 |
Ни одна страна не достигала в реформах успехов, если только копировала и следовала образцам |
Проблема университета: есть ли в Украине университеты?
Реформа вищої освіти, яка нібито мала б забезпечити формування сприятливих умов для становлення і розвитку вищих навчальних закладів, зокрема університетів, відбувається під гаслом: зробимо так, як на Заході. Намагаючись скопіювати західні зразки та практики, ми не враховуємо того, що самі західні університети перебувають у складному процесі трансформації, яка значною мірою викликана тими змінами, що принесло з собою сучасне інформаційне суспільство. Про проблеми реформування сучасної вищої освіти розмірковує незалежний освітній аналітик-консультант Юрій Федорченко.
Сьогодні багатьом в Україні все ще видається, що реформувати означає приводити певну сферу чи систему у відповідність до кращих зразків, які вже існують на Заході. Мовляв, не потрібно вигадувати велосипед, його вже вигадали до нас. Насправді ж, реформувати означає виявляти у певній сфері суперечності та можливості, створюючи при цьому належні умови для реалізації відповідних можливостей. Жодна країна не досягала в реформах успіхів, якщо вона лише формально копіювала та слідувала зовнішнім зразкам, порадам та рецептам. На жаль, у нас сьогодні «процвітає» наївне просвітництво та верховодять добродушні просвітники.
Сучасні європейські університети трансформуються в умовах масовізації університетської освіти. Побіжно продемонструємо це на прикладі Великої Британії, вірніше її частини – Англії. Так в Англії понад шість століть існували лише два університети: Оксфордський та Кембриджський. Лише в XIX столітті було засновано ще два університети, один з них у Лондоні. Старі класичні університети протягом століть визначали стандарти університетської освіти. Ще тридцять-сорок років тому назад диплом Кембриджа або Оксфорда означав для його власника неодмінну можливість отримати гарну роботу по закінченню університету. Сьогодні нерідко випускники цих все ще елітних університетів можуть мати проблеми з пошуком відповідної вакансії. Десятки нових британських університетів складають сьогодні конкуренцію старим університетам, і в цій конкуренції Кембридж і Оксфорд поступово втрачають свої позиції. Проблема полягає в тому, що так звані нові британські університети чим далі, тим більше орієнтуються не стільки на стандарти університетської освіти, скільки на вимоги та запити так званих споживачів університетських послуг.
Криза вищої освіти, зокрема університетської освіти, гостро відчувається і на Заході. Деякі речі на Заході не наважуються називати власними іменами, мабуть, виходячи з міркувань політкоректності. Однак і на Заході усвідомлюють наростання проблем у сфері вищої (університетської) освіти. Формування європейських інституцій із забезпечення якості вищої освіти та відповідних національних інституцій відбувається паралельно збільшенню кількості університетів у європейських країнах. Власне, формування інституцій із забезпечення якості вищої освіти є відповіддю на таке збільшення.
Не варто думати, що так звана прихована торгівля дипломами про вищу (університетську) освіту є суто українським феноменом. Ця проблема гостро постає в багатьох європейських країнах. Завуальований характер такої торгівлі може викликати певні ілюзії щодо загального благополуччя європейської університетської освіти. Інша справа, що в Україні кризові явища у сфері вищої освіти набули хронічного та водночас гострого характеру, посилюючись цілим рядом обставин перехідного періоду, що надмірно затягнувся.
Для нас принципово послідовно поставити ряд питань та відповісти на них.
Що таке університет?
Насамперед з’ясуємо те, чим він не є, або до чого університет не можна зводити.
Університет не можна звести до вищої професійної школи, в якій здобувають лише якісь певні професії. Хоча, звісно, це не означає, що в університеті не опановують певні спеціальності. Мова йде лише про рівень та умови опанування певними спеціальностями. Спеціалізація в університеті все ж передбачає опанування певним базовим рівнем університетської освіти, що тривалий час в європейських університетах пов’язувався з так званим факультетом вільних мистецтв, або філософським факультетом.
Університет не можна також звести лише до вищого навчального закладу. Хоча, звісно, в університеті здобувають вищу університетську освіту. Однак сам університет неодмінно передбачає поєднання викладання і дослідження, при цьому часто акцент робиться саме на дослідженнях, бо без них викладання в університеті позбавлено сенсу. Звідси, той, хто не досліджує, не може викладати в університеті. Разом з тим той, хто досліджує при університеті, не обов’язково має викладати. Однак саме гармонійне поєднання викладання і дослідження є ідеалом для університету. Викладання в університеті має сприяти дослідженням, а результати дослідження безпосередньо мають відбиватися в навчальному процесі. Чого не можна очікувати, скажімо, від середньої школи.
Університет також не зводиться до його розуміння як науково-освітньої інституції. Університет відграє важливу соціальну роль, яка виходить за межі викладання та наукових досліджень. Через свою автономію та свої права університет виступає ключовою інституцією громадянського суспільства. Традиційно в Європі університет розглядається як своєрідна противага державному апарату, Університет є швидше інститутом громадянського суспільства, ніж державною установою, таким він є навіть в тому разі, коли йдеться про так звані державні університети.
Природу університету можна виразити через наступну сентенцію: університет – це місце, в якому людина може неквапливо продумати (переосмислити) кілька ключових тез, що визначають її інтелектуальне життя. Саме можливість такого переосмислення робить університет тим, чим він і є. Іншими словами, університет має жити в такому ритмі, що забезпечував би сприятливі умови для відповідної практики. Мабуть, саме такий ритм і визначає буття та можливість університету.
В чому полягає проблема університету, або чому університет сам по собі ми розглядаємо як проблему?
Університет є не стільки певною даністю, скільки певною заданістю. Іншими словами, університет не просто пропонує щось для опанування; університет запрошує викладача і студента в аудиторії та поза нею до співпраці; студентська аудиторія не є учнівським класом, вона має виступати своєрідною творчою лабораторією, студією тощо. Цього часто не розуміють як викладачі університету, так і студенти. Перші часто просто хочуть щось готове передавати, а другі хочуть щось готове отримувати.
Університет передбачає саме творчу співпрацю викладача та студента у всіх видах навчального процесу. Перехід від школи, яка ставить дещо простіші завдання та вимоги, до університету становить для багатьох важку та часто нездолану проблему. Часто в університеті студент продовжує вчитися так, як він вчився ще в школі. А сам університет часто пропонує програми, які за формою та навіть змістом є або повторенням програм старшої школи, або їх продовженням. Можливість творчої співпраці викладача університету і студента означає відповідальність першого та високі запити другого. Без цього університет є неможливим.
Масовізація університетської освіти є результатом нехтування насамперед університетами таких високих вимог. Фактично, масовізація університетської освіти веде до знищення університету як феномену. Масовізацію університетської освіти можна та слід розглядати як символ сучасного варварства. Сьогодні доводиться говорити про кризу сучасного європейського університету, а така криза викликана втратою розуміння вихідних засад. Європейський університет став заручником того, що сьогодні прийнято, наслідуючи іспанського філософа, називати «повстанням мас».
Яка ситуація з університетською освітою в Україні?
На початку 1991 року в Україні статус університету мали лише 10 вищих навчальних закладів (в СРСР на початку 1991 року з 895 вищих навчальних закладів статус університету мали лише 69 ВНЗ). В 1991 році в Україні один університет приходився на 5,1 млн. чол. (відповідний середній показник в СРСР на початку 1991 року складав 4 млн. чол., а в Російській федерації – 3,6 млн. чол.). Для порівняння в сучасній Німеччині на 900 тис. чол. приходиться один університет. В сучасній Україні на 300 тис. чол. приходиться один університет. Здавалося б, за кількістю «університетів» на душу населення Україна є одним зі світових «лідерів». Спробуй в таких умовах поставити під сумнів існування університетів в Україні?! Однак, що це за «університети»?
- По-перше, вищі навчальні заклади, що називаються в Україні університетами, можна назвати такими лише умовно. Українські «університети» наслідують німецькі університети, така практика наслідування почала формуватися ще за часів перебування України в складі імперій: Австро-Угорщини та Російської імперії. В імперіях традиційно вплив держави на університети був значним, він відтворювався в Радянському Союзі та перейшов у спадок незалежній Україні.
- По-друге, українські «університети» відзначаються надмірною ієрархізацією; здається, що в Україні університети існують для підтримання та збереження такої ієрархізації. При цьому не існує реального прагнення бодай якось раціонально переосмислити таку практику. В Україні, по суті, відсутня повноцінна дискусія щодо становлення та розвитку університетів в країні, а тим менше доводиться сподіватися на вплив такої дискусії на сферу вищої освіти. Хоча час від часу з’являлися раніше і все ще з’являються певні спроби її розпочати. Можна сказати, що такі спроби мало вплинули на ухвалення чинного Закону «Про вищу освіту». На жаль, українськими «університетами» і після ухвалення чинного Закону «Про вищу освіту» швидше керують як свинофермами, ніж як вищими навчальними закладами.
- По-третє, українські «університети» в кращому випадку є вищими професійними школами. Однак не багато з таких шкіл, як показує практика, спроможні давати більш-менш прийнятну професійну підготовку. При цьому мова жодним чином не йде про отримання такої підготовки на базі ґрунтовної університетської освіти.
- По-четверте, українські «університети» далекі від гармонійного поєднання науки і освіти. Освіта та викладання домінують над наукою та дослідженнями. Зв'язок науки й освіти в українських «університетах» є лише декларативним. Так само декларативними є ті університетські програми, в рамках яких ніби то відбуваються дисертаційні дослідження.
- По-п’яте, в українських «університетах» основні зусилля викладачів спрямовані на «забезпечення» дотримання формальних вимог щодо навчального процесу. Слабка мобільність викладачів, відсутність належних умов для формування конкурентного середовища перетворюють українські «університети» в академічне болото.
- По-шосте, слабкість гуманітарних наук в українських «університетах», успадкована ще від радянських часів, сприяє очевидній деформації таких навчальних закладів. Ця ситуація ускладнюється загальноєвропейською тенденцією падіння інтересу до вивчення гуманітарних наук. Однак якщо на Заході мова йде про пониження відповідного рівня, то в Україні – про неможливість його підняття. Будемо чесні, українські університетські гуманітарії швидше схильні наслідувати та долучатися, ніж продукувати та творити. В цьому відношенні доводиться звертати увагу на те, що філософія залишається найслабшою ланкою у всій системі навчальних дисциплін в українських «університетах», а ця обставина сама по собі говорить про природу українських «університетів». За останні двадцять років змінилися умови щодо доступу до джерел, однак в тих джерелах швидше загубилися, ніж порозумілися. Українські «університетські» філософи швидше діляться думками про прочитане ними в перекладі чи оригінал, ніж продукують. Таким є і наші українські «університети».
- По-сьоме, українські «університети» дійсно, як показує практика, спроможні підтримати протестні акції, однак в такій підтримці вони, як правило, обмежуються самим протестом, виявляючи при цьому неспроможність запропонувати конструктивний план чи сценарій розвитку суспільства. Навіть сам протест українських «університетів» є доволі дивним, оскільки його не вистачає навіть на те, щоб протидіяти діям, що відверто направлені проти автономії університету. Саме останнє вказує на брак університетів в країні.
- По-восьме, діяльність українських «університетів» не розгортається на тлі усвідомлення тієї ролі, яку має відгравати університет в житті країни. Українські професори та доценти швидше обмежуються «відповідальністю» перед своєю родиною та кар’єрою, мало зважаючи на відповідальність перед суспільством. Університет має усвідомлювати свою місію і жити усвідомленням цієї місії, без цього важко говорити про університети.
- По-дев’яте, українські «університети» не мають реальної автономії, саме брак останньої є головною перешкодою на шляху становлення та розвитку університетів у нашій країні.
Якщо хтось вважає, що ми маємо університети, то де тоді знаходиться та межа, за якою можна ставити під сумнів існування в країні університетів?!
Врешті-решт, наявність університетів у країні визначається не наявністю в назвах ВНЗ слова «університет», а за спроможністю інтелектуальних еліт країни принаймні формулювати актуальні проблеми та пропонувати адекватні шляхи їх вирішення, бо свою освіту такі еліти мають отримувати саме в університетах. Які ми маємо «університети», такі ж ми маємо й «еліти».
Чого слід уникати та що слід робити?
1. Потрібно відмовитися від спрощеного погляду на проблему українських «університетів». Так, скорочення їх кількості чи їх об’єднання не є тим шляхом, який веде до становлення та розвитку університетів в країні. Кілька поганих вищих навчальних закладів при об’єднанні не утворюють щось якісно більш цінне. Подібний підхід швидше нагадував би радянську практику об’єднання колгоспів. Справа не в кількості, а в якості університетів. Позбавлено сенсу взагалі говорити про потрібну кількістю університетів, до певної міри таке обговорення є безглуздим.
2. Не слід ганятися за місцями в міжнародних університетських рейтингах, бо така гонитва за сьогоднішніх умов швидше піде на шкоду справі.
3. Не потрібно перекладати відповідальність на зовнішніх суб’єктів. Реформа сфери вищої освіти та закладання передумов для становлення в ній університетів лежить майже цілком у сфері нашої внутрішньої відповідальності. Без виконання домашньої роботи годі сподіватися на можливість плідної співпраці в рамках загальноєвропейських інституцій та систем.
4. Потрібно наважитися на кардинальні реформи у сфері вищої освіти. Чинний Закон «Про вищу освіту» потребує радикального доопрацювання, зокрема таке доопрацювання має стосуватися прав вищих навчальних закладів.
5. Університет має отримати повну автономію. Надання повної автономії університетам має розглядатися як частина стратегічного завдання реформи вищої освіти. Потрібно зрозуміти, що країна не потребує «університетів», яким міністерський чиновник на кожному кроці буде вказувати, що і як робити. Країна не потребує університетських викладачів, котрі готові виконувати будь-які нісенітниці, що будуть запропоновані міністерством в обмін на отримання вчених звань.
6. Держава має повністю відмовитися від втручання в академічне життя університетів. МОН має залишитися лише одним із суб’єктів забезпечення якості освіти, зокрема на рівні забезпечення та дотримання процедур розподілу бюджетного фінансування університетів.
7. Найбільше сьогодні ми потребуємо зміни масштабу мислення тих, хто відповідає за реформи сфери вищої освіти. Дріб’язковими заходами університети не будуються, а їх розвиток не забезпечується. Від спроб зміни переліків паперів та місць їх отримання потрібно перейти до масштабних реформ. Половинчастість реформ буде лише погіршувати ситуацію, що ми сьогодні і спостерігаємо.
Замість висновку
Доводиться визнати, що теперішнє керівництво МОН, як власне і попереднє, не має стратегічного бачення реформи вищої освіти, зокрема погано усвідомлює шляхи розбудови університетів. Воно навіть не наважилося радикально переглянути підхід своїх попередників та адекватно оцінити ті помилки, які були ними допущені у сфері реформування вищої освіти. Сьогодні більша увага нібито керівництвом МОН надається реформі початкової та середньої школи, а про реформу вищої освіти майже забули. Може, воно сьогодні й на краще! Однак все ж потрібно покласти край практиці, за якої напрямки та інтенсивність реформування різних сфер освіти визначається особою міністра.
Юрий Федорченко, независимый образовательный аналитик-консультант, оригинал на сайте Освітня політика
Освіта.ua
03.07.2017
