зокрема щодо ухвалення всіх стратегічних рішень, що стосуються діяльності вищих навчальних закладів. І в цьому зв’язку стає очевидним, що сьогоднішній МОН швидше налаштований гратися в співпрацю з експертами, ніж реально спиратися на них при напрацюванні відповідних рішень.
Ситуація, за якої експертам пропонують співпрацювати з МОН на громадських засадах, іноді пропонуючи ледве не анонімно надсилати пропозиції для МОН, не може заслуговувати на позитивну оцінку. Вона швидше вказує на зневажливе ставлення до незалежного освітнього консалтингу.
Реформа вищої освіти мала вивільнити потенціал людини у системі вищої освіти. Натомість, нормативні акти, які ухвалюються, зокрема новий Порядок присвоєння вчених звань, діють у протилежному напрямку. Ми маємо зрозуміти, що потрібно не стільки контролювати здобутки викладачів, скільки здійснювати належний моніторинг умов по забезпеченню розкриття потенціалу людини у вищих навчальних закладах.
Не перешкоди потрібно ставити на професійному шляху викладача вищої школи, а формувати умови для чесної конкурентної взаємодії вищих навчальних закладів та науково-педагогічних працівників. Звісно, це потребує зовсім інших стосунків у системі вищої освіти, зовсім іншої ролі Міністерства освіти і науки. Однак сьогоднішні “впливові люди” не бачать себе в новій системі координат.
Рекомендації
По-перше, потрібно врешті-решт чітко та недвозначно сформулювати головне стратегічне завдання реформи вищої освіти. Таким завдання не може бути чергове гасло. Таким завданням має стати формування системи противаг у вищій освіті. Будь-яка нова команда, яка зайде в Міністерство має попередньо продемонструвати розуміння або цього стратегічного завдання, або альтернативного, якщо вона зможе його сформулювати.
По-друге, акцент має бути зроблений на розбудові системи забезпечення якості вищої освіти, одним з елементів такої розбудови має бути розблокування діяльності НАЗЯВО. Саме через призму системи забезпечення якості вищої освіти мають розглядатися всі інші кроки реформування вищої школи. Саме це надасть системність реформуванню вищої освіти.
По-третє, до розбудови системи забезпечення якості вищої освіти не слід радикально реформувати систему фінансування вищої освіти, як то пропонує сьогодні МОН. Більш того, таке реформування не лише нічого не дасть, а й може серйозне посприяти подальшій руйнації системи вищої освіти.
По-четверте, негайно слід скасувати новий Порядок присвоєння вчених звань. Це стосується не просто долі десятків тисяч людей, це стосується питання формування морального клімату в системі вищої освіти. Окрім нераціональності нового Порядку, варто пам’ятати про його аморальну складову. Він не просто перешкоджає, він руйнує цивілізоване відношення до академічних практик, перетворюючи академічне життя в базарну торгівлю вченими званнями.
По-п’яте, варто пам’ятати, що реформа є не лише інституційними змінами, а й зміною академічних практик. Сьогодні має бути взята стратегія на скасування практики присвоєння вчених звань взагалі. Професор та доцент мають стати виключно посадами у вищих начальних закладах, а не фетишем, який можна купити, бо згідно нового Порядку він саме купується в прямому значенні цього слова. Досить гратися в звання, досить марнувати час людей на виконання формальних та безглуздих умов. Якщо ВНЗ бажають присвоювати почесні вчені звання, то їх право це робити. МОН має кардинально обмежити свій вплив в цьому питанні. Це, звісно, потребує внесення змін до Закону “Про вищу освіту”. Так, цей крок є радикальним, однак іншого шляху сьогодні немає. Без цього кроку ми будемо спостерігати процес кар’єрного борсання, а не процес академічного та професійного розвитку викладача вищої школи.
По-шосте, слід сформувати умови для розбудови мережі незалежних агенцій з забезпечення якості вищої освіти, як то передбачає Закон “Про вищу освіту”. Саме такі інституції, а не міністерські чиновники, їх нові Порядки та Положення, мають забезпечити надійний моніторинг процесу забезпечення належної кадрової політики у ВНЗ. Чиновники з МОН мають бути усунуті від цього процесу. Саме належна система моніторингу убезпечить від неналежної кадрової політики у ВНЗ, чиновник ніколи цього не зробить. Моніторинг завжди має передбачати відповідні висновки, які мають у свою чергу визначати відповідні рішення та рейтинги вищих навчальних закладів, що будуть вже визначати питання фінансування вищих навчальних закладів як зі сторони держави, так і зі сторони суспільства. До формування таких умов належить не лише розблокування діяльності НАЗЯВО, а й внесення відповідних доповнень до Закону “Про вищу освіту”, якими мають бути підсилені на законодавчому рівні позиції незалежних агенцій з забезпечення якості вищої освіти, мають бути визначені джерела фінансування таких агенцій на початковому етапі їх формування та діяльності.
По-сьоме, мають бути радикально переосмислені функції МОН у системі вищої освіти. Вони мають поступово бути зведені до наступних функцій: забезпечення рівного доступу до якісної вищої освіти, аналітично-інформаційної функції, функції стратегічного планування і розвитку та функції розподілу бюджетного фінансування, яке однак має спиратися не на довільні рішення МОН, а на відповідні висновки щодо вищих навчальних закладів, які будуть готуватися незалежними від МОН агенціями із забезпечення якості вищої освіти. Будь-які інші додаткові функції МОН мають бути обґрунтовані. МОН має бути позбавлена контролюючих функцій, система державного контролю має бути замінена системою моніторингу, в якій провідну роль будуть відігравати незалежні агенції з забезпечення якості вищої освіти, що будуть отримувати акредитацію в НАЗЯВО, а можливі зловживання останніх мають унеможливлюватися конкуренцією між агенціями та особливою арбітражною процедурою.
У цьому зв’язку потребує радикального переосмислення місце Державної інспекції навчальних закладів у системі вищої освіти.
По-восьме, вищі навчальні заклади мають отримати всю повноту прав та можливостей для реалізації реальної автономії. Запобіжником від скочування до анархії буде відповідна система противаг у системі вищої освіти, суб’єктами якої мають стати автономні ВНЗ, МОН, НАЗЯВО та незалежні агенції з забезпечення якості вищої освіти. Лише відповідна система противаг може сформувати відповідне конкурентне середовище, яке зможе набагато краще та ефективніше реагувати на будь-які зловживання в системі вищої освіти, ніж це можуть зробити чергові міністерські чи урядові циркуляри, які пропонує кожна нова влада.
По-дев’яте, реформа вищої світи має передбачати наступні послідовні кроки:
- розбудова системи забезпечення якості вищої освіти,
- розбудова системи ухвалення управлінських рішень у системі вищої освіти,
- розбудова нової системи фінансування вищої освіти,
- наділення вищих навчальних закладів усією повнотою прав та можливостей для забезпечення реальної автономії ВНЗ.
Кожен наступний крок реформи передбачає попередній, не можна починати наступний крок, пропустивши попередній.
Замість підсумків
Отже, у чому полягає реальна реформа вищої освіти?
Така реформа передбачає реформування системи вищої освіти як цілого. Останнє передбачає розуміння послідовності кроків проведення реформи.
Навіть правильні самі по собі пропозиції, за їх поспішного чи запізнілого втілення, можуть виявитися або абсолютно неефективними, або навіть руйнівними для системи.
У цьому зв’язку ще раз варто вказати на неприпустимість проведення масштабного реформування системи фінансування вищої освіти без попередньої розбудови системи забезпечення якості вищої освіти. Поспішне реформування системи фінансування вищої освіти буде рівнозначне киданню грошей в топку для опалення приміщення. Реформа системи фінансування вищої освіти лише в поєднанні з розбудовою системи забезпечення якості вищої освіти може сприяти формуванню умов для розвитку системи вищої освіти, а не підтримці не реформованої теперішньої бюрократичної системи.
Якщо теперішнє чи наступне керівництво Міністерства та широка експертна громада виявляться неспроможними побачити реальний масштаб потрібних реформ вищої освіти та не сформулюють врешті-решт головне стратегічне завдання реформування вищої освіти, будь-які сподівання на реальне реформування вищої школи залишиться на багато десятиліть викликом відкладеної дії для майбутніх поколінь.
Утім, сьогодні ще є можливість розпочати реальну та кардинальну реформу системи вищої освіти.
Юрий Федорченко, портал «Освітня політика»
Освіта.ua
23.03.2016
