Дійові особи:
ПРОЛОГ
"Той, що греблі рве" (символ весняної бурхливої води); Русалка (тінь померлих жінок і дівчат, які з'являються влітку в полях, лісах, біля річок); Потерчата (втоплені нехрещені байстрята); Водяник (злий дух водної стихії).
ДІЯ І
Дядько Лев; Перелесник (символ свободи, пристрасті, уособлення небесних вогнів – метеорів і блискавок); Лукаш; Пропасниця (уособленя лихоманки); Русалка; Потерчата; Лісовик (міфічний володар лісу); Куць (молоденький чорт, біс); Мавка (міфічна істота, близька до русалки)
ДІЯ II
Мати Лукашева, Килина, Лукаш, Русалка, Дядько Лев, "Той, що в скалі сидить" (зла потвора, мара, нечиста сила, різновид чорта), Мавка, Русалка Польова, Перелесник
ДІЯ III
Мавка, Хлопчик, Лісовик, Лукаш, Куць, Діти Килинині, Злидні (міфічні завжди голодні істоти, шкодять лише злим людям, підкоряються Куцю), Мати Лукашева, Доля (поняття-опис історії життя людини, того, що їй судилося пережити), Килина, Перелесник.
ПРОЛОГ
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду.
В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг "Той, що греблі рве" – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.
"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди, –
бо весняна вода,
як воля молода! (…)
(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді).
П о т е р ч а т а
(двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках виринають з-поміж латаття)
Вони злякано запитують, навіщо їх розбудили? Той, хто греблі рве, просить потерчат знайти його кохану Русалку і погрожує – якщо вони не допоможуть, то скаламутить воду.
П о т е р ч а т а
Ой леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька,
що збудувала ненька.
Убога наша хатка,
бо в нас немає татка... (…)
(Чіпляються йому за руки, благаючи).
(…) Ми спустимось на дно,
де темно, холодно,
на дні лежить рибалка
над ним сидить Русалка…
"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине! (…)
(Потерчата поринають в озеро).
Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.
(З жартівливим пафосом).
(…) На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так як твоя люба
або моя журба!
"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
(поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!
Р у с а л к а
(береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку,
на жовтому пісочку,
в перловому віночку
зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
(Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів).
В о д я н и к
(Виринає посеред озера.)
Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий.
Хто тут бентежить наші тихі води?
(Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч).
Водяник лає «Того, хто греблі рве», не хоче, щоб той, легковажний, задурив русалці голову. «Йди на дно», каже він Русалці»
Р у с а л к а
(…) З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я – вільна!
Я вільна, як вода!
В о д я н и к
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно! (…)
(Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька).
(…) Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді.
Р у с а л к а
Але ж він вродливий!
В о д я н и к
Ти знов своєї?!
Р у с а л к а
Ні, ні, ні! Я йду!
(Поринають).
ДІЯ І
Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку.
З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені.
Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.
Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Л у к а ш
(…) я хотів собі сопілку втяти, – хороший тута вельми очерет.
Л е в
Та вже тих сопілок до лиха маєш!
Л у к а ш
Ну, скільки ж їх? – калинова, вербова та липова, – ото й усі. А треба ще й очеретяну собі зробити, – та лепсько грає!
Л е в
Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лісу бидло виганяти. Бачиш, вже онде є трава помежи рястом.
Л ук а ш
Та як же будемо сидіти тута? Таж люди кажуть – тут непевне місце...
Л е в
То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога, –
та й не приступиться ніяка сила... (…)
(Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами).
Р у с а л к а
(випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!
Л і с о в и к
(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)
Чого тобі? Чого кричиш?
Р у с а л к а
Там хлопець
на дудки ріже очерет!
Л і с о в и к
Овва!
Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, –
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.
Р у с а л к а
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!
Л і с о в и к
Стій! не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. То він на жарт
осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад, і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками –
і ледве що стікло. Давали гроші –
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі. (…)
(Русалка зникає в озері).
Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки [мелодії № 1, 2, 3, 4], ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки.
З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.
М а в к а
Ох, як я довго спала!
Л і с о в и к
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистім плесі каченятка дикі.
М а в к а
А хто мене збудив?
Л і с о в и к
Либонь, весна.
М а в к а
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер. Чи то мені так снилось?
Лукаш знов грає [мелодія № 5].
Ні... стій... Ба! чуєш?.. То весна співає?
Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.
Л і с о в и к
Та ні, то хлопець на сопілці грає.
М а в к а
Який? Невже се "Той, що греблі рве"?
От я не сподівалася від нього!
Л і с о в и к
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.
М а в к а
Я його не знаю.
Л і с о в и к
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе...
М а в к а
Хотіла б я побачити його.
Л і с о в и к
Та нащо він тобі?
М а в к а
Він, певне, гарний!
Л і с о в и к
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно...
М а в к а
Який-бо ти, дідусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?
Л і с о в и к
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, – там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!
М а в к а
(сміється)
Ну, як-таки щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою.
(Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку).
М а в к а
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Л у к а ш
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.
М а в к а
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
М а в к а
Я – Мавка лісова.
Л у к а ш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
(…) Що ж, ти зовсім така,
як дівчина... ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється).
Та ні, тепер зелені... а були,
як небо, сині... О! тепер вже сиві,
як тая хмара... ні, здається, чорні
чи, може, карі... ти таки дивна!
М а в к а
(усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Л у к а ш
(соромлячись)
Хіба я знаю?
М а в к а
(сміючись)
А хто ж те знає?
Л у к а ш
(зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
М а в к а
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
"Чи я хороша?"
А ясень їй киває в верховітті:
"Найкраща в світі!"
Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав – дерево німе, та й годі.
М а в к а
Німого в лісі в нас нема нічого.
Л у к а ш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
М а в к а
Я зроду не виходила ще з нього.
Л у к а ш
А ти давно живеш на світі?
М а в к а
Справді,
ніколи я не думала про те…
(Задумується).
Мені здається, що жила я завжди...
Л у к а ш
І все така була, як от тепер?
М а в к а
Здається, все така...
Л у к а ш
А хто ж твій рід?
чи ти його зовсім не маєш?
М а в к а
Маю.
Є Лісовик, я зву його "дідусю",
а він мене – "дитинко" або "доню".
Л у к а ш
То хто ж він – дід чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Л у к а ш
(сміється)
Ну та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
М а в к а
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: "Засни, засни..."
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі
спадали з неба – білі, непрозорі –
і клалися в намети... Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні...
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш...
М а в к а
Чи тобі так добре?
(Лукаш потакує головою).
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії .№ 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
М а в к а
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!
На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати. Лукаш говорить Мавці, що у нього з дядьком Левом є намір поставити на цьому місці хату й жити в ній.
М а в к а
(…) Ви – як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Л у к а ш
Ні, ми будуєм
навіки.
М а в к а
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Л у к а ш
(ніяково)
Та я не знаю... Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть грунтець і хату,
бо восени хотять мене женити...
М а в к а
(з тривогою)
З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
М а в к а
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на неї)
Я, може б, і знайшов, та...
М а в к а
Що?
Л у к а ш
Нічого…
(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке [мелодія № 9],потім спускає руку з сопілкою і замислюється).
М а в к а
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш
Та вже ж навік!
М а в к а
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються... А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива, –
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає;
вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір – гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня…
(Журливо задумується)
Л у к а ш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
М а в к а
Верба?.. Та що ж.... в їй добре зимувати,
а літом... бач, вона така суха,
і все рипить, все згадує про зиму…
Ні, я таки зовсім, зовсім самотня... (…)
То все таке, як той раптовий вихор, –
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, – навіки!
Л у к а ш
(приступаючи ближче)
А ти б хотіла?..
(раптом чутно голосне гукання дядька Лева).
Г о л о с
Гов, Лукашу, гов!
го-го-го-го! А де ти?
Л у к а ш
(відзивається)
Ось я йду! (…)
(Іде в прибережні хащі).
З гущавини лісу вилітає Перелесник – гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима. Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.
М а в к а
Не руш мене!
П е р е л е с н и к
А то чому?
М а в к а
Іди
поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.
П е р е л е с н и к
Мені навіщо тая рунь?
М а в к а
А там же
твоя Русалка Польова, що в житі.
Вона для тебе досі вже вінок
зелено-ярий почала сплітати.
П е р е л е с н и к
Я вже її забув.
М а в к а
Забудь мене. (…)
П е р е л е с н и к
(улесливо в’ється коло неї)
(…) Будь моя кохана!
Звечора і зрана
самоцвітні шати
буду приношати,
і віночок плести,
і в таночок вести,
і на крилах нести
на моря багряні, де багате сонце
золото ховає в таємну глибінь.
Потім ми заглянем до Зорі в віконце,
Зірка-пряха вділить срібне волоконце,
будем гаптувати оксамитну тінь.
Потім, на світанні, як біляві хмари
стануть покрай неба, мов ясні отари,
що холодну воду п’ють на тихім броді,
ми спочинем любо,на квітчастім...
М а в к а
(нетерпляче)
Годі! (…)
(Зникає в лісі).
П е р е л е с н и к
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де?
(Біжить і собі в ліс).
По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає. Над озером стає білий туман. Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.
Дядько Лев сердиться, що Водяник ледь не перекинув його човна, а Лукаш йде збирати хмиз для вогнища.
З озера, з туману, виринає біла жіноча постать, більше подібна до смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.
Л е в
(усміхнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
(Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч марі, немов боронячись від неї. Вона трохи відступає. Він прочитує, замовляючи, дедалі все швидше).
Шіпле-дівице,
Пропаснице-Трясавице!
Іди ти собі на куп’я, на болота,
де люди не ходять, де кури не піють,
де мій глас не заходить.
Тут тобі не ходити,
білого тіла не в’ялити,
жовтої кості не млоїти,
чорної крові не спивати,
віку не вкорочати.
Ось тобі полинь –
згинь, маро, згинь!
(Мара подається назад до озера і зливається з туманом).
Надходить Лукаш з оберемком хмизу… Розпалили вогнище. Лукаш просить діда розказати йому якусь казкову байку. Дід починає розповідати про Царівну-хвилю, але не договорив, заснув, угрівшись.
Лукаш не спить. Він який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища і походжає по галяві, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку [мелодія № 10]).
В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогню квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.
Покрай лісу таємничо біліють стовбури осик та беріз. Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі.
З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі кидається до берези і ще раз зупиняється.
М а в к а
Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,
що закрила ти моє личенько!
і вам, стежечки як мережечки,
що вели мене до березочки!
Ой сховай мене ти, сестриченько!
(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур).
Л у к а ш
(підходить до берези, нишком)
Ти, Мавко?
М а в к а
(ще тихше)
Я. (…)
Л у к а ш
Притулись до мене.
Я дужий – здержу, ще й обороню.
Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі, стелиться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов’їні і всі голоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману виходить Русалка і нишком підглядає молоду пару. Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.
М а в к а
(скрикує з болем щастя)
Ох!.. Зірка в серце впала.
Р у с а л к а
Ха-ха-ха!
(З сміхом і плеском кидається в озеро).
Л у к а ш
(ужахнувшись)
Що се таке?
М а в к а
Не бійся, то Русалка.
Ми подруги, – вона нас не зачепить.
Вона свавільна, любить глузувати,
але мені дарма... Мені дарма
про все на світі!
Л у к а ш
То й про мене?
М а в к а
Ні,
ти сам для мене світ, миліший, кращий,
ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.
Л у к а ш
То ми вже поєднались?
М а в к а
Ти не чуєш,
як солов’ї весільним співом дзвонять?
Л у к а ш
Я чую... Се вони вже не щебечуть,
не тьохкають, як завжди, а співають:
"Цілуй! цілуй! цілуй!"
(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком).
Я зацілую
тебе на смерть!
Зривається вихор, білий цвіт метелицею в’ється по галяві.
М а в к а
Ні, я не можу вмерти…
а шкода...
Л у к а ш
Що ти кажеш? Я не хочу!
Навіщо я сказав?
М а в к а
Ні, се так добре –
умерти, як летюча зірка...
Л у к а ш
Годі!
(Говорить пестячи).
Не хочу про таке! Не говори!
Не говори нічого!.. Ні, кажи!
Чудна у тебе мова, але якось
так добре слухати... Що ж ти мовчиш?
Розгнівалась?
М а в к а
Я слухаю тебе…
твого кохання…
(Бере в руки голову його, обертає проти місяця і пильно дивиться в вічі).
Л у к а ш
Нащо так? Аж страшно,
як ти очима в душу зазираєш…
Я так не можу! Говори, жартуй,
питай мене, кажи, що любиш, смійся...
М а в к а
У тебе голос чистий, як струмок,
а очі – непрозорі.
Л у к а ш
Може, місяць
неясно світить.
М а в к а
Може…
(Схиляється головою йому до серця і замирає).
М а в к а
(…) Цить! Хай говорить серце... Невиразно
воно говорить, як весняна нічка.
Л у к а ш
Чого там прислухатися? Не треба!
М а в к а
Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя,
не буду прислухатися, хороший!
Я буду пестити, моє кохання!
Ти звик до пестощів?
Л у к а ш
Я не любився
ні з ким ще зроду. Я того й не знав,
що любощі такі солодкі!
(Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи).
Мавко!
ти з мене душу виймеш!
М а в к а
Вийму, вийму!
Візьму собі твою співочу душу,
а серденько словами зачарую…
Я цілуватиму вустонька гожі,
щоб загорілись … (…)
(Раптом сплескує руками),
Та чим же я принаджу любі очі!
Я ж досі не заквітчана! (…)
Л у к а ш
Тут світляки в траві, я назбираю,
вони світитимуть у тебе в косах,
то буде наче зоряний вінок.
(Кладе скільки світляків їй на волосся).
Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми).
Я ще набрати мушу. Я вберу
тебе, мов королівну, в самоцвіти! (…)
М а в к а
А я калини цвіту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
(Ламає білий цвіт і прикрашує собі одежу).
Р у с а л к а
(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретів)
Дитинчата-Потерчата,
засвітіте каганчата!
В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи. Русалка притуляє їх до себе і шепоче, показуючи в далечінь на білу постать Лукашеву, що мріє в мороку поміж кущами.
Дивіться, он отой, що там блукає,
такий, як батько ваш, що вас покинув,
що вашу ненечку занапастив.
Йому не треба жити.
П е р ш е П о т е р ч а
Утопи!
Р у с а л к а
Не смію. Лісовик заборонив.
Д р у г е П о т е р ч а
А ми не здужаєм, бо ми маленькі.
Р у с а л к а
Ви маленькі,
ви легенькі,
в ручках вогники ясненькі,
ви як ласочки тихенькі, –
ви підіть у чагарник,
не почує Лісовик,
а як стріне –
вогник свіне –
був і зник!
Перекиньтесь блискавками
над стежками.
Спалахніть над купиною,
поведіть драговиною, –
де він стане,
там і кане
аж на саме дно болота…
Далі – вже моя робота! (…)
Русалка надбігає до болота, бризкає водою з пальців позад себе через плечі. З-за купини вискакує Куць – молоденький чортик-паничик. Русалка обіцяє для нього гарну поживу, коли Лукаш потрапить у болото.
(Куць стрибає за купину і зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами, що миготять бігунцями, спалахують, блимають, снуються, перебігають… Лукаш ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини).
М а в к а
(…) Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвість!
(Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки).
Л у к а ш
(раптом скрикує)
Пробі! Гину!
В драговину попав! Ой смокче! тягне!
Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий… Пояс не досягає руки Лукашевої. Тоді Мавка швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса – він на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу. Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані. Потерчата теж зникають. Крик Лукаша розбудив дядька Лева й він прибіг до верби, побачив і Мавку. Лукаш розповів йому, як Мавка рятувала його.
Л у к а ш
Вона мене порятувала, дядьку,
от бігме, згинув би тепер без неї!
Л е в
Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,
та серце добре в тебе … (…)
Прощаючись з дядьком та Лукашем, Мавка обіцяє їм показати хороше дерево на хату. Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, наздогнавши дядька, іде з ним у ліс.
М а в к а
(сама)
Коли б ти, нічко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна
так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка – довга розлука…
Що ж мені суджено – щастя чи мука?
Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір’ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.
ДІЯ ІІ
Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.
На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій – жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію [мелодії № 11, 12, 13].
Мати Лукашева виходить з хати, гукає Лукаша й лає його, що він грає, гуляє з «відімським кодлом», а робота по господарству стоїть. Лукаш заступається за Мавку – він пасе худобу, а Мавка допомагає. Це ж завдяки їй корови більше молока дають. І на хату усяку деревину вона допомагала вибирати, світлицю прикрашала, город садила… «Так, як сей рік, хіба коли родило?» – кинув з докором й пішов.
Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.
М а т и
(непривітно)
Чого тобі?
М а в к а
Де, дядино, Лукаш?
М а т и
Чого ти все за ним? Не випадає
за парубком так дівці уганяти.
М а в к а
Мені ніхто такого не казав.
М а т и
Ну, то хоч раз послухай – не завадить.
(Прикро дивиться на Мавку).
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько –
усе як відьма ходить. Нечепурно.
І що се за манаття на тобі?
Воно ж і невигідне при роботі.
Я маю дещо там з дочки-небіжки,
піди вберися – там на жердці висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
М а в к а
Та добре, можу й переодягтися.
(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев). Мати його лає
(…) Та що ж, принаджуй
ту погань лісову, то ще діждешся
колись добра!
Л е в
А що ж? таки й діжду.
Що лісове, то не погане, сестро, –
усякі скарби з ліса йдуть...
М а т и
(глузливо)
Аякже!
Л е в
З таких дівок бувають люди, от щоЇ
М а т и
Які з їх люди? Чи ти впився? Га?
Л е в
Та що ти знаєш? От небіжчик дід
казали: треба тільки слово знати,
то й в лісовичку може уступити
душа така саміська, як і наша. (…)
(Лев іде за хату, сердито струснувши головою).
Мавка виходить з хати перебрана: на ній сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови. Мати наказує Мавці йти жати й дає їй серп.
(Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати).
М а в к а
Не руш, коханий,
воно ж сире, ти ж бачиш.
Л у к а ш
Ай, дай спокій!
Не маю часу!
(Мавка смутно дивиться йому в вічі).
Ну то дай сухого...
М а в к а
(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)
Чогось уже і ти став непривітний...(…)
Лукаш знехотя пояснює, що мати стара, хоче собі в поміч моторну невістку, яка все вміє робити, але не «лісового роду», тому й гризе його за-за Мавки.
М а в к а
(щиро)
(…) Ти розкажи мені, я зрозумію,
бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла
усі пісні сопілоньки твоєї.
Л у к а ш
Пісні! То ще наука невелика!
М а в к а
Не зневажай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший –
він скарби т в о р и т ь, а не відкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось... (…)
(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).
(…) Заграй мені, коханий, у сопілку,
нехай вона все лихо зачарує!
Л у к а ш
Ей, не пора мені тепера грати!
М а в к а
То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Л у к а ш
(оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем...
М а в к а
(спалахнула)
Так! хто не зріс між вами,
не зрозуміє вас! Ну, що се значить
"накинулась"? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбів
воно своїх не криє, тільки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави? (…)
М а т и
(виходить із-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
(Лукаш поспішно поволік дерево за хату).
Коли ти, дівонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вісень,
дасть біг, знайду собі невістку в поміч. (…)
М а в к а
Я жатиму. Ідіть до конопель.
(Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом).
Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен, березка.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
М а в к а
Я мушу.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Уже ж мене пошарпано,
всі квітоньки загарбано,
всі квітоньки-зірниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Мак мій жаром червонів,
а тепер він почорнів,
наче крівця пролилася,
в борозенці запеклася...
М а в к а
Сестрице, мушу я! Твоя краса
на той рік ще буйніше залишає,
а в мене щастя як тепер зов’яне,
то вже не встане!
Р у с а л к а П о л ь о в а
(ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)
Ой горенько! косо моя!
косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя!
красо моя молодая!..
М а в к а
Твоїй красі вік довгий не судився,
на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене, –
не я, то інший хто її зожне. (…)
Р у с а л к а П о л ь о в а
(шепче, схилившись Мавці до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полі
гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки крові було б для рятунку доволі.
Що ж? Хіба крові не варта краса?
М а в к а
(черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)
Ось тобі, сестро, яса!
(Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі).
Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан, і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.
К и л и н а
(надходить з матір’ю до Мавки)
Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?
М а т и
(сплескує руками)
Ой лишенько! Іще не починала!
Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
М а в к а
(глухо)
Я руку врізала...
(Мати вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом).
М а т и
(втішно)
Ото мені робота!
К и л и н а
(не одриваючись од роботи)
Якби хто
перевесла крутив, то я б удух
сю нивку вижала.
Мати гукає на поміч Лукаша. Лукаш із молодицею швидко та весело працюють і скоро вправляються. Килина йде в хату. Мавка виходить з-під берези.
Л у к а ш
(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов’яжи снопів,
а я піду.
М а в к а
В’язати я не можу.
Л у к а ш
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,
коли не хочеш помогти?
(В’яже сам).
Мавка просить Лукаша, щоб «ся жінка» більше не приходила в ліс, бо вона «лукава й хижа».
Л у к а ш
(випростався)
(…) А ти хіба вже лісова цариця,
що так рядиш, хто має в ліс ходити,
хто ні? (…)
(Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі).
Д я д ь к о Л е в
(виходить із-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
М а в к а
(тихо, смутно)
Минає літо, дядечку...
Л е в
Для тебе
воно таки журба. Я міркував би,
що вже б тобі не тра верби на зиму.
М а в к а
А де ж я маю бути?
Л е в
Як на мене,
то не тісна була б з тобою хата…
Коли ж сестра таку натуру має,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
і так, і інако... Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,
то воля не моя. Я сам піду
на зиму до села, до свеї доми…
Якби ти на селі могла сидіти,
то я б тебе прийняв.
М а в к а
Ні, я не можу…
якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.
Л е в
Хліб добрий, дівонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу, –
отут під дубом хай і поховають…
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такі були дуби,
та й тії постинали... Зеленій же
хоч до морозу, кучерявий друже,
а там... чи дасть біг ще весни діждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).
Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина І Лукаш. Мати наказує Лукашу провести Килину до села. А потім йде в хату і засовує двері за собою.
Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.
Р у с а л к а
(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)
Ти плачеш. Мавко?
М а в к а
Ти хіба ніколи
не плакала, Русалонько?
Р у с а л к а
О, я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось сміятися до смерті!
М а в к а
Русалко! ти ніколи не кохала...
Р у с а л к а
Я не кохала? НІ, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода, – плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал – воно кипить, а стріне холод –
стає мов камінь. От м о є кохання!
А те твоє – солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зостріне іскру –
згорить не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізніми дощами каяття.
М а в к а
(підводить голову)
Ти кажеш – каяття? Спитай березу,
чи кається вона за тії ночі,
коли весняний вітер розплітав
їй довгу косу?
Р у с а л к а
А чого ж сумує?
М а в к а
Що милого не може обійняти,
навіки пригорнути довгим віттям.
Р у с а л к а
Чому?
М а в к а
Бо милий той – весняний вітер.
Р у с а л к а
Нащо ж було кохати їй такого?
М а в к а
Бо він був ніжний, той весняний легіт,
співаючи, їй розвивав листочки,
милуючи, розмаяв їй віночка
і, пестячи, кропив росою косу…
Так, так... він справжній був весняний вітер,
та іншого вона б не покохала.
Р у с а л к а
Ну, то нехай тепер жалобу спустить
аж до землі, бо вітра обійняти
повік не зможе – він уже пролинув.
(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері).
Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс – уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.
М а в к а
(тихо, з глибокою журбою)
Так... він уже пролинув...
Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.
Л і с о в и к
Доню, доню,
як тяжко ти караєшся за зраду!..
М а в к а
(підводить голову)
Кого я зрадила?
Л і с о в и к
Саму себе.
Покинула високе верховіття
і низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна? До служебки,
зарібниці, що працею гіркою
окрайчик щастя хтіла заробити
і не змогла, та ще останній сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч,
коли твоє кохання розцвілося:
була ти наче лісова царівна
у зорянім вінку на темних косах, –
тоді жадібно руки простягало
до тебе щастя і несло дари!
М а в к а
Так що ж мені робить, коли всі зорі
погасли і в вінку, і в серці в мене?
Л і с о в и к
Не всі вінки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту,
а дика рожа буйнії корали.
Невинна біль змінилась в гордий пурпур
на тій калині, що тебе квітчала,
де соловей співав пісні весільні.
Стара верба, смутна береза навіть
у златоглави й кармазини вбрались
на свято осені. А тільки ти
жебрацькі шмати скинути не хочеш,
бо ти забула, що ніяка туга
краси перемагати не повинна.
М а в к а
(поривчасто встає)
То дай мені святкові шати, діду!
Я буду знов як лісова царівна,
і щастя упаде мені до ніг,
благаючи моєї ласки!
Л і с о в и к
Доню,
давно готові шати для царівни,
але вона десь бавилась, химерна,
убравшися для жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, – він накидає їй срібний серпанок на голову.
Л і с о в и к
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину і зникає).
З лісу вибігає Перелесник.
М а в к а
Знов ти?
(Наміряється втікати).(…)
(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві).
Поглянь, як там літає павутиння,
кружляє і вирує у повітрі…
Отак і ми...
(Раптом пориває її в танець).
Так от і ми
кинемось, ринемось
в коло самі! (…)
Так от і я…
так от і я…
Будь же мов іскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. Срібний серпанок на Мавці звився угору, мов блискуча гадючка, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника… Танець стає шаленим.
М а в к а
(…) Годі!.. пусти мене... Млію... вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її в танці зомлілу).
Раптом з-під землі з’являється темне, широке, страшне Марище.
М а р и щ е
Віддай мені моє. Пусти її.
П е р е л е с н и к
(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
Хто ти такий?
М а р и щ е
Чи ти мене не знаєш? –
"Той, що в скалі сидить".
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
М а в к а
Ні, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
"Т о й, щ о в с к а л і с и д и т ь"
Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихі, темні води
спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,
мовчазні скелі там стоять над ними
німими свідками подій, що вмерли.
Спокійно там: ні дерево, ні зілля
не шелестить, не навіває мрій,
зрадливих мрій, що не дають заснути,
і не заносить вітер жадних співів
про недосяжну волю; не горить
вогонь жерущий; гострі блискавиці
ламаються об скелі і не можуть
пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе візьму я. Ти туди належиш:
ти бліднеш від огню, від руху млієш,
для тебе щастя – тінь, ти нежива.
М а в к а
(встає)
Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
М а р и щ е
Почім ти знаєш те?
М а в к а
По тім, що муку
свою люблю і їй даю життя.
Коли б могла я тільки захотіти
її забути, я пішла б з тобою,
але ніяка сила в цілім світі
не дасть мені бажання забуття.
В лісі чується шелест людської ходи.
Ось той іде, що дав мені ту муку!
Зникай, Маро! Іде моя надія!
"Той, що в скалі сидить" відступається в темні хащі і там притаюється. З лісу виходить Лукаш. Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у ній обривається.
Л у к а ш
(побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не виходячи, Лукаш до матері на порозі).
Готуйте, мамо, хліб для старостів, –
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Іде в хату, двері зачиняються).
"Той, що в скалі сидить" виходить і подається до Мавки.
М а в к а
(зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!"
(Той, що в скалі сидить" торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю).
ДІЯ III
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лісовик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Л і с о в и к
(придивляючись до постаті під хатою)
Ти, донечко?
М а в к а
(трохи поступає до нього)
Се я.
Л і с о в и к
Невже пустив
тебе назад "Той, що в скалі сидить"?
М а в к а
Ти визволив мене своїм злочином.
Л і с о в и к
Ту помсту ти злочином називаєш,
ту справедливу помсту, що завдав я
зрадливому коханцеві твоєму?
Хіба ж то не по правді, що дізнав він
самотнього несвітського одчаю,
блукаючи в подобі вовчій лісом?
Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє,
хай прагне крові людської, – не вгасить
своєї муки злої!
М а в к а
Не радій,
бо я його порятувала. В серці
знайшла я теє слово чарівне,
що й озвірілих в люди повертає.
Л і с о в и к
(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)
Не гідна ти дочкою лісу зватись!
бо в тебе дух не вільний лісовий,
а хатній рабський!
М а в к а
О, коли б ти знав,
коли б ти знав, як страшно то було…
Я спала сном камінним у печері
глибокій, чорній, вогкій та холодній,
коли спотворений пробився голос
крізь неприступні скелі, і виття
протягле, дике сумно розіслалось
по темних, мертвих водах і збудило
між скелями луну давно померлу…
І я прокинулась. Вогнем підземним
мій жаль палкий зірвав печерний склеп,
і вирвалась я знов на світ. І слово
уста мої німії оживило,
і я вчинила диво... Я збагнула,
що забуття не суджено мені.
Л і с о в и к
Де ж він тепер? Чому він не з тобою?
Чи то й його невдячність невмируща
так, як твоє кохання?
М а в к а
Ох, дідусю!
якби ти бачив!.. Він в подобі людській
упав мені до ніг, мов ясень втятий…
І з долу вгору він до мене звів
такий болючий погляд, повний туги
і каяття палкого, без надії…
Людина тільки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як він
схопивсь на рівні ноги, і від мене
тремтячими руками заслонився,
і кинувся, не мовлячи ні слова,
в байрак терновий, там і зник з очей.
Л і с о в и к
І що ж тепер ти думаєш робити?
М а в к а
Не знаю... Я тепер, як тінь, блукаю
край сеї хати. Я не маю сили
покинути її... Я серцем чую –
він вернеться сюди...
(Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стіни).
Л і с о в и к
Дитино бідна,
чого ти йшла від нас у край понурий?
Невже нема спочинку в ріднім гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба,
вона давно вже ложе постелила
і журиться, що ти десь забарилась.
Іди спочинь.
М а в к а
(тихо)
Не можу я, дідусю.
Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу чується навісний тупіт, наче хтось без ваги женеться конем, потім спиняється.
К у ц ь
(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
М а в к а
А ти чого никаєш?
К у ц ь
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє,
вже не возитиме нікого більше!
М а в к а
Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупі з ним.
М а в к а
Як? Дядько Лев умер?
К у ц ь
Он і могила.
Під дубом поховали, а прийшлося
коло пенька старому спочивати.
М а в к а
Обоє полягли... Він пречував,
що вже йому сей рік не зимувати…
(Надходить до могили).
Ой як же плаче серце по тобі,
єдиний друже мій! Якби я мала
живущі сльози, я б зросила землю,
барвінок би зростила невмирущий
на сій могилі. А тепер я вбога,
мій жаль спадає, наче мертвий лист...
К у ц ь
Жаль не пристав мені, а все ж я мушу
признатися – таки старого шкода,
бо він умів тримати з нами згоду.
Було, і цапа чорного держить
при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу, було, на цапі,
а коники стоять собі спокійно.
От сі баби зовсім не вміють жити
як слід із нами, – цапа продали,
зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну й я ж віддячив їм! Найкращі коні
на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.
Ще й відьму, що в чортиці бабувала,
гарненько попросив, щоб їм корови
геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,
а Потерчата збіжжя погноїли,
Пропасниця їх досі б’є за те,
що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лісі!
Вже тут навколо хати й Злидні ходять.
З л и д н і
(малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі, з’являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
М а в к а
(кидається їм навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Ніхто не кликав вас! (…)
З л и д н і
Коли б там швидше
нам двері відчинили, – ми голодні!
(обсідають поріг)
М а в к а
Я не пущу туди!
З л и д н і
То дай нам їстиІ
М а в к а
(з жахом)
Нічого я не маю...
З л и д н і
Дай калину
оту, що носиш коло серця! Дай!
М а в к а
Се кров моя!
З л и д н і
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші сіпають його, щоб і собі покуштувати, гризуться межи собою і гарчать, як собаки.
К у ц ь
Ей, Злидні, залишіть – то не людина!
(Злидні спиняються, цокотять зубами і свищуть від голоду).
З л и д н і
(до Куця)
Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо! (…)
К у ц ь
Стривайте, зараз я збуджу бабів, –
вам буде їжа, а мені забава.
(Бере грудку землі, кидає в вікно і розбиває шибку)
Г о л о с м а т е р і в хаті
Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила! (…)
Злидні скулюються під порогом темною купою. З хати чутно крізь розбиту шибку рухи вставання матері, потім її голос, а згодом Килинин.
Г о л о с м а т е р и н
О, вже й розвиднилось, а та все спить.
Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!
Бодай навік заснула... Встань! (…)
З такою господинею... ой горе!
Ну вже й невісточка! І де взялася
на нашу голову?
К и л и н а
А хто ж велів
до мене засилатися? Таж мали
отут якусь задрипанку, – було вам
прийняти та прибрати хорошенько,
от і була б невісточка до мислі!
М а т и
А що ж – гадаєш, ні? Таки й була б!
Дурний Лукаш, що проміняв на тебе;
бо то було таке покірне, добре,
хоч прикладай до рани... Узиваєш
її задрипанкою, а сама
її зелену сукню перешила
та й досі соваєш – немає встиду!
К и л и н а
Та вже ж, у вас находишся в новому!..
Он чоловіка десь повітря носить,
а ти бідуй з свекрушиськом проклятим, –
ні жінка, ні вдова – якась покидька!
М а т и
Який би чоловік з тобою всидів?
Бідо напрасна! Що було – то з’їла
з дітиськами своїми, – он, сидять! –
бодай так вас самих посіли злидні!
К и л и н а
Нехай того посядуть, хто їх кличе!
(На сих словах одчинає двері з хати. Куць утікає в болото. Злидні схоплюються і забігають у сіни).
Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потоку, з гуркотом набирає відром воду і вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стіні знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя. Килина пізнає Мавку.
(…) Чого сюди прийшла ?
Тобі не заплатили за роботу?
М а в к а
(як сонна)
Мені ніхто не може заплатити.
К и л и н а
До кого ти прийшла? Його нема.
Я знаю, ти до нього! Признавайся –
він твій коханок?
М а в к а
Колись був ранок
ясний, веселий, не той, що тепер…
він уже вмер...
К и л и н а
Ти божевільна!
М а в к а
ВІльна я, вільна…
Сунеться хмарка по небу повільна…
йде безпричальна, сумна, безпривітна…
Де ж блискавиця блакитна?
К и л и н а
(сіпає її за руку)
Геть! не мороч мене! Чого стоїш?
М а в к а
(притомніше, відступаючи од дверей)
Стою та дивлюся, які ви щасливі.
К и л и н а
А щоб ти стояла у чуді та в диві!
(Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям).
К и л и н а
(оговтавшись від здуміння, ворожо)
Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!
Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
Х л о п ч и к
(вибігає з хати. До Килини)
Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,
а баба не дають!
К и л и н а
Ей, одчепися!
(Нишком, нахилившись до нього).
Я там під печею пиріг сховала, –
як баба вийде до комори, – з’їжте.
Х л о п ч и к
Ви-те суху вербу встромили тута? (…)
Я з неї вріжу дудочку! (…)
Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
К и л и н а
(скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада тамує їй радість)
Таки явився! Де тебе носило
так довго? (…)
Л у к а ш
(…) Мовчи! Не скигли!!
(Килина спиняється, глянувши на нього з острахом).
Ось я тебе тепера попитаю!
Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?
К и л и н а
А що ж ми мали тута – голод їсти?
Прийшли купці, купили, та й уже.
Велике щастя – дуб!
Л у к а ш
Таж дядько Лев
заклявся не рубати.
К и л и н а
Дядька Лева
нема на світі, – що з його закляття?
Хіба ж то ти заклявся або я?
Та я б і цілий ліс продати рада
або протеребити, – був би грунт,
як у людей, не ся чортівська пуща.
Таж тут, як вечір, – виткнутися страшно!
І що нам з того лісу за добро?
Стикаємось по нім, як вовкулаки,
ще й справді вовкулаками завиєм!
Л у к а ш
Цить! цить! не говори! Мовчи!
(В голосі його чутно божевільний жах)
Ти кажеш
продати ліс... зрубати... а тоді вже
не буде так... як ти казала? (…)
К и л и н а
Ходи до хати.
Л у к а ш
Зараз... я піду…
от тільки... тільки... ще води нап’юся!
(Стає навколішки і п’є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця).
К и л и н а
Ну? Що ж ти думаєш?
Л у к а ш
Я? Так... не знаю...
(Вагаючись).
Чи тут ніхто не був без мене? (…)
К и л и н а
(злісно)
А що ж!
Я відаю, кого ти дожидаєш,
та тільки ба! – шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пішло... (…)
М а т и
(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання)
Сину!..
Ой синоньку! Ой що ж я набідилась
з отею відьмою!
Л у к а ш
(здригнувшись)
З якою?
М а т и
(показує на Килину)
З тею ж!
Л у к а ш
(зневажливо всміхаючись)
І та вже відьма? Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.
М а т и
Якби ж я знала, що вона така
нехлюя, некукібниця!..
К и л и н а
(впадає в річ)
(…) Від тебе дочекаюсь оборони!
Такої матері такий і син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
помітувано мною?
М а т и
(до Лукаша)
Та невже ж ти
не скажеш їй стулити губу? Що ж то,
чи я їй поштурховисько якесь? (…)
(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).
Оступися, злидню!
(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).
Хлопчик хвалиться сопілкою, яку сам зробив, і просить Лукаша пограти.
Л у к а ш
(…) А дай сюди сопілочку.
(Бере сопілку).
Хороша.
З верби зробив?
Х л о п ч и к
А що ж,, он з теї-о.
(Показує на вербу, що сталася з Мавки).
Л у к а ш
Щось наче я її не бачив тута. (…)
Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на ту веснянку [мелодія № 8], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри на сопілці мелодії № 8] починає промовляти словами.
"Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає мені груди, серденько виймає..."
Л у к а ш
(випускає з рук сопілку)
Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!
Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.
Кажи, чаклунко, що то за верба?
(Хапає Килину за плече).
К и л и н а
Та відчепися, відки маю знати?
Я з кодлом лісовим не накладаю
так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,
хіба я бороню? Ось на й сокиру.
(Витягає йому з сіней сокиру).
Л у к а ш
(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге і спустив руки)
Ні, руки не здіймаються, не можу…
чогось за серце стисло...
К и л и н а
Дай-но я!
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).
В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.
П е р е л е с н и к
Я визволю тебе, моя кохана!
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.
М а т и
(до Лукаша)
Чого стоїш? Рятуй своє добро!
Л у к а ш
(втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвітом)
Добро? А може, там згорить і лихо?..
Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.
К и л и н а
(з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)
(…) Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?
Хоч би поміг мені носити клунки!
Л у к а ш
Та вже ж ви повиносили всі злидні.
К и л и н а
Бийся по губі! Що се ти говориш?
Л у к а ш
(сміється тихим, дивним сміхом)
Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…
Тепер я мудрий став... (…)
Килина пропонує Лукашу повернутися в село, але Лукаш не погоджується, говорить, що хоче залишитися в лісі.
К и л и н а
(…) Я побіжу десь коней попрошу, –
бо наші ж геть у стайні попеклися! –
то зберемо на віз та й завеземо
десь до родини твеї, може, пустять…
Ой горе! Якось треба рятуватись...
(Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко).
Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав’язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.
Л у к а ш
Хто ти? Що ти тут робиш?
П о с т а т ь
Я – загублена Доля.
Завела мене в дебрі
нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю,
наче морок по гаю,низько припадаю, стежечки шукаю
до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка
білим снігом припала…
Ой уже ж я в сих дебрях
десь навіки пропала!.. (…)
Ой колись я навесні
тут по гаю ходила,
по стежках на признаку
дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти
без ваги попід ноги…
Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,
де шукати дороги. (…)
(Застогнавши, рушає)
Л у к а ш
(простягаючи руки до неї)
Ой скажи, дай пораду,
як прожити без долі!
Д о л я
(показує на землю в нього під ногами)
Як одрізана гілка,
що валяється долі!
(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).
Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези і схиляється над Лукашем.
П о с т а т ь М а в к и
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося від мене.
Л у к а ш
Се ти?.. Ти упирицею прийшла,
щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди).
Живи моєю кров’ю! Так і треба,
бо я тебе занапастив...
М а в к а
Ні, милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж
дає вербовій тихій гілці голос.
Л у к а ш
Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!
(З невимовною тугою дивиться на неї).
М а в к а
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, –
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш починає грати. Спочатку гра його [мелодії № 15 і 16] сумна як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання [мелодія № 10, тільки звучить голосніше, жагливіше, ніж у першій дії] покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...
1911
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
