Н. Дзюбенко-Мейс: о детском фрагментарном мышлении

Как пробиться к душам старшеклассников, закрытым стеной новейших гаджетов?

Н. Дзюбенко-Мейс: о детском фрагментарном мышлении

Автор: Наталья Дзюбенко-Мейс, писатель, журналист, заслуженный работник культуры Украины.

Провела годину в київській школі серед випускників. Другий день переварюю і переборюю у собі гнітюче враження і тривожний настрій.

Ні, зустріч пройшла нормально, і я, як могла, з дітьми поспілкувалася. Щось почитала, щось розповіла, щось порозпитувала. Повірте, на таких зустрічах я викладаюся, як можу. Іноді повертаєшся окриленим, іноді обезсиленим.

 Як? Як пробитися до цих юних душ, закритих, зацементованих стіною новітніх гаджетів? Враження таке, що це уже не звичка, а характер – фрагментарність мислення. Нічого не можуть дослухати до кінця. Нічого не можуть самі сформулювати до пуття. Задають питання і закінчують протяжним «ну-у-у…», себто ви ж розумієте. Думайте за мене.

Читала їм поему про Калнишевського, школа на вулиці Петра Калнишевського, нещодавно перейменували. Один на весь клас щось таки знав про останнього кошового. Що був такий гетьман(!) який довго жив. Аж 130 (?) років.

Я починаю розповідати – хвилину слухають, потім знову хапаються за побілки, як за рятувальний круг. Їм важко зосередитися. Я взагалі підозрюю, що мова для них не є засобом мислення, підслухала їхні балачки - «Ти гоніш… Клас… Вапщє…» Спілкування нечленороздільними звуками.

Певна – ЗНО вони складуть. Репетитори їх «накачають» за пару тижнів. А проте – це короткотривала пам’ять. Вона миттєво звітриться під напливом картинок, звуків, кліпів – звукового, фарбованого технологічного сміття, яким наповнюють їхній мозок новітні технології.

Я не проти них. Для мене комп’ютер – всевидяще око в світ, на незнані території, в невідомі сфери. Проте він, як видається, може стати і чорного дірою, яка засмоктує інтелект, здатність до самостійного мислення.

О, так, я помилилася, читаючи їм історичну поему про Калнишевського, свої сюжетні балади. Їм треба чогось короткого, нескладного. Вони втомлюються, коли я торкаюся складних питань їхньої особистої самоідентифікації, коли я активую питання національних цінностей.

Їх жаліють вчителі, оберігають батьки від надто дорослих питань. А дитинство ж уже, власне, закінчилося. Ще пару місяців - і життя поставить перед ними жорстокі питання вибору, і вже без будь-яких скидок на юний вік.

Ці юнаки і дівчата поки що «все знають», їм ніхто не потрібен. Та все ж, коли я прошу надто завзятих шептунів покинути бібліотечну залу, адже я не учителька, оцінок не розставляю і нікому не скажу, надимаються, переглядаються, але залишаються на місці. І в мене залишається невиразна надія – а може ж, щось-таки і почули? До когось пробилася… Недаремно прийшла.

Оригинал

Освіта.ua
06.04.2017

Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!