Дійові особи
Возний Тетерваковський.
Горпина Терпилиха – бідна удова.
Наталка – її дочка.
Петро – коханий Наталки.
Микола – далекий родич Терпилихи.
Макогоненко – виборний села.
ДІЯ І
На сцені село на річці Ворскла, вулиця, що веде до річки, хата Терпелихи.
ЯВА 1
Наталка виходить з хати, несе на коромислі відра, підходить до річки й співає в задумі:
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;
О, як моє болить серце, а сльози не ллються.
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,
Тілько тогді і полегша, як нишком поплачу.
Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плаче), забув, що я живу і на світі. Ти був бідним, любив мене – і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...
ЯВА 2
Наталка і возний
В о з н и й. Благоденственного і мирного пребиванія! (В сторону). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті.
Н а т а л к а (кланяється). Здорові були, добродію, пане возний!
В о з н и й. "Добродію"! "Добродію"! Я хотів би, щоб ти звала мене – теє-то як його – не вишепом'янутим ім'ярек.
Н а т а л к а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум.
В о з н и й. Не о сем, галочко, – теє-то як його – хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай:
От юних літ не знал я любові,
Не ощущал возженія в крові;
Как вдруг предстал Наталки вид ясний,
Как райский крин, душистий, прекрасний;
Утробу всю потряс;
Кров взволновалась,
Душа смішалась;
Настал мой час! (…)
Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моей. Когда би я іміл – теє-то як його – столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би навосхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.
Н а т а л к а. Бог з вами, добродію! Що ви говорите! Я річі вашей в толк собі не возьму.
В о з н и й. Лукавиш – теє-то як його – моя галочко! і добре все розумієш. Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.
Н а т а л к а. Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.
В о з н и й. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть – теє-то як його – для любові ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все – теє-то як його – ровняєть. Рци одно слово: "Люблю вас, пане возний!" – і аз, вишеупом'янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою.
Н а т а л к а. У вас єсть пословиця: "Знайся кінь з конем, а віл з волом"; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте... Ось підіть лиш в неділю або в празник по Полтаві, то побачите таких гарних, що і розказати не можна.
В о з н и й. Бачив я многих – і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть – теє-то як його – к ним поползновенія. Ти одна заложила ему позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.
Н а т а л к а. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того і не зрозумію; та і не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна.
В о з н и й. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно уже – теє-то як його – полюбив, як тілько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удерживали соділати признаніє пред тобою; тепер же, читая – теє-то як його – благость в очах твоїх, до формального опреділенія о моєй участі, открой мні, хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: могу лі – теє-то як його – без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вічноє і потомственноє владініє тебе – движимоє і недвижимоє імініє для душі моєй – з правом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі – теє-то як його – розпоряджать? Скажи, говори, отвічай, отвітствуй, могу лі бить – теє-то як його – мужем пристойним і угодним душі твоєй і тілу?
Н а т а л к а (співає)
Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву,
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стиджуся прясти, шити і носити воду. (…)
Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім'я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть...
ЯВА 3
Наталка, возний, і виборний. (Виборний співає)
Дід рудий, баба руда,
Батько рудий, мати руда,
Дядько рудий, тітка руда,
Брат рудий, сестра руда,
І я рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав. (…)
Наталка, набравши відрами воду, йде додому.
В о з н и й. Чи се – теє-то як його – нова пісня, пане виборний?
В и б о р н и й. Та се, добродію (кланяється), не пісня, а нісенітниця. Я співаю іногді, що в голову лізе, – вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас. (…)
В о з н и й. Я наміревал – теє-то як його – посітити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (зітхає), остановився побалакати з нею.
В и б о р н и й (лукаво). Наталку? А де ж (оглядається) вона?
В о з н и й. Може, пішла додому. (...)
Возний починає розпитувати про Наталку, а виборний її нахвалює. Хоч сирота та бідна, але «Золото – не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить…». І дяк до неї залицявся, і писар, а вона всім відказує.
В и б о р н и й. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте. (Виборний співає)
Ой під вишнею, під черешнею
Стояв старий з молодою, як із ягодою.
І просилася, і молилася:
"Пусти мене, старий діду, на улицю погулять!"
"Ой я й сам не піду, і тебе не пущу:
Хочеш мене, старенького, да покинути. (…)
В о з н и й. Коли другії облизня поймають, то і ми остерегаємся. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі.
В и б о р н и й. А вам що до Наталки? Будто всі дівки на неї похожі? Не тілько світа, що в вікні; сього дива повно на світі! Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижка задрижить! (…)
Возний признається, що він полюбив Наталку, але вона його цурається.
В и б о р н и й. Що ж вона говорить, чим одговорюється і що каже?
В о з н и й. Она ізлагаєть нерезоннії – теє-то як його – причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бідною, а мене багатим; себе простою – теє-то як його – а мене возним; і рішительний приговор учинила – що я їй, а она мні не рівня – теє-то як його.
В и б о р н и й . А ви ж їй що?
В о з н и й. Я їй пояснил, що любов все равняєть.
В и б о р н и й. А вона ж вам що?
В о з н и й. Що для мене благопристойніє панночка, ніж простая селянка.
В и б о р н и й. А ви ж їй що?
В о з н и й. Що она – теє-то як його – одна моя госпожа.
В и б о р н и й. А вона ж вам що?
В о з н и й. Що она не вірить, щоб так дуже – теє-то як його – можна полюбити.
В и б о р н и й. А ви ж їй що?
В о з н и й. Що я її давно люблю.
В и б о р н и й. А вона ж вам що?
В о з н и й. Щоб я одв'язався од неї.
В и б о р н и й . А ви ж їй що?
В о з н и й (с жаром). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс – теє-то як його – Наталка утекла, а я з тобою остався.
В и б о р н и й. Ой ви, письменні! Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви їй не рівня. У неї не те на серці...
В о з н и й. Не те? А що ж би такеє?
Виборний розповідає возному про Петра, який жив у родині Терпила за годованця. Наталка з Петром були як брат із сестрою. А коли підросли, покохали одне одного. Петро був славний, роботящий хлопець, а батько Наталки пив, гуляв, поки не змарнував усе своє багатство, а тоді вигнав і Петра із свого дому. Помер Терпило, а Терпилиха з дочкою з міста до нашого села подалася. Петро ж, «як пішов з двора, то мов в воду упав, і чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує…»
В о з н и й. Наталка неблагорозумна: любить такого чоловіка, которго – теє-то як його – можеть бить, і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.
В и б о р н и й. Або, як той грек мовляв: "Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник"... А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться.
Возний просить виборного, щоб той засватав Наталку для нього.
В и б о р н и й (трохи подумавши). Що ж? Спрос не біда. Тут зла ніякого нема. Тілько Наталка не промах!.. О, розумна і догадлива дівка!
В о з н и й. Осмілься! Ти умієш увернутись – теє-то як його – хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради.
В и б о р н и й. Для обману? Спасибі за се! Брехать і обманьовать других – од бога гріх, а од людей сором.
В о з н и й. О, простота, простота! Хто тепер – теє-то як його – не брешеть і хто не обманиваєть? Повір мені: ежелі б здесь собралося много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнул: "Брехуни і обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!.." – єй-єй, всі присіли би к землі совісті ради. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближніх, а то біда – теє-то як його – що часто лжем ілі ради своєй ви годи, ілі на упад других.
В и б о р н и й. Воно так, конечне, всі люди грішні, однако ж...
В о з н и й. Що "однако ж"? Всі грішні, та іще і як!.. І один другого так обманюють, як того треба, і як не верти, а виходить – кругова порука. Слухай. (Співає).
Всякому городу нрав і права,
Всяка імієть свой ум голова,?
Всякого прихоті водять за ніс,
Всякого манить к наживі свій біс.! (…)
Сцена змінюється – являє кімнату у хаті Терпелихи.
ЯВА 4
Терпилиха пряде, Наталка шиє.
Т е р п и л и х а. Ти оп'ять чогось сумуєш, Наталко! Оп'ять щось тобі на думку спало?..
Н а т а л к а. Мені з думки не йде наше безталання.
Т е р п и л и х а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свій на Мазурівці, покинули Полтаву і перейшли сюди жити; покойний твій батько довів нас до сього.
Н а т а л к а. І, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старості, а умерти бідним; він не виноват.
Т е р п и л и х а. Лучче б була я умерла: не терпіла б такої біди, а більше через твою непокорность.
Н а т а л к а (припиняє шити). Через мою непокорность ви біду терпите? Мамо!
Т е р п и л и х а. Аякже? Скілько хороших людей сватались за тебе – розумних, зажиточних і чесних, а ти всім одказала; скажи, в яку надежду?
Н а т а л к а. В надежду на бога. Лучче посідію дівкою, як піду замуж за таких женихів, як на мені сватались. Уже нічого сказать – хороші люди!
Т е р п и л и х а. А чому й ні? Дяк тахтауловський чом не чоловік? Він і письменний, розумний і не без копійки. А волосний писар і підканцелярист Скоробрешенко – чому не люди? Кого ж ти думаєш –може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, – мала б вічний хліб; була б перше дячихою, а послі і попадею. Знаю, чом тобі всі не люб'язні; Петро нав'яз тобі в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нім ні слуху нема, ні послушанія.
Н а т а л к а. Так що ж? Адже і він об нас нічого не чує, та ми живемо; то і він жив і так же пам'ятує об нас, та боїться вернуться.
Т е р п и л и х а. Ти не забула, як покійний твій батько напослідок не злюбив Петра і, умираючи, не дав свого благословенія на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде.
Н а т а л к а (підходить до матері, бере її за руку й співає).
Ой мати, мати! Серце не вважає,
Кого раз полюбить, з тим і умирає.
Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалі, щодень сльози лити. (…)
Плаче та говорить:
О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй!
Т е р п и л и х а (з почуттям) Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж він? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; він не лежень, трудящий, з ним обідніти до злиднів не можна. Але що ж! Хто відає – може, де запропастився, а може, і одружився де, може, забув і тебе. Тепер так буває, що одну нібито любить, а о другій думає.
Н а т а л к а. Петро не такий; серце моє за його ручається, і воно мені віщує що він до нас вернеться. Якби він знав, що ми тепер так бідні – о, з кінця світа прилинув би до нас на помощ.
Т е р п и л и х а. Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в світі, та і о Петрі так думай. А лучче, якби ти була мені покорна і мене послухала. (Співає):
Чи я тобі, дочко, не добра желаю,
Коли кого зятем собі вибираю? (…)
Крізь сльози говорить:
Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я віку: бідность, сльози і перебори твої положать мене в домовину.
Н а т а л к а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати.
Т е р п и л и х а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на світі! Прошу тебе: викинь Петра з голови – і ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вікна, чи не йде хто до нас?
ЯВА 5
Наталка (одна, в задумі)
Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше із серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж – для покою матері треба все перенести. (…)
ЯВА 6
Наталка, Терпилиха та виборний.
В и б о р н и й. Помагай-бі, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?
Н а т а л к а. Ат, живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче той не вскубне.
Т е р п и л и х а. На нас, бідних і безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть.
В и б о р н и й. Хто ж тобі виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то і мала, хто вас обороняв би.
Т е р п и л и х а. Я сього тілько і хочу, так що ж... (…)
В и б о р н и й. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дівка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не із города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою і вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, інший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли і воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послі і на їх ніхто не гляне.
Н а т а л к а. Не рівняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую і не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене із мосту та в воду?
В и б о р н и й. Правда, замуж вийти – не дощову годину пересидіти; але мені здається, якби чоловік надежний трапився, то б не треба ні для себе, ні для матері йому одказовать; ви люди не багаті.
Т е р п и л и х а. Не багаті! Та така бідність, таке убожество, що я не знаю, як дальше і на світі жити!
Н а т а л к а. Мамо! Бог нас не оставить: єсть і біднійші од нас, а живуть же.
Т е р п и л и х а. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх!
Н а т а л к а. Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому і кусок черствого хліба смачніший од м'ягкой булки, неправдою нажитої.
Т е р п и л и х а. Говори, говори! А на старості гірко терпіти нужду і во всім недостаток. (до виборного). Хоть і не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обіщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж.
В и б о р н и й. Об розумі і добрім серці Наталки нічого і говорити; всі матері приміром ставлять її своїм дочкам. Тілько нігде правди дівати, трудненько тепер убогій дівці замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрійша од царя Соломона, а краща од прекрасного Іосифа, то може умерти сідою панною.
Т е р п и л и х а. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалій послі на себе, а не на другого кого.
Н а т а л к а (зітхає). Я і так терплю горе!
В и б о р н и й. Та можна вашому горю і пособити; (лукаво) у мене єсть на приміті чолов'яга і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав.
Виборний говорить, що возний хоче взяти шлюб з Наталкою. Терпелиха радіє із цієї звістки, а Наталка опирається, згадує Петра.
В и б о р н и й. І Наталка так обезглузділа, що любить за пропастившогося Петра? І Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рідну свою при старості, в убожестві, всякий час з заплаканими очима і туж-туж умираючу од голодної смерті, – не зжалиться над матір'ю? А ради кого? Ради пройдисвіта, ланця, що, може, де в острозі сидить, може, умер або в москалі завербовався!..
(Поки виборний говорить, мати й дочка плачуть)
(…)
Т е р п и л и х а. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизні і здоров'я мені придаєть. За твою повагу і любов до мене бог тебе не оставить, моє дитятко!
Н а т а л к а. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, і коли мені бог поможеть осушити твої сльози, то я найщасливіша буду на світі, тілько...
В и б о р н и й. А все-таки "тілько"! Вже куда не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, – мовчи та диш!
Т е р п и л и х а. Так, дочко моя! Коли тобі що і наверзеться на ум, то подумай, для кого і для чого виходиш за возного замуж.
Н а т а л к а. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тілько щоб не спішили з весіллям.
В и б о р н и й. А нащо ж і одкладовать в довгий ящик; адже ми не судді.
Т е р п и л и х а. Да треба ж таки прибраться к весіллю: хоть рушники і єсть готові, так іще дечого треба.
В и б о р н и й. Аби рушники були, а за прибори на весілля не турбуйтеся: наш возний – чоловік, не взяв його кат – на свій кошт таке бундючне весілля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо сватання, і ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собі з паном женихом і за весілля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам'ятуй, що ти обіщала матері. Прощайте, прощайте!
Т е р п и л и х а. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас бог за вашу приязнь.
(Йде разом з виборним)
ЯВА 7
Наталка (одна)
(…) Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. (…)
(Стає на коліна, піднімає руки вгору)
Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навіки... (Встає й співає):
Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?
Чого ж і я смутна тепер, чи не мати била?
Мене ж мати та не била – самі сльози ллються;
Од милого людей нема, од нелюба шлються. (…)
ДІЯ II
На сцені сільська вулиця
ЯВА 1
Микола (один).
Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота – без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить – і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думає). Одважусь в пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негіднійші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.
Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває, мати сина виганяє. (…)
ЯВА 2
Петро і Микола.
П е т р о (виходить на сцену, він ще не бачить Миколи, співає)
Сонце низенько,
Вечір близенько,
Спішу до тебе,
Лечу до тебе,
Моє серденько! (…)
М и к о л а (в сторону). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.
П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно мені не в приміту.
М и к о л а (підходить до Петра) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешній.
Петро і Микола знайомляться, відчуваючи приязнь один до одного.
ЯВА З
Петро, Микола, возний та виборний.
Возний та виборний виходять з хати Терпелихи. У возного рука перев'язана шовковою хусткою. За ним іде виборний з білим рушником через плече. Побачивши Миколу, виборний говорить:
В и б о р н и й. Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із города?
В о з н и й. Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних?
В и б о р н и й. Адже ти був на базарі – що там чути?
М и к о л а. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новин; там так старі доми ламають, та улиці застроюють новими домами, та кришки красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило. (…)
В и б о р н и й. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав... (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш – він заручився.
М и к о л а. Поздоровляю вас, добродію... А з ким же бог привів?
В о з н и й. З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею.
В и б о р н и й. Не скажемо, нехай кортить! (Відходить). А се що за парубок?
М и к о л а. Се мій знакомий; іде із Коломака в Полтаву на заробіток.
В о з н и й. Хіба-разві – теє-то як його – із Коломака через наше село дорога в город?
П е т р о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.
(Виборний та возний йдуть).
ЯВА 4
Петро і Микола.
Петро розпитує Миколу про Возного та Виборного, цікавиться, кого вони засватали.
М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись.
П е т р о (Вигує в сторону). На Наталці!.. (Трохи заспокоївшись). Но Наталка не одна на світі. (До Миколи). Так, видно, Наталка багата, хороша і розумна?
М и к о л а. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.
П е т р о. Де ж вони перше жили?
М и к о л а. В Полтаві.
П е т р о (З жахом). В Полтаві!..
М и к о л а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?
П е т р о. Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді: чи давно уже Наталка з матір'ю тут живуть і як вони прозиваються?
М и к о л а. Як тут вони живуть... (Говорить повільно, в задумі). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.
П е т р о (Вскрикує). Так він умер!
М и к о л а. Що з тобою робиться?
П е т р о. Нічого, нічого... Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?
М и к о л а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка – Наталка.
Петро сплескує руками, закриває ними обличчя, опускає голову й стоїть нерухомо.
М и к о л а (Б'є себе по лобі, робить знак, як ніби щось відгадав) Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюся, тілько послухай:
Вітер віє горою,
Любивсь Петрусь зо мною,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус!
Полюбила Петруся
І сказати боюся,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус! (…)
А що, може, не одгадав? (Обнімає Петра).
П е т р о. Так, угадав!.. Я – той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер...
М и к о л а. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали.
П е т р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю.
М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?
П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім, якого так легко забула!
М и к о л а. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Йде до Терпилихи).
ЯВА 5
Петро (один, говорить у задумі).
(…) Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сосідові все удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано. (Співає).
У сосіда хата біла,
У сосіда жінка мила,
А у мене ні хатинки,
Нема щастя ані жінки. (…)
З'являється Макогоненко, слухає, як співає Петро, затим підходить до нього.
ЯВА 6
Петро і виборний.
В и б о р н и й. Ти, небоже, і співака добрий.
П е т р о. Не так, щоб дуже – от аби-то.
В и б о р н и й. Скажи ж мені, відкіль ти ідеш, куда і що ти за чоловік?
П е т р о. Я собі бурлака; шукаю роботи по всіх усюдах і тепер іду в Полтаву.
В и б о р н и й. Де ж ти бував, що ти видав і що чував? (…)
Петро розповідає, що був біля моря, на Дону, заходив у Харків – велике місто з театром. А театр – «Се таке диво – як побачиш раз, то і вдруге схочеться».
ЯВА 7
Петро описує і сам театр, і комедійні вистави, які там показують глядачам. А возний та виборний дивуються, слухаючи Петра.
ЯВА 8
Петро (один).
(…) Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив більше всього на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збивав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно! І коли сам бог благословив мої труди, Наталка тогді достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Співає).
Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,
Та з Дону додому, та сів над водою.
Сівши над водою, проклинає долю:
Ой доле, ти, доле, доле моя злая!
Доле моя злая, чом ти не такая! (…)
ЯВА 9
Петро і Микола.
П е т р о. А що, Миколо! яка чутка?
М и к о л а. Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюда вийти.
П е т р о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде.
Петро ховається
ЯВА 10
Микола і Наталка.
Н а т а л к а (виходить поспіхом). Що ти хотів сказати мені Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.
М и к о л а. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?
Н а т а л к а (сумно). Посватана... Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. Я і так скілько одвильовалася і всякий раз убивала її своїм одказом.
М и к о л а. Ну, що ж? Возний – не взяв його враг – завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?
Н а т а л к а (з докором). Миколо, Миколо! Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав. його, пожалів би і мене, і його.
М и к о л а. Петра? (Співає).
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус.
Н а т а л к а (Заплакала). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Помовчала, а потім показала на річку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або ні за ким.
М и к о л а (показує у той бік, де сховався Петро) Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.
(…)
М и к о л а. Петре, явись!
Наталка, побачивши Петра, вскрикує: "Петро!"
Петро теж вскрикує: "Наталка!" (Обнімаються).
Німа сцена.
М и к о л а (співає)
Поблукавши, мій Петрусь
До мене оп'ять вернувсь.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус.
П е т р о. Наталко! В який час тебе я встрічаю!.. І для того тілько побачились, щоб навіки розлучитись.
Н а т а л к а. О Петре! Скілько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе і затим не питаюся, чи іще ти любиш мене, а за себе – божусь...
М и к о л а (перебиває). Об любові поговорите другим разом, ліпшим часом; а тепер поговоріте, як з возним розв'язаться.
Н а т а л к а. Не довго з ним розв'язаться: не хочу, не піду, та й кінці в воду!
П е т р о. Чи добре так буде? Твоя мати...
Н а т а л к а (перебиває). Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.
(…)
М и к о л а. Так, Наталко! Молись богу і надійся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як і щастя на вашій стороні буде.
Н а т а л к а. Я давно уже поклялась і тепер клянусь, що кромі Петра ні за ким не буду. У мене рідна мати – не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.
П е т р о. Дай боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.
Н а т а л к а. Петре! Любиш ти мене?
П е т р о. Ти все-таки не довіряєш? Люблю тебе більше, як самого себе.
Н а т а л к а. Дай же мені свою руку! (Беруться за руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.
М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тілько не здригнулась, но і другого піддержує. (До Наталки). За се заспіваю тобі пісню. (Співає).
Ворскло річка
Невеличка,
Тече здавна,
Дуже славна
Не водою, а войною,
Де швед поліг головою. (…)
П е т р о. Отже ідуть...
М и к о л а. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім.
ЯВА 11
Ті ж самі, возний, виборний і Терпилиха.
В и б о р н и й. Що ви тут так довго роздабарюєте?
В о з н и й. О чем ви – теє-то як його – бесідуєте?
Т е р п и л и х а (побачивши Петра). Ох, мені лихо!
Н а т а л к а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.
Т е р п и л и х а. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!
П е т р о. Ні, се не мара, а се я – Петро, і тілом, і душею.
В о з н и й (До виборного). Що се за Петро?
В и б о р н и й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчпн любезний, пройдисвіт, ланець.
В о з н и й (до Петра). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б – теє-то як його – убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишній.
Н а т а л к а. Почому ж він лишній?
Т е р п и л и х а. І відомо – лишній, коли не в час пришов хати холодити.
П е т р о. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з богом те, що начали.
Н а т а л к а. Не так-то легко можна окончпти те, що вони начали.
В о з н и й. А по какой би то такой резонной причині?
Н а т а л к а. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.
В о з н и й. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч – теє-то як його – ти одружилася зо мною.
Н а т а л к а. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.
В о з н и й (до Терпилихи). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя – теє-то як його – нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.
В и б о р н и й. О, так! так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.
Т е р п и л и х а (зі страхом). Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіте і до вінця ведіте.
Н а т а л к а. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду. (…)
П е т р о. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те і богу, і людям ізвісно; но щоб я Наталку одговорьовав іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї – нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Одвертається, ховаючи сльози. Всі співчувають йому, навіть возний).
Т е р п и л и х а (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!
Наталка плаче, возний в задумі.
В и б о р н и й. Що не говори, а мені жаль його.
М и к о л а. На чім то все се окошиться?
В о з н и й (Петру). Ти, вашець, – теє-то як його – куда тепер помандруєш?
П е т р о. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюда не вертатись... Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив – все твоє: на, возьми! (Виймає із пазухи гроші). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.
Н а т а л к а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показує на серце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко... (Склоняється на плече Петру).
Т е р п и л и х а (подбігає й обнімає Петра). Петре!
Н а т а л к а (обнімає Петра, говорить матері). Мамо! Кого ми теряємо!
М и к о л а (Виборному). А тобі як він здається?
В и б о р н и й. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!
В о з н и й. Размишлял я предовольно, і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я – возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє... (До Терпилихи). Ветхая деньми! благословиши лі на благоє діло?
Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.
В о з н и й. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері й говорить). Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів). Поєліку же я – возний, то по привілегії, Статутом мні наданой, заповідаю всім: "Где два б'ються – третій не мішайсь!" і твердо пам'ятовать, що насильно милим не будеш.
П е т р о і Н а т а л к а (обнімають матір) Мати наша рідная, благослови нас!
Т е р п и л и х а. Бог з'єднаєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію...
М и к о л а. От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.
В и б о р н и й. Наталка – по всьому полтавка, Петро – полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії.
П е т р о. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвшце добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.
Н а т а л к а. Коли кого любиш, того нічого не забудеш. (Співає).
Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в'ються
І за мене часто б'ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мені байдуже. (…)
1819
Короткий довідник до твору
- Виборний – особа, яка обирається голосуванням на якусь посаду або для виконання певних обов'язків.
- Возний – судовий урядовець у Польщі, Литві, Україні з кінця XVIII до початку XIX століття.
- Артикул – параграф.
- Маґдебурзьке право – одна з поширених правових систем міського самоврядування в Центральній Європі в часи Середньовіччя.
- Резон – розумний привід до чого-небудь.
- Ліпообразний – гарний на вигляд.
- Жижка – задня сторона колін, підколінні сухожилки.
- Нарицати – називати.
- Підканцелярист – молодший канцелярист.
- Цар Соломон – біблійний персонаж, вважався дуже мудрим правителем.
- Ланець – халамидник.
- Згездатися – затятися, проявити впертість.
- Бурлака – людина без постійної роботи і постійного місця проживання.
- Сиріч – тобто, або, інакше кажучи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
