Ідея: зображення й розкриття характеру молодої людини з села, яка хоче «вийти в люди,.. завоювати і зробити своїм зрусифіковане українське місто»
Тема: «підкорення» міста селянською молоддю в 1920-ті роки; протистояння тілесного й духовного начала в людині; народження й становлення автора – письменника.
В. Підмогильний про свій задум написати перший урбаністичний роман в українській літературі «Місто»:
«Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній, і коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість до міста», то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх».
Персонажі:
- Степан Радченко – головний герой роману; «Його вибаганки були невичерпні, фантазія невтомна, самозакохання непереможне. Він тримав у руках чарівний камінь, що, міняючись і палаючи, показує всі дива землі, і той камінь був він сам».
- Надійка – дівчина з його села, перше кохання Степана; «…Вона завжди присутня була в його душі, і в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке… Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч…».
- Левко – односелець Степана; «Студент-сільськогосподарник з їхнього ж села… Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер – зразковий агроном. Сам з діда-прадіда селюк, він чудово вмів би допомогти селянинові чи то казанню, чи науковими порадами. Учився він дуже акуратно, ходив завсігди в чумарці й над усе любив полювання».
- Лука Димитрич Гнідий – крамар (хазяїн рибної крамниці), у якого жив Степан; «…Щось погноблене було в його очах».
- Тамара Василівна (Мусінька) – коханка Степана, жінка середнього віку нещаслива в подружньому житті з крамарем, в домі якого він жив.
- Максим – син Тамари Василівни (Мусіньки) та крамаря; «… лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь глибоку сердечну усмішку». В кінці твору пияк і цинік.
- Борис – студент, товариш Степана, у кінці твору – чоловік Надійки; «… в мові його почувалась зверхність людини ділової, що не звикла слів своїх марнувати й свідома ціни їх».
- Зоська – міська дівчина, кохана Степана; «Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали».
- Рита – балерина; «… очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя,– великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки».
- Вигорський – поет, товариш Степана. Прототипом для цього образу став письменник Євген Плужник;
- Світозаров – відомий літературний критик. Прототипом героя був відомий поет Микола Зеров. «З його вуст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, півфакти та анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня».
Дуже стислий переказ
Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина – людина їсть і п’є: як тварина – вона множиться і як тварина – викидає; як янгол – вона має розум, як янгол – ходить просто і як янгол – священною мовою розмовляє.
Талмуд. Трактат Авот.
Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?
А. Франс. «Таїс».
Частина І
Степан Радченко – сільський хлопець, їде до Києва, щоб вивчитися й повернутися в рідне село освіченою людиною. Він впевнений, що зможе «завоювати і зробити своїм» зрусифіковане українське місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він – один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Юнак оселяється на Подолі, у будинку крамаря Луки Гнідого – дядькового знайомого. Той відвів хлопцю для ночівлі столярну майстерню поруч з коровами. Степан їсть хліб з салом, що привіз с собою з села, ходить вмиватися на Дніпро.
До іспитів в інститут пробує знайти роботу, але з цього нічого не виходить. Заходить до односельців – Надійки та Левка, з якими плив на пароплаві в Київ. Дівчина йому ще тоді дуже сподобалась. Нарешті успішно складає вступні іспити й отримує стипендію. Починає шукати нове житло, аж господар пропонує йому перебратися з майстерні на кухню і навіть харчування. В обмін на це юнак мав допомагати по господарству. Степан радо погоджується. Він знайомиться з містом та його мешканцями й думає: «От вони, ці горожані. Все це – старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний».
Разом із Надійкою Степан потрапляє на літературний вечір. Він заздрить славі молодих письменників і вирішує теж спробувати писати художні твори. Своє перше оповідання – «Бритва», в основі якого була невигадана історія часів громадянської війни, він хотів показати літературному критику Світозарову. Його юнак запримітив ще на літературній вечірці. Але той не захотів його навіть вислухати. Розлючений і принижений Степан йде до Надійки, з якою гуляє в парку до пізнього вечора. Там хлопець грубо скористався дівчиною, а коли дівчина заплакала, звинуватив у всьому її саму й сказав, що він йде від неї назавжди, бо їх кохання не було справжнім.
Степан заприятелював з сином господарів – Максимом. Той вже закінчив інститут і дає хлопцю свої підручники. В інституті Радченко вчиться набагато краще своїх однокурсників, пише нові оповідання. Земляк Борис – інститутський товариш, радить йому надіслати їх до журналу. Уночі до Степана приходить господиня дому Тамара Василівна. Хлопець лякається, але на другий день вже сам позвав до себе Мусіньку (так він почав її називати). Максим дізнається про ці нічні зустрічі, б'ється з Степаном, а потім назавжди йде з дому.
Професор, якому Степан складав іспит з української мови, був здивований глибокими знаннями Радченка і допоміг стати лектором – викладати українську мову на курсах для держслужбовців.
На зароблені гроші Степан купив новий одяг. Переїзд у кімнату, яку запропонував йому Борис, прискорив розлучення з Мусінькою. Вона розуміла, що її щастя з молодим коханцем не буде довгим, тому не утримувала Степана від переїзду. На курсах Степан познайомився з поетом Вигорським і потоваришував із ним.
Частина ІІ
Радченко завдяки курсам позбувся нестатків, сумлінно вчився. Вигорський послав оповідання Степана в журнал, і їх надрукували. Хлопець був щасливий, він став почувати себе письменником. У кафе знайомиться з мешканкою міста – дивною дівчиною Зоською, і домагається її прихильності. «Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу». Якось випадково зустрічає Максима й дивується: скромний освічений хлопець став пияком і циніком.
Степан долучається до літературних дискусій і кидає навчання в інституті. Його збірку оповідань ухвалюють до друку з великим гонораром. Борис повідомляє, що одружився з гарною дівчиною. По опису, Степан розуміє, що то Надійка. Ця новина його вразила. «Гидким злочином уявлялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина».
Радченко отримує посаду секретаря в журналі, з головою кидається в роботу і стає незамінною людиною в колективі. Скоро його обирають до культкомісії місцевкому. На зустрічі з Зоською часу стає обмаль. Він пропонує їй одружитися – Зоська погоджується й говорить: «Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась!» Але коли Степан повернувся додому й почав уявляти, що у квартирі буде жити з ним людина, якій треба буде постійно приділяти увагу, відволікаючи його час, схаменувся і назвав себе «йолопом». «Весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в’язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв’язаними руками… Шахрайка ця Зоська!» Степан вирішив порвати всі зв'язки з дівчиною. Спочатку він просто уникав її, а потім, на черговій вечірці, де зустрівся з дівчиною, сказав їй, що вона його більше не цікавить і одружуватися з нею він не буде. Ще й принизив Зоську тим, що в її присутності став відверто залицятися до інших жінок, що були на вечірці, знайомиться з балериною Ритою.
Радченко мріє написати великий твір «про людей». Вже продумана його композиція, персонажі. Перший розділ дався легко, а далі чомусь не писалося. Степан впав у розпач – невже він більше ніколи нічого не зможе написати? Може, треба просто відпочити? Він хоче побачитися з Зоською, вибачитися перед нею. Але коли приходить до будинку дівчини, дізнається, що Зоська померла – отруїлася. Хлопець жахається, але скоро заспокоює своє сумління думкою, що Зоська це зробила випадково і він у її смерті не винний.
Степан переїжджає в нову квартиру, обставляє її новими меблями, але помешкання здається йому чужим. Зустрічається з односельцем Левком. Той закінчив навчання й збирається їхати працювати на Херсонщину. Степан згадує свої мрії, степ і думає про те, що йому теж треба повернутися в село. Дуже захотілося побачити Надійку. Розчарування від зустрічі з першим коханням було великим. У жінці, яка чекала дитину й розмовляла з ним «прикро, певно, погордо», він ледве впізнав колишню Надійку.
А от нова зустріч з Ритою здалася йому розрадою і щастям. Домовившись зустрітися з нею завтра, Степан повернувся додому радісний. Не чекаючи ліфта, побіг сходами на свій шостий поверх, зайшов у квартиру і «розчинив вікна в темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок. Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
1927
Цитати з твору:
- «… знати літературу є перша ознака культурної людини».
- «Може, все життя – тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напрямку його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями?»
- «Життя – це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз».
- «Неавторитетні думки, хоч би й найрозумніші, викликають недовіру, а з визнаних уст і дурниці збирають хвалу».
- «Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя врешті-решт – це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, й найнещасніші люди – астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки».
- «Найгірша помилка – уважати неминуче за доцільне».
- «Молодості властивий порив, мрії про надзвичайні вчинки та славу, хоч із тисячі цього доходить звичайно один. Проте коли б показати юнакові зразу його дальшу правдиву долю, він прагнути перестав би, все послав би під три чорти й у босяки пішов би. Виходить, омани конче потрібні!»
- «Усі наші аероплани, радіо й задушливі гази – нікчемний дріб’язок проти втраченої надії на рай».
- «З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе».
- «… спустошеність серця позначається і на хаті».
- «Любов – це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль».
- «Вогонь любові запашний тільки мить! Потім на ньому починають варити борщ».
- «… читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане».
- «Життя терпиме тільки тоді, коли можеш зміняти місце його. Якщо ти завтра не можеш кудись поїхати – ти раб».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
