«Захар Беркут» Іван Франко (скорочено)

Образ громадського життя карпатської Русі в XIII віці

Дела давно минувших дней,
Преданья старины глубокой...

А. С. Пушкин

I

Події відбуваються у ХІІІ столітті у Карпатському селі Тухля, де люд живе за своїми звичаями незалежно від усіх. Аж там з'являється боярин Тугар Вовк, якому князь Данило Галицький подарував величезні полонини і ціле пригір'я Зелеменя. Об'єднавшись з монголами, він хоче правити і цим селом, вважаючи себе повноправним власником краю. Але селяни не зважали на те. Забавою боярина були лови на звірів.

(…) Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце –  в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем. (…)

Тугар Вовк попросив тухольців дати йому провідника. Ним став Максим Беркут – син тухольського бесідника Захара Беркута. Під час ловів на Мирославу напала розлючена медведиця. Максим врятував дівчину. Між ними почало розпалюватися вогнище кохання.

II 

У стародавній Тухлі народ жив сильний, сміливий і волелюбний. Вони не хотіли коритися боярину й запросили його на громадську раду. Той погодився з цікавості. Проводжаючи боярина, Максим розповідає йому місцеву легенду про величезний камінь, що лежить там, «де тухольська котловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік у долину». Цей камінь селяни шанують і називають його своїм Сторожем. Боярин віднісся до розповіді юнака, як до дурниці. А коли Максим попросив у нього руки Мирослави, аж спалахнув від гніву, що якийсь смерд зазіхає на його дочку. Але дівчина не дозволила батькові розпоряджатися її волею і заприсягалася перед ясним сонцем, що буде з Максимом.

III

Тухольська громада зібралася на раду. Розпочав її 90-літній, але ще сильний і мудрий Захар Беркут. «Життя лиш доти має вартість,–  говорив він частенько –  доки чоловік може помагати іншим. Коли він стає для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт». Захара Беркута знали і сусідні громади, приходили до нього за порадою. Бо його слова і промови були звернені «до скріплення дружніх, товариських і братських зв'язків між людьми в громадах і між громадами в сусідстві», «плили кришталевою, чистою хвилею, були спокійні, розумні і тверді, як сталь, а проти усякої неправди острі, як бритва». За порадою Захара Беркута в горах було прокладено Тухольську дорогу, що «в'язала докупи дітей одного народу, розбитих між двома державами». Тугар Вовк поставив на цій дорозі рогачку, щоб збирати у проїжджих для себе мито. Тухольські юнаки зламали рогачку й спалили її біля боярського двору. Від тої пори почалася неоголошена війна між Тугаром Вовком і тухольцями. Між тим посланці верховини та передгірських громад приносили звістки про те, що напади монголів спустошували та палили села, у сутичках з ними гинула молодь. Боярин запропонував тухольцям стати їхнім воєводою, вихвалявся історіями про своє геройство. Аж тут Митько Вояк, якому довелось служити у дружині Тугара Вовка, схотів розказати громаді правду, яку знав про нього. Не дав йому слова мовити боярин, розрубав йому голову. Обурена громада присудила Тугара до вигнання. «Я плюю на ваш суд!» –  такою була зухвала відповідь боярина. Серед молоді, обраної для виконання вироку громади –  за три дні Тугар Вовк повинен був покинути Тухольщину –  був і Максим Беркут.

VI

Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято «Сторожа», і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, всі в празничних чистих строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі –  і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається –  і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.

–  Що се може значити? –  питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном.–  Щастя чи нещастя? радість чи горе? –  Але він сам не міг знайти відповіді на те питання, тільки сон сей лишив по собі якесь важке прочуття, якусь хмару суму на Захаровім чолі.

Швидко справдилось це прочуття! Саме пополудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі. Пастухи з сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи, що бачили якусь бійку коло боярського дому, якусь громаду незвісних чорних людей і чули незрозумілі, роздираючі крики. Майже вся тухольська молодіж, уоружившись у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши кроваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім окружений хмарою монголів. Не було сумніву, всі молодці, вислані для збурення боярського дому, погибли в нерівній боротьбі з тими наїзниками. Не знаючи, що діяти, тухольська молодіж вернула до села, розносячи всюди страшну вість. Почувши її, затремтів старий Захар, і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.

–  От і сповнився мій сон! –  прошептав він. –  В обороні свого села поляг мій Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати –  се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею.

Так потішав себе старий Захар, але серце його скимідо глибоко: надто сильно, всею силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради. (…)

(…) –  Що діяти? що починати? як боронитися?– гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до остатньої краплі крові. Особливо молодіж наставала на те.

–  Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! –  кричали вони.–  Тілько по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину!

–  В тіснині поробити засіки і з них разити монголів! –  радили старші.

Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив Захар Беркут.

–  Хоч то воєнне діло –  не моє діло і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук,–  але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб'ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до пімсти. Чи пімстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб'ємо їх від свого села? Ні, а тілько, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх –  се повинна бути наша мета!

Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і молодіж, податлива на все нове та несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати. Але многі голоси старців обізвалися против неї.

–  Не в гнів тобі будь сказано, батьку Захаре, –  заговорив один громадянин, –  але твоя рада хоч мудра і велику обіцяє славу, та неможлива для нас. Слабі наші сили, а монгольська сила велика. Ще не наспіла поміч від інших верховинських і загірських громад, а хоч і наспіє, то таки наша сила не вистарчить навіть на те, щоб окружити монголів, не то вже щоб .побороти їх в одвертій битві. А без того як ми розіб'ємо їх? Ні, ні! Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо відбити їх від свого села і відвернути від шляху; розбити їх ми не маймо й надії!

Бачучи всю основність тих закидів, Захар Беркут, хоч з болем серця, готов був покинути свою молодечо-гарячу думку, коли втім дві несподівані події значно піднесли настрій тухольськоЇ громади і змінили цілу її постанову.

Долі селом вулицею надійшли, одна за другою, при звуках труб та дерев'яних трембіт аж три громади уоруженої молодіжі. Кожда громада несла наперед себе боєву хоругов; охочі, смілі їх пісні лунали далеко по горах. Се йшла приобіцяна тухольцям поміч верховинських і загірних громад. (…)

(…) Ще не стихла радість із приходу тих пожаданих помічників, ще громада не мала часу приступити до дальшої наради, коли втім з противного боку, з лісової прогалини, що була над тухольською тісниною, показався новий і зовсім уже несподіваний гість. (…)

(…) –  Мирослава, дочка нашого боярина! –  закричали тухольські молодці, не можучи відвести очей від прегарної, смілої дівчини. Та вона, очевидячки, й не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього злізла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину. Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого, чепіргатого листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов відроду до того привикла, зійшла стежкою в долину і наблизилася до громади.

–  Здорові були, чесна громадо, –  сказала вона, злегка паленіючи.–  Я спішила звістити вас, що монголи надходять, перед вечером будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх приняти. (…)

(…) –  А тепер прошу вказати мені, де тут Захар Беркут.

–  Ось я, дівчино,–  сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою і пошаною гляділа на нього.

–  Позволь, чесний батьку, –  заговорила вона тремтячим з внутрішнього зворушення голосом,–  сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.

–  Мій син! –  скрикнув Захар.–  Здоров і живий! О боже! Де ж він? Що з ним діється?

–  Не лякайся, батьку, тої вісти, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.

–  В неволі? –  скрикнув мов громом прошиблений Захар.–  Ні, то не може бути! Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе вневолю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино!

–  Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий був кров'ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім'я твоє в неславу.

–  І що ж він говорив тобі?

–  Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтів), я... сирота, я не маю вітця!

–  Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?

–  Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи... зрадив... свій край і пристав... у службу монголів. (…)

(…) –  Слухай лише, що наказував мені Максим!

–  Говори, говори! –  сказав Захар, поглядаючи знов на неї.

–  Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тілько поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. «Тут,– казав Максим,–  побідите їх, або ніде інде!» Так радив Максим.(…)

(…) –  Доню моя! –  сказав він.–  Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдиві слова мойого сина,–  з них віє його смілий дух! Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку!

Ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.

–  Ні, батьку, не говори так,–  сказала вона.–  Син твій не буде страчений,–  він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли бог поможе нам розбити її, то чей ми й його освободимо. (…)

(…)

Мов через прорву в тамі валиться осіння повінь, так почали в кітловину валитися чорні почвари з страшенним криком. Ряди тислися за рядами, без кінця і впину; мов вода під водопадом, так вони зупинялися, вийшовши з тісного гирла, формувалися в довжезні ряди, посувалися звільна, без опору заливаючи пусту рівнину. Передом, дорогою, їхав на білім коні страшний велетень, Бурунда-бегадир, а обік нього другий, менший їздець –  Тугар Вовк. (…)

(…) Звільна їхали вони наперед, немов щохвилі ждали нападу з села. Але нападу не було, село лежало мов після чуми. З страшним криком кинулися перші ряди монголів на хати, щоб, по свойому звичаю, різати, грабувати,–  але різати не було кого, хати були пусті. З лютим криком кидались монголи від хати до хати, вивалюючи двері, руйнуючи плоти й ворота, розбиваючи діжки і плетінки, розвалюючи печі. Але вся їх лютість була даремна,–  в селі ніхто не показувався.

(…) –  Прокляті пси! –  говорив Бурунда до Тугара Вовка.–  Зачули нас, поховалися!

–  Чи заночуємо тут, бегадире? –  спитав Тугар Вовк, не відповідаючи на замітку бегадира.

–  Поки не зустрінемось з тими псами, поти не можемо ночувати,–  відмовив Бурунда.–  Веди нас до виходу з сеї ями! Треба забезпечити собі вихід! (…)

(…) –  Вихід безпечний, –  успокоював Тугар Вовк, хоч і самому якось ніяково було бачити, що всі тухольці так чисто винеслися з села. І хоч успокоював бегадира, то все-таки просив його крикнути на військо, щоб покинуло шукати добичі і спішило до виходу. Неохітно пішли перші ряди монгольської орди, коли тимчасом задні все ще тислися через тіснину, чимраз густіше заливаючи кітловину. (…)

(…) Ось уже чільний відряд вийшов із села і спішив до вивозу, викуваного в скалі. З долини нічого не видно було в вивозі, і безпечно підійшли монголи аж під стрімку кам'яну стіну, в котрій прокований був вивіз. Коли втім разом зверха стіни посипалось величезне каміння на монголів, калічачи та розбиваючи їх. Зойк напасників, ранених і повалених на землю, вдарив під небо. Закрякала хижа птиця над своїми жертвами. Вже напасники почали подаватися взад і вбоки, коли втім Бурунда і Тугар Вовк з голими мечами кинулись їм навперейми.

–  Куди ви, безумні? –  ричав ярим туром Бурунда.–  Ось перед вами вхід до вивозу, туди за мною! І, пхаючи перед собою цілу юрбу, він кинувся в темне гирло вивозу. Але тут чекала напасників добра стріча. Градом посипалось каміння на їх голови, і не одному з вояків Чінгісхана кров залила очі, мозок бризнув на кам'яні стіни з розбитого черепа. (…)

(…) Мов з пекла, ревнули крики і стогнання з темного вивозу, але понад ними все голосніше гримів голос Бурунди:

«Далі, заячі серця, далі за мною!» –  і нові купи, невважаючи на новий град каміння, поперлися в вивіз.

–  Далі горі вивозом! –  кричав Бурунда, щитом заслонюючись від спадаючого згори каміння.

Тимчасом Тугар Вовк, побачивши на версі берега громадку молодців, велів стоячим перед вивозом монголам сипнути на них стрілами. Зойки розляглися на горі –  і голосно завили з радості монголи. Але за своїх трьох ранених тухольські молодці з подвійною лютістю почали кидати величезними плитами на напасників. Тільки ж се все не було би стримало завзятого Бурунду, коли б усередині, на скруті вивозу, не показалася несподівана завада: вивіз завалений був аж до верха величезним камінням. А тут тухольці нападали чимраз лютіше, каміння сипалось, мов град, монголи падали один за другим,–  і Бурунда побачив вкінці, що даремна його завзятість, бо пройти туди годі, поки не вдасться зіпхнути тухольців з верха.

–  Назад! –  крикнув Бурунда, і невеличка решта монголів, що лишилася зі штурмуючої купи, без духу, мов камінь з пращі, вилетіла з вивозу.

–  Вивіз завалений! –  сказав, важко дишучи, Бурунда до боярина, обтираючи собі піт і кров з лиця. (…)

(…) –  Зігнати тих псів відтам з гори! –  крикнув люто Бурунда, показуючи рукою на хребет скалистого берега.–  Драбин сюди! Передні на драбини, а задні відганяй їх стрілами! Побачимо, чия візьме!

З поблизьких хат назношено драбин і, за радою Тугара Вовка, позбивано їх півперечними жердками немов у широку стіну. Тухольці з гори придивлялися тій роботі спокійно. Ось уже монголи з криком підняли свою збірну драбину і поперли її до камінної стіни. Камінням, стрілами і рогатинами стрітили їх тухольці, але не вдіяли нічого монголам, бо коли один та другий упав поражений, то інші двигали велику драбину дальше, а на місце зраненого прискакували свіжі. А рівночасно задні ряди монголів пускали вгору свої стріли і присилували тухольців податися взад. Страшна драбина живо наближалася до стіни. Тривога почала опановувати тухольців... (…)

(…) Мирослава схопилася з місця і побігла оглянути небезпеку.

–  Не бійтеся,–  сказала вона тухольцям,–  живо ми поворожимо їм! Нехай собі стріляють, а ви ратища в руки, і плазом додолу! Аж коли передні покажуться до половини на горі, тоді разом на них! Самі вони заслонять вас від стріл, а обаливши передніх, ви обалите й задніх. Сумерки сприяють нам, і, відбивши їх сим разом, будемо мати спокій на всю ніч. (…)

(…) Крик, ревіт, замішання, тут і там судорожні рухи, тут і там коротка боротьба, прокляття, стогнання,–  і, мов тяжка лавина, валиться ворог долі драбиною додолу, обалюючи за собою слідуючі ряди,–  а на ту купу живих і мертвих, без ладу змішаних, кровавих, трепечучих і ревучих тіл людських валяться згори величезні брили каміння –  і понад усім тим пеклом напівзакритим заслоною ночі, виривається вгору радісний оклик тухольців, жалібне виття монголів і страшні прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по майдані мов скажений, рвучи собі волосся з голови, а вкінці, не тямлячись з лютості, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.

–  Псе блідолиций! –  кричав він, скрегочучи зубами.–  Подвійний зраднику –  се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!

Тугар Вовк полум'ям спалахнув на таку мову, якої він ще не чув відроду. Рука його мимоволі вхопила за меча, але в тій хвилі щось так глибоко, так важко заболіло його в серці, що рука ослабла, впала, мов глиняна, і він, похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:

–  Великий бегадире, несправедливий твій гнів на вірного слугу Чінгісхана. Я не винен тому, що ті смерди опираються нам. Вели розложитися війську на ніч і відпочити, а завтра рано сам побачиш, що вони пирснуть перед нашими стрілами, як сухе осіннє листя перед подувом вітру.

–  Ага, так! –  крикнув Бурунда.–  Щоб вони поночі напали на нас у хатах і порізали наше військо!

–  То вели спалити хати і ночувати війську під голим небом! (…)

(…) –  Добре, боярине,–  сказав він вкінці,–  я зроблю по-твойому, але завтра все-таки мусиш створити нам дорогу з сеї западні, а ні, то горе тобі! Се моє останнє слово. Жду діл, а не слів від тебе! (…)

(…) Разом зі всіх боків запалала Тухля, прориваючи огненними язиками грубу пітьму, що залягла над нею. Дим бовдурами покотився низом і вкрив долину. Стріхи тріщали, злизувані кровавим полум'ям. Із стріх бухав огонь угору, немов то присідав, то підскакував, хотячи досягнути до неба. Часом знов від пориву вітру полум'я стелилося плазом, золотилося іскрами, меркотіло, хвилювало, мов огняне озеро. Хрускіт упадаючих кроквів і стін котився глухо по долині; стіжки збіжжя й сіна виглядали мов купи розжареного вугля, а з їх середини де-де пролизувалися біляві огневі пасма; дерева горіли, мов свічки, високо в повітря викидуючи огнисте, горюче листя, мов рої золотих мотилів. Ціла тухольська долина виглядала тепер мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в огонь усе, що тільки попадалось їм під руки. (…)

(…) Максим сидів серед пожарища і не поворухнувся. Вітер закрутив димом, сипав на нього іскрами, бухав гарячим повітрям,–  Максим немов не чув усього того. Він рад би був разом згинути, полетіти в повітрі отакою золотою іскрою і згаснути там, у яснім, холоднім блакиті, близько золотих зірок. Але пута, пута! Як вони тепер страшно тисли його!.. Ось і його батьківська хата занялася, полум'я бухнуло попід дах, обвилось огняною гадюкою поперед вікна, зазирнуло дверима до хати і вигнало відтам величезний бовдур диму, щоб відтак самому поселитися в Беркутовім житлі. Мов мертвий, глядів Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обривається, щось палахкоче й ниє; а коли грянуло пожарище, повалилася покрівля, розсілися угла його рідної хати і бухнуло з розжеврілої огняної маси ціле море іскор під небо,–  Максим скрикнув болізно і зірвався на рівні ноги, щоб бігти кудись, рятувати щось,–  але, поступившись усього один крок, безсильний, мов підкошений, упав на землю й зомлів. (…)

(…) Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собі парубка в такім страшнім і оплаканім стані. Свіжо промите лице було бліде-бліде, аж зелене, губи потріскались із жари й спраги, очі були червоні від диму і тусклі, мов скляні, від утоми й душевної муки, ноги дрожали під ним, мов під столітнім дідом, а постоявши на них хвилину, він не міг довше вдержатися і сів на землю. Монголи віддалилися; боярин довго, німо, в задумі глядів на Максима. За що він ненавидів того чоловіка? За що накликав на його молоду голову таке страшне горе? Чому не велів відразу вбити його, але видав його на повільну, а все ж таки несхибну смерть –  бо се ж прецінь певна річ, що монголи не випустять його з своїх рук живого, але скоро їм навкучиться тягати його з собою, заріжуть, як худобину, і покинуть серед шляху. І за що він так зненавидів сього бідного хлопця? Чи за те, що він урятував життя його доньці? Чи, може, за те, що вона полюбила його? Чи за його правдиво рицарську смілість і одвертість? Чи, може, за те, що він хотів зрівнятися з ним? Отже ж тепер зрівнялися: оба вони невольники і –  оба нещасливі. Тугар Вовк чув, що гнів його до Максима якось пригасає, мов пожежа, якій не стало вже дров. Він і вперед уже, зараз по взяттю Максима до неволі, старався піддобритись до нього, не із співчуття, а з хитрості, але Максим не хотів ані слова говорити до нього. Правда, боярин давав йому такі ради, котрих Максим не міг послухати. Він радив йому перейти на службу до монголів, вести їх через гори, і обіцював за те велику надгороду, а в противнім разі грозив, що монголи заб'ють його. «Нехай б'ють!» –  се було єдине слово, яке чув боярин із Максимових уст. Тільки ж диво, що й тоді вже те горде слово, що свідчило про твердість Максимової вдачі і його велику любов до свободи, не тільки не розгнівало боярина, але дуже сподобалось йому. Тепер же він чув виразно, що щось мов крига тає в його серці; тепер, на згарищах вільної Тухлі, він зачинав розуміти, що тухольці поступали зовсім розумно і право, а серце його, хоч засліплене жадобою власті, все-таки не було ще настілько глухе на голос сумління, щоб не признати сього. Все те передумав боярин сьогодні і вже зовсім іншими очима і з іншим серцем глядів на сидячого в наметі, напівмертвого, нужденного Максима. (…)

(…) –  Дурний хлопче,–  говорив він,–  таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя –  дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш.

–  Життя в неволі нічого не варте,–  відказав Максим,–  краща смерть!

–  Ну... так... розуміється,–  мовив боярин,–  але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.

–  Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори... Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність!

–  Не про те тепер річ,–  сказав з усміхом боярин,–  а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний,–  ще сьогодні.

–  Як? –  спитав Максим. (…)

(…) –  А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе взамін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трафити до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали на наше предложення.

–  Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну.

–  Не пристануть? –  скрикнув боярин.–  Чому ж не пристануть?

–  Тухольці будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусили б тоді бути зруйновані отак, як наша Тухля?

–  І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! –  сказав боярин.–  Адже ж замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас.

–  Не хвали, боярине, дня перед вечером! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас? (…)

(…) –  Ой, не так воно, хлопче, не так! –  сказав невдоволений боярин.–  Неспроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця трафляє,–  він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за ніщо билися з монголами, як би, певно, не билися ва найліпшу плату.

Максим усміхнувся.

–  Дивний ти чоловік, боярине! –  сказав він.–  Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.

Гнівом спалахнув гордий боярин.

–  Хлопче! уважай, хто ти і де ти! –  скрикнув він.–  Уважай, що ти невольник, що життя твоє залежить від волі якого-небудь монгола.

–  Що моє життя!..–  сказав спокійно Максим.–  Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.

В тій хвилі відхилилася запона намета, і швидким кроком ввійшла до намета Мирослава. Вона бистро зиркнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.

–  Ах, ось він, ось він! –  скрикнула вона.–  Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій, Максиме! Що з тобою діється?

Максим сидів, мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй, її слова були мов великодній дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів'ялої квітки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слізьми обливала його тяжкі пута, змивала з рук його засохлу кров. Як радісно, як тепло зробилося в серці у Максима при її наближенню, за дотиком її м'якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що він невольник, що над його головою висить кровавий ніж монгольський! І та згадка в тій щасливій хвилі гадюкою вповзла в його серце, і з очей його бризнули сльози.

–  Мирославе,–  сказав він відвертаючись, –  чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть, –  ти знов збудила в мені любов до життя!

–  Милий мій! –  сказала Мирослава.–  Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!

–  Нащо мені надії? Надія не розіб'є тих ланцюгів.

–  Але мій батько розіб'є.

–  О, твій батько! Так, він говорить, що готов се зробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.

–  Якої услуги?

–  Він хоче йти до тухольців і робити з ними таку угоду, щоб в заміну за мене випустили монголів із сеї долини, і жадає від мене того чарівного слова, котре би прихилило до нього серця тухольців.

Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей чим далі, тим більше перемінявся на радість.

–  Тату,–  сказала вона,–  правда се?

–  Правда! –  сказав Тугар Вовк.

–  І ти думаєш, що Максим знає таке слово?

–  Мусить знати. Адже й тебе він за першим разом як прикував до себе. Без чарів се не могло статися.

Мирослава з усміхом, повним безмежної любові, поглянула на Максима, а потім, обертаючись до свого батька, сказала:

–  Ти вже маєш дозвіл начальника на переговори?

–  Ні ще,–  але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого.

–  То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобі се слово.

–  Ти наклониш?

–  Побачиш! Іди лишень!

–  Причарована дівчина,–  воркотів сам собі боярин, виходячи з намета.–  Причарована, не інакше! Сама йому на шию кидається!

–  Серце моє, Максиме! –  сказала по його виході Мирослава, обвивши руками шию Максимову і цілуючи його бліді, спечені уста.–  Не журися! Монголи від си не вийдуть –  тут їм усім погибати!

–  Ох, Мирославе, зоре моя! –  сумовито сказав Максим.–  Рад би я сьому вірити, але надто велика їх сила, заслабі наші тухольці.

–  Нам прийшли в поміч загіряни і верховинці.

–  Зброї доброї не мають.

–  І про се не бійся. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі –  хвиля ще, а сотні огнищ запалають довкола долини, а при кождім огнищу робити будуть ваші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору.

–  І хто ж се таке вигадав? хто навчив наших майстрів?

–  Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонічко вийде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів.

Максим радісно обняв Мирославу і кріпко притиснув її до серця.

–  Життя моє! –  сказав він.–  Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!

–  Ні, Максиме! –  сказала Мирослава.–  Я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть.

–  Яку силу? –  спитав Максим.

–  Слухай! –  сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тілько десь далеко-далеко в горах покотився глухий гуркіт грому.

–  Гримить,–  сказав Максим,–  ну, і що ж з того?

–  Що з того? –  живо сказала Мирослава,–  се смерть монголів! Се більший нищитель, ніж вони, і такий нищитель, що буде з нами держати руку... Слухай лишень!

І вона озирнулася по наметі, хоч там було зовсім пусто, а потім, мов не довіряючи тій тиші й пустоті, нахилилася до Максимового лиця і шепнула йому в вухо кілька слів. Мов могучою рукою шарпнений, зірвався Максим, аж забряжчали на нім ланцюги.

–  Дівчино! Чародійська появо! –  скрикнув він, вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням.–  Хто ти, і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.

–  Ні, Максиме, ні, милий мій,–  сказала дивна дівчина.–  Се я сама, та сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо віддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим!

–  Немовби я міг бути щасливим без тебе!..

–  Ні, Максиме, слухай ще одного, що я тобі скажу: утікай із сього табору, зараз!

–  Як утікати? Адже варта не спить.

–  Варта перепустить тебе. Бачиш прецінь, що мене перепустила! Тілько ось що зроби: переберись у мою одіж і візьми сей золотий перстінь: його дав мені їх начальник на знак свободи і безпечного проходу. Покажеш його сторожам, і вони пропустять тебе.

–  А ти?

–  За мене не бійся. Я тут з батьком лишуся.

–  Але ж монголи дізнаються, що ти випустила мене, а тоді не пощадять тебе. О, ні, не хочу сього.

–  Але ж не бійся за мене, я зумію собі дати раду.

–  Я також! –  сказав уперто Максим.

В тій хвилі ввійшов боярин, понурий і червоний. Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі. Бурунда показався ще неласкавішим до нього, стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.

–  А що? –  сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима.

Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави.

–  Все добре, тату,–  сказала вона,–  тілько...

–  Тілько що?

–  Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тілько як він сам може сказати його, воно має силу.

–  Ну, то чорт його бери! –  відворкнув гнівно боярин.

–  Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстінь від Пети: з тим перстенем варта пропустить його.

–  О, дякую тобі, донечко, за добру раду! «Заведи його до тухольців», а то значить –  сам собі вирви з рук останню поруку вдачі. Тухольці полоняника візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде. Я йду сам і без його слова.

Засумувалася Мирослава, її ясні очі покрилися сльозами.

–  Соколе мій! –  сказала вона, знов припадаючи до Максима.–  Зроби так, як я тобі раджу: візьми сей перстінь!

–  Ні, Мирославе, не бійся за мене! –  сказав Максим.–  Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам.

Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибіль, хоч і як силкувалася не показувати сього по собі. Украдком поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку, вона вибігла з намета за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськім наметі, з серцем, що тріпалося від якоїсь неясної мішанини радості, і тривоги, і надії.

VII

(…) Одним із остатніх явних прихильників старої віри на нашій Русі був Захар Беркут. І диво дивне! прихильність оту він виніс із Скитського монастиря, від старого монаха Акинтія. Чи старий дивовижний лікар случайно тільки розповідав свойому ученикові про давню віру, так близьку до природи й її сил, чи, може, й його серце більше потягало до тої віри в противенстві до строгого візантійського християнства,–  досить, що з побуту при старім монасі Захар виніс велику прихильність до старої віри і поклявся бути їй до смерті вірним. У своїй Тухлі знав він про «Ясну поляну», на якій давно вже погас вічний огонь і не курився пахущий яловець і котру корчинські священики окричали місцем заклятим і нечистим. Та хоч як опущена була Ясна поляна, то все-таки досі ніхто не посмів діткнутися образу Сонця, т. є. золотої бляхи, котрою він був окований, і той золотий образ усе ще яснів серед стелі контини, дожидаючи проміння полудневого сонця, щоб у ньому розжеврітися тисячами іскор. По добрій волі приняв на себе Захар Беркут догляд старої святині; стежка, що виднілася поперек поляни до печери, протоптана була його ногами; кождої весни, протягом більше вже як п'ятдесятьох літ, Захар, виходячи за ліками, пробував самітно, в молитвах і думах, на Ясній поляні тиждень і по кождім такім пробутку вертав до села скріплений духом, з яснішими і чистішими мислями. Не раз тоді тухольці з своєї долини бачили, як понад вершками смерек, що окружали Ясну поляну, вився синявими клубочками дим запахущого ялівцю, і говорили до себе: «Се старий старим богам молиться». І говорили се без насміху, без ненависті, бо Захар, хоч і не навчав нікого старої віри, та зате тим пильніше навчав усіх шанувати чуже переконання і чужу віру.

Отут-то, на Ясну поляну, зійшлись сеї страшної ночі тухольські старці. Великий огонь палав серед поляни; таємничо шуміли стародавні смереки, немов нагадуючи давні часи; у відблиску огнища яснів золотий образ сонця в яскині кровавим блиском; у задумі сиділи старці, слухаючи цюкання сокир по лісі та оповідань старого Захара про давню давнину. Дивний якийсь дух уступив нині в старого. Він, що ніколи не любив говорити про стару віру, нині розговорився, і то з таким сердечним жалем, з яким говорив хіба про найближчі й найдорожчі серцю діла. Він оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як три святі голуби, Дажбог, Світовид і Перун, сотворили землю з піскового зерна, як Дажбог три дні шукав на дні безодні, поки знайшов три зеренця: одно зерно пшениці, друге жита, а третє ячменю, і дарував їх першому чоловікові Дідові та його жінці Ладі; як Перун дарував їм іскру огню, а Світовид волосинку, з котрої за його благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом. І далі розповідав Захар про життя перших людей, про великий потоп, від якого люди ховалися в горах і печерах, про старих велетнів і їх царя, тухольського Сторожа, що розгатив тухольське озеро. Слухали тухольські старці тих оповідань, мов вістей про якийсь новий, незнаний світ; багато такого, що вони говорили і співали в піснях не розуміючи, тепер ставало ясно і в суцільнім зв'язку перед їх очима, Захар Беркут сам видався їм останнім із тих добрих велетнів-сторожів тухольських, про яких добрі діла так само оповідати собі будуть пізні покоління.

Аж ось захрустіло сухе гілля на стежці і разом виринули з лісової пітьми Мирослава й Тугар Вовк. Мирослава просто наблизилася до старого Захара, а боярин зупинився близ огнища.

–  Батьку,–  сказала Мирослава до Захара,–  я бачила твого сина!

–  Мого сина? –  сказав Захар спокійно, мов про помершого.

–  Так! При помочі отсього перстеня я пройшла монгольський табір і бачила його. Маймо надію, батько, що він швидко буде знов на волі.

–  Трудно, доню, трудно! Але хто се прийшов іще з тобою?

–  Се я, старче,–  сказав, виступаючи перед нього, Тугар Вовк,–  чи пізнаєш мене?

–  Лице твоє пізнаю,–  ти був боярин Тугар Вовк. Що привело тебе до нас?

–  Я прийшов до вас, старці тухольські, в посольстві від великого Бурунди-бегадира, начальника монгольської сили.

–  Чого ж хоче від нас Бурунда-бегадир? –  спитав Захар.

–  Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика і непоборна, що дармо ви робите засіки в ваших вивозах, дармо будуєте машини до кидання каміння,–  нічим ви не врадите проти його сили.

–  Видно, що твій Бурунда починає нас боятися, коли задумав нас лякати. Се добрий знак. Говори дальше.

–  Ні, старче, не слід тобі легковажити слів начальника монгольського. Його погроза –  то половина кари, а його кара страшна, як кара божа! Слухай же, що велить далі сказати вам Бурунда-бегадир моїми устами. Ціль його походу –  край угорський, дідицтво Арпада, що був підданим великого Чінгісхана, а тепер не хоче признати його зверхності. Щоб укарати непокірного, вислав великий Чінгісхан свою силу на захід сонця. Чи ж ваша річ спиняти ту силу в її поході? Бурунда-бегадир, начальник одної часті тої сили, бажає по добру розстатися з вами. В його руках ваш полоняник, а твій син, старче. От що каже він звістити вам: розваліть свої засіки і пустіть монгольську силу з вашої долини, а в заміну за те він готов віддати вам вашого полоняника живого і здорового. Розважте добре, як корисна для вас ласка Бурунди! Опір ваш даремний,–  чи сяк, чи так, а монголи розвалять ваші засіки і підуть своєю дорогою. Але вони не хотять тратити часу в вашій долині, не хотять проливати вашої крови і готові віддати вам полоняника за пропуск. У противнім разі, розуміється, його жде несхибна смерть, і то серед страшних мук, а вас жде кровава різанина, в якій, помимо всяких способів, ви мусите бути побиті. Вибирайте ж, що ліпше для вас!

З увагою слухали тухольські старці тих слів Тугара Вовка, і на деяких вони справді зробили вражіння. Побачив се Захар і сказав:

–  Чесні браття, чи хочете порадитись по щирості над предложенням Бурунди, чи, може, однозгідно подасте про нього свій голос?

–  Порадимось, порадимось!–  сказали старці. Тоді Захар попросив Тугара Вовка віддалитися на хвилю. Боярин гордо віддалився в супроводі своєї доньки.

–  Захаре,–  сказав один із громадян,–  тут діло йде про життя або смерть твого сина. Чи не ліпше б нам відступити від непевного бою і вирятувати хлопця?

–  Тут діло не йде про мойого сина,–  сказав Захар твердо.–  Коли б про нього справді йшло діло, то я сказав би вам: «Я не маю сина, мій син погиб у бою». Але тут діло йде про наших сусідів, верховинців і загірян, котрі спустилися на нашу оборону і тепер мусили б усі, неприготовані, погинути від монголів. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рішайте так, як би він був уже в гробі!

–  Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголів непевна.

–  Ну, то погинемо всі до остатнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть. Тоді бодай ми сповнимо свій обов'язок. А тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада. Але се ще хто знає, чи боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи заперті в кам'яній клітці. З малими стратами ми можемо відбивати й найзавзятіші їх напади. Але що,–  і сього не треба буде. Сеї ночі ще ми пустимо на них свого союзника, що проти нього ніяка людська сила не встоїться, будь вона й десять раз сильніша від монгольської.

–  Так ти радиш нам відкинути предложення Бурунди?

–  Зовсім конечно.

–  І видати твого сина на певну загибіль?

–  Не згадуйте про мого сина! –  скрикнув болізно Захар.–  Хто мені при такім ділі нагадає про нього, той стає в союзі з батьківським серцем проти мого розуму. Розум каже: відкинути згоду! А що каже моє серце, се вже моя річ, і що кому до того!

–  То нехай буде по-твойому! –  сказали старці.–  Коли бог судив йому згинути, то ми проти того нічого не врадимо; коли ж ні, то й так він вирятується з пащі лютого ворога.

Прикликано боярина, і Захар устав, щоб оголосити йому відповідь громади. З смертельною тривогою в серці гляділа на нього Мирослава: вона, бідна, все ще надіялася, що тухольці схотять викупити її Максима.

–  Розумно,–  звісна річ: по-свойому розумно–  захвалював ти нам, боярине, згоду зі своїм начальником. Ми й не дивуємось тобі: твій обов'язок був так говорити, у всім сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б діло йшло тілько між мною а твоїм бегадиром, то я радо віддав би йому все, що маю, навіть свою власну стару голову, за увільнення сина. Але ти радиш нам нерівну заміну, при якій скористати можу тілько я сам і мій рід, але стратити мусить не тілько одна громада, а всі ті громади, через які мусить іти ваш похід. Чи можна ж так мінятися? Яка користь верховинським і загірним громадам із мого сина? А випустивши вас із сеї долини, ми випустимо згубу на ті сусідні, з нами сполучені громади. Ми зобов'язалися боронити їх від вашого нападу, і на таке наше слово вони прислали нам свою поміч –  п'ятсот добірних молодців. Обов'язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилини,–  і так ми зробимо. Може бути, що бог судив вам побіду над нами, і в такім разі ми не спинимо вас; тілько ж знайте, що лише по трупі остатнього тухольця ви зможете вийти з сеї долини. Та хто знає, може, побіда судилася нам, а тоді знайте й ви, що, ввійшовши в нашу долину, ви всі ввійшли в могилу, що навіть трупи ваші з неї ніколи вже не видобудуться. Або ми всі погинемо, або ви всі –  іншого вибору нема. Се наша відповідь.

Лице Захара палало дивним огнем при тих грізних словах,–  так що боярин, задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою, не міг здобутися на ніяку відповідь. Він бачив, що тут даремна всяка дальша балаканка,–  тож мовчки відвернувся і пішов назад у свій бік. Мертва мовчанка стояла в зборі,–  тільки огонь тріщав та лунало невпинне цюкання сокир, що майстрували вбійчі прилади на монголів.

–  Тату! –  скрикнула нараз болющим голосом Мирослава,–  тату, вернися! –  І вона побігла за ним і вхопила його за руку: дитяча любов ще раз заговорила в її серці могучим, незаглушеним голосом.–  Вернися, таточку! Лишися тут, між своїми людьми! Стань між ними до бою з наїзниками, як брат обік братів,–  а вони простять тобі все минувше! А там –  чого там можеш надіятися? Вони зрадять тебе, упоять обіцянками і заріжуть! Таточку, не йди більше між монголів,–  там смерть тебе чекає!

Боярин, очевидно, завагувався, але лиш на хвилю. Потім притис Мирославу до груді і сказав стиха, напівстрого, а напівласкаво:

–  Дурна дівчино, не пора ще мені! Ще не вся надія монголів пропала. Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося...

–  Ні, таточку,–  прошептала крізь сльози Мирослава,–  покинь такі думки! Хто знає, може, тоді буде запізно!

–  Не бійся, не буде запізно. Лишайся тут і братайся, про мене, з тухольцями,–  а я мушу йти туди. Не забувай, дівчино, що там... той… твій Максим, і хто знає, може, ми один другому ще пригодимось. Бувай здорова! (…)

 (…) Тимчасом на Ясній поляні було тихо, важко, сумно, немов оце посеред збору лежав дорогий усім мертвець. Тільки Мирослава хлипала голосно, втираючи рясні сльози, що котились по її лиці. Нарешті вона зблизилася до Захара і сказала:

–  Батьку, що ви зробили?

–  Те, що мусив зробити. Інакше було б нечесно,–  відповів Захар.

–  Але ваш син, ваш син! що з ним буде?

–  Що бог дасть, доню. Та годі, не плач! Пора нам думати про діла. От уже Віз по заходу клониться і готури голосять у гущаві,–  ранок зближається. Ану, громадяни, ходімо братися до оборони, ні, до нападу, до остатньої боротьби з наїзниками! Тямте, яку я відповідь передав їм! Ходім, най ніхто не лишається! І старі й малі, кожде придасться. Покажімо тим дикунам, що може громада!(…)

(…) Захар зупинився перед Сторожем і пильно почав дивитися на нього.

Тихо було довкола. Захар молився:

–  Великий наш Сторожу! Ти, котрого діди наші вважали своїм опікуном, котрого і ми шанували досі щорічними празниками! Три рази вже ти, ніч по ночі, являвся мені в снах, немов то ти падеш і привалюєш собою мене. Я вірю, що ти добрий і ласкавий, і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твойому зазиву і радо піду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися зі свойого відвічного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем отсього поганого ворога, дітей Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам'яну стіну і дав водам протоку, і дарував людям отсю прекрасну долину! Загати її тепер назад, нехай згине горда ворожа сила, що тепер знущається над нами!

В тій хвилі огниста блискавка з полудня до півночі роздерла темне небо, і далеко в горах загуркотів грім.

–  Так, се твій могутній голос! –  сказав радісно Захар.–  Ану, діти! Останній раз увінчайте сей святий камінь!

Чотири молодці по драбині вилізли на камінь і обвили його вершок зеленими вінцями. Знов загриміло в полудневій стороні.

–  Воля його, діти! –  сказав Захар.–  Обвивайте його шнурами! А ви, інші, живо до рискалів! Підкопуйте його здолу, підкладайте підойми! Живо, діти, живо!

Тихо, без стуку працювали десятки рук коло Сторожа. Згори його обкручувано линвами і шнурами, здолу підкопувано його насаду, і в шпару, що показалася недалеко під землею, вкладано скосом ялиці, що мали служити за підойми для обалення каменя поперек тіснини. Швидко справні молодці зробили всі потрібні приготовання, повіднімали драбини, попідкладали грубе каміння під підойми.

–  Беріться за линви, всі, хто може досягнути! За підойми, хлопці! –  розказував Захар, і відразу сотні рук приймилися за діло.

–  Далі, дружною силою! –  крикнув Захар.–  Тягніть, тисніть!

Ухнув народ з натуги, затріщали грубі підойми, але камінь і не похитнувся.

–  Ще раз! дужче натискайте!–  кричав Захар і сам принявся за линву. Захитався величезний камінь.

–  Рушається! Рушається! Подається! –  закричав радісно народ.

–  Ще раз напирайте, з усієї сили!

Ще раз ухнув народ –  і разом звільніло напруження шнурів, величезний камінь рушився зі своєї посади і, хвилю захитавшися в повітрі, з страшенним глухим ломотом повалився додолу, поперек потока й тіснини. Застогнала і затряслася тухольська долина від страшного удару, далеко перловими краплями бризнула вода потока, і радісним, голосним криком наповнили повітря тухольці. Ворухнулася в своїм таборі сонна монгольська сила, заверещали вартові, загомоніли начальники, забряжчала зброя, але за хвилю все втихло. Монголи надіялись нападу і стояли готові до оборони, але тухольці й не думали нападати на них. Вони зовсім інший напад виконували.

Захар живо, мов молодець, оглянув положення обваленого каменя. Камінь упав так добре, немов від віку сюди був припасований. Острими кінцями він позапинався за вистаючі роги обривів, що творили тіснину, а цілою своєю масою мостом ляг поперек потоку. (…)

(…) А втім, на сході, над монгольським табором, кровавою загравою розжеврілися хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя і сипалося іскрами чимраз нижче. Далі хмари проступилися, і звільна, мов боязко, викотилося сонце на небо і глипнуло на занятих своєю роботою тухольців. Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простягши руки, проговорив піднесеним голосом:

–  Сонце, великий преясний володарю світа! відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом кленемось, що не уступимо до остатньої хвилі, до посліднього віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!

Він замовк. Слова його, горячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі. Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потока і, мов надумавшись, покинула бити собою в кам'яну гать, а повернулася взад.

VIII

(…) –  Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то ріки перебували ми? Що сей потік проти Яїка, і Волги, і Дону, і Дніпра? Не бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу! Нападемо всі збитою масою! Не дбаймо на страти! Побіда мусить бути наша!

Так кричав Бурунда і пішов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори і стогнали ліси. Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убійчий град каміння, киданого метавками. Великі кам'яні кругляки, щербате каміння і річний піщаник –  усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров'ю зачервонілася вода під їх ногами. Незважаючи на крик Бурунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там, де не могло досягнути її каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміливіших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чимдалі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці дрібного каміння на монголів, стояла його донька Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіми рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї і слухати її смілих, розумних розказів і поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все-таки безоружний, невольник, і бажає, щоб хоть камінь, кинений її рукою, закінчив його життя і його муку.

Тугар Вовк сіпнув його за рукав.

–  Годі там вдивлятися, хлопче,–  сказав він. –  Здуріла моя донька, та он що виробляє! Але нам усе-таки круто приходиться. Чи у вас такі повені часто бувають?

–  Такі? Ніколи.

–  Як то? Ніколи?

–  А так, бо се не повінь. Адже ж бачиш, що вода чиста.

–  Не повінь? А що ж?

–  Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити водою долину.

–  Загатили! –  скрикнув боярин.–  Значиться...

–  Значиться, вода буде раз у раз більшати поки...

–  Поки що?

–  Поки всіх нас не затопить. От що!

Боярин кулаком ударив себе в голову.

–  І ти се знав наперед?

–  Знав, від твоєї доньки. Се, боярине, мій батько таке придумав.

–  О, прокляття! І чому ж ти не казав мені сього борше?

–  Нащо?

–  Ми були б хоч оба спаслися.

–  На се ще маємо час,–  сказав спокійно Максим.–  Тілько держімся разом, і коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити.

–  Се розуміється,–  сказав боярин, –  тілько що ж нам робити?

–  Поки що нема ще страху, –  відказав Максим.–  Потік малий, а долина широка, вода прибуває дуже поволі. Але се недовго так буде. Може, за півгодини прибуде з гір правдива повінь і живо наповнить цілу долину. До вечора вже буде по цілій долині води вище, ніж найвищий муж. А нам конче треба продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живі, то, певно, не випустять нас живих із своїх рук.

–  Але до того часу вони можуть розсікти нас.

–  Не бійся, боярине. Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть іншого. Стараймось тілько винайти для себе безпечне місце, де би нас вода не затопила, як прибуде повінь. (…)

(…) Тугар Вовк приблизився до Бурунди.

–  Великий бегадире,–  сказав він,–  ми в великій небезпеці.

–  Чому? –  спитав грізно Бурунда.

–  Сеся вода не буде опадати, бо наші вороги загатили потік, щоб затопити в тій долині всю монгольську силу.

–  Га! –  скрикнув Бурунда.–  І ти, рабе поганий, смієш мені говорити се, коли сам запровадив нас у сесю западню?

–  Зважай, великий бегадире, що я не міг для зради запровадити вас сюди, бо що вам грозить, те грозить і мені.

–  О, я знаю тебе! Ти ж і сеї ночі ходив до них торгуватися за згубу монголів.

–  Коли б я в тій цілі ходив, то чи думаєш, бегадире, що, знаючи згубу монголів, я був би вертався гинути разом з ними?

Бурунда вспокоївся троха.

–  Що ж нам діяти? –  спитав він. –  Невже ж таки так гинути?

–  Ні, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тоді прийде з гір правдива повінь, і вона швидко наповнить сесю долину. Проти неї передовсім треба боротися нам.

–  Але як?

–  Вели свойому війську, поки вода прозірчаста, збирати з дна каміння і класти на купи, високо, понад поверхність води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися й від слабшого ворога –  тухольців.

Не роздумуючи довго, видав Бурунда війську наказ збирати каміння і класти на купи, кождий відділ для себе. Той наказ, що не грозив ніякою небезпекою, подобався монголам, а надія стояти на сухім і не лазити повиш колін у воді додала їм духа. З радісним криком вони кинулися врозбрід по долині, збираючи каміння і стягаючи його на купи. Тухольці стояли на своїх стінах довкола озера і реготалися, дивлячись на їх роботу. (…)

(…) Страшний шум водопаду, від котрого аж земля дриготіла, звіщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися від водопаду величезні хвилі; ціла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася піною. Замість чистого, спокійного дзеркала бушували тепер люті води, крутилися з шипотом вири, гойдалося і билося в кам'яних берегах розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долині! Тут і там, мов чорні острови, виднілися з води купи монголів. Ані сліду якого-будь військового порядку не було вже між ними. Мов полова, розсіяна з купи буйним вітром, так розсіялась їх сила по долині, борючись із хвилями, десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи і проклинаючи. Ніхто нікого не слухав, ні про кого не дбав. Одні стояли на нагромаджених купах каміння, щасливі, що хоч на хвилю були забезпечені від напору води. Інші тонули в воді по пахи, по шию, підпираючись на свої списи або махаючи вгору своїми луками. Але більша часть покидала луки, котрі, мов солома, крутилися в вирах. Деякі скидали з себе кожухи і пускали їх з водою, хоч самі сікли зубами з зимна, бажаючи тільки влегшити себе як-небудь. Котрі були нижчого росту, чіпалися високих і валили їх із ніг, разом з ними ще в воді шемечучись та борикаючись. Деякі пускалися вплав, хоч самі не знали, куди й за чим плисти, бо опори не було ніде ніякої. Купи каміння, накидані серед поля в остатній хвилі, могли помістити на собі тільки невеличке число щасливців, і ті були метою смертельної зависті, безтямних проклять з боку тих, що потопали. Довкола кождої купи тиснулись їх тисячі, скажених, ревучи, домагаючись і собі стояти на безпечнім місці. Даремно ті, що стояли на камінню, толкували їм, що купа не може помістити всіх, що комусь же треба гинути –  ніхто не хотів гинути, всі дерлися на каміння. Ті, що стояли на купах, мусили боронитися від того напору, не хотячи самі гинути. Загримали молоти і топори монгольські о руки й черепи самих же монголів. Брат не знав брата в тій страшній хвилі близької смерті; товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж мордував би ворога. Ті з потопаючих, що стояли ззаду, ближче несхибної водяної смерті, тислися наперед; ті, що стояли при самих купах, виставлені на удари своїх товаришів, з зойком перлися взад; середні ревіли з болю й тривоги, стиснені з усіх боків, вдавлювані й задніми й передніми в воду. Деякі, вже тонучи, хапалися ще під водою за навалене в купи каміння і своїми судорожними рухами виривали його з місця. П'ять куп завалилося, і всі, що стояли на них, попадали в воду, зрівнялися з тими, від кого боронилися. А ті знов, нещасні, безумні з смертельної тривоги, за кождим разом піднімали радісний окрик, коли нова купа розвалювалась і нові жертви падали в пащеку страшного, безжалісного ворога. Деякі попадали в правдиву манію вбивання та нищення. Ось один, ростом велетень, з посинілим лицем, з затисненими зубами і покусаними до крові губами, наосліп валить своїм топором по головах своїх товаришів, хто тілько підпадеться йому під руки, а коли ніхто не підпадається, валить по кровавих, клекочучих і запінених хвилях. Другий, регочучись істерично, спихає в воду тих, кому вдалось стати на якім підвищенню, на камені, на трупі товариша. Третій ричить, мов віл, і гримає ззаду потопаючих у плечі, мов рогами. Інший, закленувши руки над головою, ридає, скиглить, пищить, мов дитина. Деякі, нічого не бачучи, крім неминучої смерті, вдираються на голови своїм товаришам, чіпаються їх волосся, пригинають їх додолу і тонуть разом з ними. Мов риби на терлі, спершися в тіснім шипоті, тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть, каламутять воду і хапають рознятими ротами повітря,–  так і тут, серед великого, каламутного, розбурханого озера, кишіли, мордували себе, тонули, то знов на хвилю вихапувались із води, махали руками та головами і знов тонули й гибли сотки, тисячі монголів. Німо, непорушно, мов дерев'яні стовпи, стояли на берегах тухольці; навіть найзавзятіші не могли без дрожі, без зойку, без сліз глядіти на ту громадну загибіль людей.

Мов остовпілий, глядів на сю страшну картину Бурунда-бегадир. Хоч йому самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його людей сягала вже по пахи, а бистрі течії, що потворилися в воді, валили їх із ніг і нагадували їм наглу потребу повороту на своє безпечне становище,–  то прецінь довгу хвилю Бурунда стояв на місці, рвучи собі волосся і видаючи з горла страшні, беззв'язні окрики на вид загибелі свойого війська. Ніхто не смів обізватися до нього словом у тій страшній хвилі: всі стояли довкола нього, тремтячи, борикаючись з надсильним ворогом –  водою. (…)

(…) Бурунда, німий, синій з натуги і злості, зирнув довкола по долині. Страшні крики і зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де виставляючи з води то затиснені п'ястуки, то ноги, то голови. Тільки десять куп, мов десять чорних островів, стояло ще живих на своїх кам'яних баштах, але й то вже було не військо, а тілько залякані, безсильні, безоружні недобитки, тремтячі й розбиті розпукою. Хоч одні з другими могли перекликатися, але помогти одні одним не могли і, чи в купах, чи поодинцю, були однаково безрадні, ждали одної неминучої загибелі.

ІХ

–  Як думаєш, боярине? –  спитав нараз Бурунда Тугара Вовка.–  Що буде з нами?

–  Всі погинемо,–  відповів Тугар Вовк спокійно.

–  І я так думаю, –  потвердив Бурунда. –  І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок!

Боярин нічого не відповідав на се. Нові події звернули всіх увагу на себе. Тухольці, очевидно, не хотіли дожидати, аж поки вода настілько прибуде, щоб спокійно витопити нужденні останки монголів. Їм квапно діялося доконати ворога. В лісі повише потока їх молодці рубали грубі ялиці, заострювали їх з обох кінців, мов палі, прив'язували до обрубаних із гілля пнів важке каміння, щоб ті новомодні стіноломи плили попід водою, і, виждавши відповідну хвилю, коли серединою озера зробилася від водопаду прудка течія просто до монгольських становищ, почали долі потоком пускати ті пні. Зараз перший із них із страшною силою своїм острим рогом ударив об одну купу, на якій стояли монголи. Загуркотіло під водою каміння а, натиснене зверху монгольськими ногами, зрушене зі свойого становища, розсунулося. З голосним криком попадали монголи в воду. (…)

(…) Немов огонь, пущений по скошеній сіножаті, повзе покіс за покосом і злизує копицю сухого сіна за копицею,–  так тухольці спихали монголів з одного становища за другим у воду, в холодні обійми смерті. Всі погибли, до остатнього; з купи чорних острівців насеред озера не лишилось ані сліду. Тільки віддалік, наприбоці, недалеко берега стояла ще одна купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повені. Се був відділ Бурунди. Сотня туркоманів, Тугар Вовк і Максим –  се був єдиний останок великої монгольської сили, що мала тухольським шляхом іти в угорську землю і тут, серед гір, знайшла холодний гріб у водах, хоч переплила Яїк і Волгу, Дон і Дніпро.

(…) –  Бегадире,–  сказав до Бурунди Тугар Вовк, –  чи не можна нам як-небудь спасти своє життя?

–  Нащо? –  сказав понуро Бурунда.

–  Все ж таки життя краще, ніж смерть!

–  Правду кажеш,–  сказав Бурунда, і очі його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою помсти.–  Але що ж нам діяти? Як рятуватися?

–  Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя і вольний вихід?

–  Спробуймо! –  сказав Бурунда і, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Біля нього став Тугар Вовк і почав махати білою хусткою.

–  Тухольці! –  закричав він, звертаючись до берега.

Тихо стало довкола.

–  Кажи їм, що, коли хотять мати сього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо загинути, але й йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде.

–  Тухольці! –  кричав Тугар Вовк. –  Начальник монголів обіцює вам віддати вашого полоняника живого й здорового і жадає, щоб ви за те нас, кілько нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї долини! В противнім разі жде вашого сина несхибна смерть.

Немов хотячи доочне показати їм усю правдивість тої погрози, Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима.

Вся громада стала мов без духа. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.

–  Захаре,–  сказали старі тухольці, обступаючи його.–  ми думаємо, що можна приняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.

–  Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді другий раз розіб'ємо її.

–  Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибіль! Глянь, сокира над його головою!

–  Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!

З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.

–  Батьку! –  ридала вона.–  Що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина і... і мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити і йому служити! Хвиля його смерті буде й моєю смертю!

–  Бідна дівчино, –  сказав Захар, –  що я можу тобі порадити? Ти знаєш тілько чорні очі та стан хороший, а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!

–  Захаре, Захаре,–  говорили громадяни,–  всі ми уважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа вломана, і громада не бажає смерти тих остатніх. У твої руки складаємо долю їх і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров'ю!

–  Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов'ю! –  ридала Мирослава.

–  Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина,–  сказав один із загірних молодців.–  Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати.

–  Ні! –  сказав обурений Захар,–  се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров'ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю рукою!

І, відвернувши своє лице, він пішов до машини, на якої варесі лежав величезний камінь, і сильною, недрожачою рукою взяв за ужовку, що придержувала тоту вареху в плоскім положенню.

–  Батьку, батьку! –  кричала Мирослава, рвучись до нього.–  Що ти хочеш робити?

Але Захар, мов не чув її крику, спокійно намірював вареху на ворогів.

Тимчасом Бурунда і Тугар Вовк дармо ждали на відповідь тухольців. Похиливши голову, спокійно, рішившись на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди. Тільки Тугар Вовк, не знати чого, тремтів цілим тілом.

–  Е, що нам так довго ждати! –  скрикнув наостанку Бурунда.–  Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!

І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.

Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна, вбійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе поліно, в воду.

Ревнув з лютості і з болю Бурунда і лівою рукою стис Максима за груди, а його очі з виразом пекельної ненависті звернулися на зрадливого боярина.

Але в тій самій хвилі Максим похилився і з цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу і покотився в воду, потягнувши за собою й Максима.

А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі, –  і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду.

Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.

Старий Захар, досі такий сильний і незломний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомліла, непорушна Мирослава.

А втім, радісний крик залунав іздолу. Молодці, що плавали на плотах, наблизившись до того місця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили Максима, як виринав із води, здоровий і сильний, і повітали його веселим криком. Радість їх живо уділилася цілій громаді. Навіть ті, що потратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.

–  Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! –  залунали громові окрики і понеслися широко по лісах і горах. –  Батьку Захаре! твій син живий! твій син вертає до тебе!

Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, піднявся Захар.

–  Де він? Де мій син? –  спитав він слабим голосом.

Весь мокрий, але з лицем, роз'ясненим радістю, вискочив Максим із плоті на беріг і кинувся до ніг батькові.

–  Батьку мій!

–  Синку, Максиме!

Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.

–  Батьку мій, що тобі такого? –  скрикнув Максим, бачучи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.

–  Нічого, синку, нічого,–  сказав потихо, з усміхом Захар. –  Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: «Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!»

–  Батьку, батьку, не говори того! –  ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усміхаючись, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своєї груді і сказав:

–  Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут є хтось, що потребує твоєї помочі.

Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Вже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати свою милу. Ось вона дихнула, отворила очі і знов зажмурила їх.

–  Мирославе! Мирославе! серце моє! –  кликав Максим, цілуючи її руки,–  прокинься!

Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице.

–  Де я? Що зо мною? –  спитала вона слабим голосом.

–  Тут, тут, між нами! Коло твойого Максима!

–  Максима? –  скрикнула вона, зриваючися.

–  Так, так! гляди, я живий, я свобідний!

Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втім разом кинулася на шию Максимові, а гарячі сльози бризнули з її очей.

–  Максиме, серце моє!..

Більше не могла нічого сказати.

–  А де мій батько? –  спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.

–  Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі і злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.

Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.

–  Але ходи, Мирославе,–  сказав Максим,–  ось наш батько, та й той покидає нас.

Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.

–  Клякніть коло мене, діти,–  сказав він потихо, слабим уже голосом.–  Доню Мирославе, твій батько поляг,–  не судім, чи винен, чи не винен,–  поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата...

–  І мужа! –  додав Максим, стискаючи її руку в своїй.

–  Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! –  сказав Захар.–  В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв'язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв'язку з чеснотою й людяним норовом!

І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.

–  А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки і браття! нинішня наша побіда –  велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб'ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робу-чого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам'ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!

Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, всміхнувся, і по хвилі вже його не стало.

Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам'яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували.

От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки.

Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею.

Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?

1882

Короткий довідник до твору

• Бесідник – староста.
• Рогачка – застава.
• Летовище – заглиблення, де живе лісова тварина.
• Ратище – спис.
• Рогатина – ніж, насаджений на довгий дерев'яний держак.
• Дружина – збройний загін князя.
• Смерд – вільний селянин, землероб.
• Данина (мито) – натуральний або грошовий податок.
• Сагайдак – шкіряна сумка або дерев'яний футляр для стріл.
• Стрій – наряд, одяг.
• Бегадир – полководець.
• Бовдури –  густі клуби диму.
• Вивіз –  дорога, що веде на гору між високими стрімкими скелями.
• Голосити –  повідомити.
• Дідицтво –  володіння, маєток.
• Збурення –  зруйнування.
• Кармазиновий –  одяг малинового кольору.
• Рамено – плече.
• Пристати – погодитися (домовитися).
• Дорічне – щорічне.
• Хісна – користь, вигода.
• Бескиди – великі горні хребти.
• Бегетіти – співати тоненьким голосом.
• Бортити – свердлити, буравити.
• Засіка –  штучна перешкода на шляху з повалених дерев.
• Чепіргатий – зубчатий.
• Копний майдан – місце сільського віча (ради).
• Шилевий знак – стовп, що показує милі.
• Прецінь – адже ( проте, однак, зате).
• Обалити – повалити
• Перхати – пурхати.
• Пищаль – старовинна вогнепальна зброя, схожа на рушницю.
• Метавка – праща.
• Рубач – той хто рубає
• Бунчук – символ влади.
• Постоли – шкіряне селянське взуття.
• Плай – гірська стежка.
• Гуторити – розмовляти.
• Дик – кабан.
• Ломи –  повалені вітром дерева.
• Скиміти –  щеміти, боліти.
• Тама –  грабля, загата.
• Трафити –  потрапити.
• Туратися –  звернути увагу, чіпати.
• Ховзький –  слизький.

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ