Під час робочої зустрічі міністра освіти і науки України Андрія Бутенка з ректорами закладів вищої освіти обговорювалося чутливе питання – «модернізація української вищої освіти». Слова в лапках – це цитата із допису Бутенка.
Процитуємо першу частину допису: «Продовжуємо працювати над модернізацією української вищої освіти. На зустрічі з ректорами ЗВО окрему увагу приділили розвитку університетської мережі, розширенню автономії закладів та оновленню інфраструктури.
Розвивати вищу освіту маємо таким чином, щоб вона відповідала потребам української економіки, посилювала обороноздатність держави та формувала відповідальних громадян. Університети мають готувати фахівців, здатних працювати над відновленням і розвитком країни, створювати нові технології та зміцнювати її безпеку. Водночас важливо посилювати громадянське й національно-патріотичне виховання студентів, формувати розуміння власної відповідальності за майбутнє України.
Готуємо законопроєкт щодо модернізації мережі закладів вищої освіти. Запросив керівників закладів вищої освіти долучитися до його розроблення.
Важливо, щоб рішення враховували освітні потреби, кадрову спроможність університетів, їхню фінансову стійкість і перспективи розвитку регіонів. А студенти й працівники мали зрозумілі гарантії захисту своїх прав. <…>
Маємо разом створювати умови, за яких українські університети зможуть розвиватися, залучати інвестиції, посилювати дослідницький потенціал і пропонувати студентам якісну сучасну освіту».
Таким чином, «модернізація української вищої освіти», на думку міністра, має починатися з так званої «модернізації мережі», оскільки саме цей напрям названо першим.
Слово «модернізація» не має вводити нас в оману. Останніми роками ми чули багато красивих слів: «модернізація», «оптимізація», «удосконалення», «реформування» тощо. Красиві вербальні конструкції зазвичай супроводжувалися красивими картинками із зображеннями котиків і собачок. Насправді під цими поняттями малося на увазі ліквідація «умовно слабких» закладів вищої освіти та приєднання їх до «умовно сильних».
Ми не випадково написали «умовно слабких» та «умовно сильних», оскільки на нормативному рівні критерії сили та слабкості не затверджені. Усі критерії, які озвучувалися раніше і озвучуються нині, – це лише чиїсь фантазії, що не ґрунтуються на законі.
Приміром, у минулому, коли заступником міністра працював Михайло Винницький, було зроблено замах на ліквідацію Таврійського національного університету та приєднання його майна (кількох земельних ділянок та будинків) до Києво-Могилянської академії.
Пікантність ситуації полягала в тому, що в сумнозвісній академії на момент замаху навчалося менше 5 тисяч студентів – і тому її аж ніяк не можна було вважати «сильною».
Пікантність полягала також у тому, що заступник міністра під час замаху постійно проголошував не підкріплені жодними доказами тези. Приміром, одне із гасел – необхідність так званого «зміцнення якості освіти». Вочевидь, це було лише недолугою спробою натякнути, що у «таврійців» якості не було і немає, а в академії якість завжди взірцева. Насправді базікання про якість не ґрунтувалося на аргументах і цифрах.
Нарешті, пікантність полягала також у тому, що заступник міністра отримував додаткову заробітну плату саме в академії, і «дуже не виключено», що спроба замаху виконувалася саме на замовлення роботодавця.
Виходить, що так звана «модернізація мережі» могла здійснюватися не в інтересах держави і суспільства, а в інтересах купки ділків із нескінченними хворобливими фантазіями.
Для того, аби «модернізація мережі» здійснювалася саме в інтересах держави і суспільства, а не купки ділків, потрібно виконати кілька завдань.
- Перше: розробити чіткі і зрозумілі критерії, які саме заклади і в яких саме випадках мають бути скорочені або зазнати реорганізації.
- Друге: усі процедури (у тому числі критерії) – закріпити на рівні закону.
- Третє: розробити дієві (а не удавані) механізми громадського контролю та звітності перед суспільством.
Автор цих рядків неодноразово наголошував на необхідності розробки чітких і науково обґрунтованих критеріїв чи то «модернізації», чи то «удосконалення», чи то «оптимізації" університетської мережі.
Зокрема, про це було згадано у матеріалах «Про оптимізацію системи вищої освіти», «"Оптимальна” мережа системи вищої освіти», «Модернізація мережі вишів невідворотна, але вимагає аргументів», «Модернізація університетської мережі: шокуючі висновки», «І знову про “модернізацію” мережі», «Про так звані “освітні ініціативи”», «Освітні ініціативи мають не посягати на автономію університетів».
Як бачимо, Міністерству освіти і науки знадобилося аж два роки, аби дослухатися до цих рекомендацій і нарешті розпочати конструктивний діалог на основі аргументів, а не фантазій.
У дописі Андрія Бутенка згадано про можливі критерії, які будуть братися до уваги під час ухвалення рішень щодо «модернізації мережі», а саме:
- відповідність потребам української економіки;
- внесок в посилення обороноздатності держави;
- участь у формуванні відповідальних громадян;
- підготовка фахівців, здатних працювати над відновленням і розвитком країни, створювати нові технології та зміцнювати її безпеку;
- громадянське й національно-патріотичне виховання студентів.
Сам факт формулювання критеріїв – величезний крок вперед. Нарешті очільник міністерства чітко показав: він розуміє необхідність будувати політику не на основі шизофренічних забаганок, не на основі бажань збагатитися чужими земельними ділянками і будинками, не на основі замовлень колишніх роботодавців, а на основі здорового глузду.
Кожен із запропонованих критеріїв вартий окремої уваги. Водночас, маємо пам’ятати, що важливий не лише критерій, а й відповідний показник, на основі якого можна робити висновок про доцільність або недоцільність «модернізації» щодо конкретного закладу. Умовно кажучи, важливо знати, що стан здоров’я людини можна оцінити на основі вивчення гемоглобіну, тромбоцитів та білірубіну, але ще важливіше знати, що відповідні показники мають бути відповідно від 130 до 170, від 150 до 400 і не більше 20.
Усілякі «агенти змін», яких у нашій країні наплодилася сила-силенна, часто-густо пишуть про те, що сучасний університет – це не лише показники, не лише кількість вступників, не лише обсяг зароблених коштів, а передусім – «місце формування та розвитку людського капіталу». З цією тезою, яку сформулював нобелевський лауреат Теодор Шульц майже сімдесят років назад, сперечатися неможливо. Але слід виходити з того, що результативність цього «місця» та його реальний внесок мають бути оцінені не на основі хворобливого базікання, а на основі об’єктивних критеріїв та показників.
Якщо не буде таких критеріїв і показників – хитруваті спритники можуть з легкістю проголосити, що слабкі університети і академії – це і є «справжнє місце», а університети з привабливими будинками та ділянками слід обов’язково заграбастати – звісно, на свою користь.
Вважаю, ми можемо подискутувати і щодо переліку запропонованих міністром критеріїв.
На думку автора цих рядків, перелічені у дописі Андрія Бутенка критерії є в значній мірі, скажімо так, політично вмотивованими. І це абсолютно нормально, оскільки міністр є політичною фігурою, і його найперше завдання – впроваджувати в систему освіти всі пріоритети державної політики. Водночас, не слід забувати, що будь-яка «модернізація» має врешті-решт призводити до нарощування освітнього потенціалу, до зміцнення університетських колективів, до посилення ролі освіти в процесах державотворення та інноваційного розвитку.
При проєктуванні мережі закладів вищої освіти – якщо ця робота буде будуватися не на забаганках та особистих уподобаннях, а на аргументах і здоровому глузді – доцільно врахувати наступні рекомендації:
- потенціал закладів вищої освіти має повністю зберегтися та отримати імпульс для подальшого розвитку на проривних технологічних напрямах, де Україна має (або може мати в осяжному майбутньому) визнаний світовий пріоритет: агропродовольчі технології, складне машинобудування (включаючи суднобудування, авіабудування, ракетобудування, автомобільну промисловість), атомна енергетика, сучасні системи зв’язку;
- держава має підтримувати заклади вищої освіти, які є вкрай важливими для розвитку суспільства і громад, але при цьому їхня діяльність не є конкурентоспроможною у вільному ринковому середовищі (йдеться, зокрема, про заклади педагогічної освіти);
- виробники освітніх послуг (заклади вищої освіти) мають бути максимально наближені до потенційних та реальних споживачів (бажано, аби в кожній області функціонував як мінімум один «класичний» університет, що здійснює підготовку за широким спектром найбільш затребуваних спеціальностей);
- доцільно максимально зберегти університети, які здатні здійснювати ефективний експорт освітніх послуг (у першу чергу йдеться про заклади медичного та мистецького спрямування);
- доцільно зберегти заклади, які є «економічно достатніми», тобто здатні виконувати державне замовлення (у випадку його наявності), самостійно акумулювати ресурси, використовувати їх раціонально і за призначенням, підтримуючи при цьому належну якість освіти.
Ми маємо врахувати ще один аспект. Модернізація мережі закладів вищої освіти (внаслідок якої відбувається скорочення цієї самої мережі) – це лише один з багатьох інструментів реформи. Необхідно обов’язково розглядати доцільність застосування і інших інструментів.
Серед них можуть бути: корпоратизація (поступовий перехід закладу освіти в управління корпоративних структур, у тому числі міжнародних), приватизація (перехід власності закладу освіти до приватних осіб або приватних підприємств), створення добровільних університетських альянсів (об’єднання кількох університетів схожого профілю), перехід права власності до громади (контроль над університетом переходить від держави до органу місцевого самоврядування).
Міністр Бутенко закликав ректорів та їхні громадські об’єднання долучитися до формування освітньої політики. Це правильний крок. Одначе, є побоювання, що значна частина сучасних громадських організацій у сфері вищої освіти, скажімо так, не можуть похизуватися «бійцівськими якостями», тим більше не мають значної кількості успішних кейсів ефективного лобіювання суспільних (а не індивідуальних) інтересів.
Відтак, ми переконані, що до обговорення нинішніх та майбутніх реформ мають бути залучені і соціальні партнери (профспілки та роботодавці), і провідні студентські організації, і незациклені депутати.
Іншими словами, проблема не лише в готовності або неготовності міністерства дослухатися до рекомендацій громадськості та експертів. Незациклена освітня громадськість має взяти на себе частину відповідальності за процес та результати «модернізації», виходячи з того, що коригування мережі – невідворотне.
Будь-яка реформа має спиратися на міцне нормативно-правове підґрунтя. У дописі міністра згадано про це дуже чітко: «готуємо законопроєкт щодо модернізації мережі закладів вищої освіти». Сподіваємося, що формальні громадські організації, які взяли на себе відповідальність виступати від імені всієї громадськості (у тому числі від імені всіх університетських спільнот), активно долучаться до цієї роботи.
Таким чином, очікуємо на наказ МОН про створення та затвердження складу відповідної робочої групи, а також докладне публічне звітування про кожне її засідання та ухвалені рішення. Якщо міністерство не буде робити таких публічних звітів – ми, прості освітяни, зможемо припустити, що допис міністра виявився нещирим.
Автор: Сергей Захарин, государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
