Згадайте, яким було ваше дитинство, якщо воно припало на період до початку 2010-х. Подивіться на сучасних дітей: навіть серед їхніх великих зібрань інколи стоїть цілковита тиша, пронизана лише спалахами яскравих екранів – дитинство скували гаджети й поглинули соцмережі. І поки в Україні про це, здебільшого, лише говорять або пропонують радикальні методи – заборонити телефони у школах, – у світі ця проблема визнана, аргументована і має практичні кейси спроб протидії. Але чи зуміємо ми правильно використати наявний досвід?
Глобальна проблема
Не варто вважати, що лише наші люди старшого покоління скаржаться на дітей та молодь, які постійно сидять у телефонах. Це глобальна ситуація, пов’язана з технічним прогресом, якого ще не знали наші предки. 2024 року вийшла друком книга американського соціального психолога Джонатана Гайдта «Покоління тривожних» (The Anxious Generation), де лейтмотивом проходить думка: «Приблизно з 2012 року дитинство стало «телефонним», що спричинило зростання тривожності та депресій серед підлітків».
Видання стало визначним, особливо після потрапляння на очі прем'єру Південної Австралії Пітеру Маліновскіс, який надихнувся прочитаним й взявся просувати заборону соціальних мереж дітям до 14 років на державному рівні. І вже у грудні 2025-го дітям та підліткам всієї Австралії стало зась до соцмереж, а платформам, що порушують заборону, загрожує штраф до 49,5 мільйонів австралійських доларів. До слова, самі діти та їхні батьки жодної відповідальності не несуть.
За прикладом далекого континенту, власні обмеження запровадили Греція, Франція, Данія, Малайзія, а Єврокомісія запропонувала загальноєвропейський пакет EU Kids Act, що до грудня 2026-го проходить процедуру обговорень. У цьому документі пропонується повна заборона на користування соцмережами дітям до 13 років з поступовим послабленням до 15-річного віку. Багато уваги приділяється питанням цифрової безпеки, спілкуванню з ШІ, небажаному медійному вмісту та іншим факторам ризику.
Українські особливості
А що у нас? Допоки найбільшою відомою спробою зарадити ситуації став законопроєкт №15105, розглянутий навесні 2026 року у Верховній Раді, але повернутий на доопрацювання автору профільним комітетом. Документ мав зобов'язати учнів не відволікатися на гаджети під час уроків (за винятком навчання чи медичних показань). Яким саме чином – дізнаємося вже після оновлень. Коли і якщо вони будуть.
Скажу одразу: вирішити проблему банальною забороною на гаджети – марна справа. Згадаймо будь-що з історії, що потрапляло під державну заборону: комерційна діяльність, алкоголь, інакодумство, українська мова, масові зібрання та мітинги – перераховувати можна багато, але результат один і той самий. І не має значення, який державний лад і що саме забороняє: якщо на предмет заборони є попит, зацікавлені особи зроблять все, щоб обійти перепону в будь-який спосіб.
Сьогодні гаджети стали не просто аксесуаром чи засобом зв’язку – це вже невід’ємна частина кожного із нас. Тут зберігаються наші офіційні документи, обертаються кошти, відбувається багаторівнева комунікація, проходить значна частина дозвілля. Для українців на час війни це персональна сирена повітряної тривоги, інколи єдиний можливий засіб комунікації з рідними та навіть маячок, за яким жертву непрогнозованого терористичного удару можуть відшукати під завалами. Просто взяти і відмахнутися від присутності смартфона вже неможливо, тому неможлива і банальна заборона. Потрібно знайти таке рішення, що мінімізує негативний ефект виклику, але не зашкодить решті його переваг.
Підтвердження думки знаходимо в тій самій Австралії, що першою стала на шлях обмежень та заборон. За пів року жорстких правил діти завиграшки навчилися обходити перепони до улюблених ресурсів. Інші, що гірше, подалися на сайти без соціальної відповідальності та з набагато гіршим медіаконтентом. Відповідальні особи Австралії назвали рішення «тупим інструментом», а уряд намагається перекласти всю відповідальність на платформи й затвердити для них ще вищі штрафи.
Смартфони чи соцмережі?
У бажанні «відірвати» молодь від гаджета багато хто не дивиться у глибину проблеми: більше загрози несе сам пристрій та збережені в ньому програми, ніж можливості, що він дає з використанням глобальної мережі Інтернету. Навіть автор згаданої книги Джонатан Гайдт виокремлював саме соцмережі, як збудник тривожності. Європейський досвід з EU Kids Act також найперше фокусується на соціальних мережах, а не просто на використанні телефонів для ігор.
Це не означає, що сам по собі пристрій є цілком безпечним: британські дослідження довели ефект відлучення уваги школярів, навіть коли телефон лежить на парті з вимкненим екраном. Однак це не йде в порівняння з поглинанням уваги на час перебування у соцмережах.
І це не відкриття: давайте просто з’ясуємо головну ціль будь-якої комерційної соціальної мережі з точки зору її власників з відкритих джерел. Тож основна мета платформи – отримання прибутку (найчастіше через таргетовану рекламу, монетизацію уваги та збір даних) та утримання користувачів у мережі якомога довше. Спілкування з друзями, розумні цитати, розваги, кумедні відео та меми – все це суто для користувачів. Тому не потрібно дивуватися, що діти, як і дорослі, годинами можуть не відриватися від гортання стрічки – всі вони гають свій час задля примноження прибутків надавача такої можливості.
Інша особливість соціальної мережі, що, власне, робить її такою, – можливість групування користувачів на основі спільних інтересів. Дітям та підліткам вкрай важливо мати однодумців, належати до спільноти, де їх розуміють, а вони розуміють своє оточення та його вподобання. І якщо в реальному житті це гуртки, спортивні секції та клуби, соцмережа надає практично нескінченну кількість віртуальних спільнот, для участі в яких навіть не треба виходити з дому. Нерідко саме в спільнотах криються найгірші небезпеки соцмереж: булінг, шантаж та шахрайство, спонукання до вчинків та багато іншого.
Спірним питанням також є належність платформ. Приміром, до Facebook, Instagram, TikTok, YouTube чи Likee жодних питань – це типові соцмережі з усім переліком необхідних ознак. Однак популярні серед молоді Twitch та Discord здатні відбирати набагато більше часу медіавмісту, але соціальними мережами не виступають. А що казати про Telegram, що одночасно виступає головним інформатором щодо руху ворожих БПлА та ракет, месенджером зі звичайними, груповими й анонімними чатами, криптогаманцем і, до речі, позиціонує себе як сервіс з функціоналом соцмережі? Чи, скажімо, Roblox чи Minecraft, що взагалі вважаються іграми.
Однак, попри цілу низку важливих «але», висновок очевидний: саме програмне забезпечення з можливістю спілкування та взаємодії з іншими користувачами є потенційно більш небезпечним у поглинанні часу та може спричинити більше шкоди, ніж користі. Тому саме соцмережі та схожі на них рішення мають найперше вважатися об’єктами для протидії.
Аргументи «за» обмеження
Простих емоцій – на кшталт «раніше було краще», – для обґрунтування обмежень чи заборон недостатньо. Те, що просто не подобається старшим поколінням, не обов’язково згубне для нових. Однак сьогодні у світі вже сформовані конкретні аргументи «за», що так чи інакше вписуються у більшість думок українського суспільства. Наведу їх тезисно.
Вивчення австралійського досвіду показує, що найбільш активними прихильниками заборони соцмереж були батьки, чиї діти постраждали від віртуального цькування – кібербулінгу. На жаль, серед таких історій були й фатальні: 12-річна дівчинка наклала на себе руки після серії знущань у мережі. Булінг завжди є небезпечним явищем, але якщо в реальному житті його можна викрити й присікти, у віртуальному просторі це може залишатися непоміченим аж до трагічного фіналу.
Інший інтуїтивно зрозумілий кожному аргумент – проблема колективної дії. Окрема сім’я не може заборонити дитині соцмережі чи сам телефон, якщо весь клас спілкується, включно з навчальними питаннями, у спільному чаті. У такому разі така дитина опиняється осторонь загального життя, що може спричинити навіть більші проблеми. Саме тому обмеження мають стосуватися всіх без винятку, або не торкатися нікого – все інше породжує несправедливість.
Наступний принцип обережності, за Джонатаном Гайдтом каже: «Якщо тривожні сигнали хибні – ми втратимо небагато, і все можна буде повернути. Однак якщо вони справедливі – ціна ігнору буде надто висока». Цей аргумент найменш переконливий, оскільки людство досі не має сильної доказової бази шкоди соцмереж для дітей, а опирається на важливі, але розрізнені результати окремих досліджень. Наприклад, лікарі-педіатри, психіатри та психологи пов'язують соцмережі зі сплеском тривожності, депресії, розладів харчової поведінки, самоушкоджень і проблем із сприйняттям власного тіла. У результатах оприлюднених на сайті Національного центру біотехнологічної інформації (NIH) клінічних досліджень науковці припускають, що окремі користі від соціальних платформ цієї шкоди не перекривають. Однак за відсутності інших робіт, вважати це аксіомою поки неможливо.
Дизайн, що утримує, – у спроможності цього аргументу ми вже переконалися з цілей комерційних соцмереж. Так, розробники й не приховують, що все у цифровому продукті покликане привертати увагу користувача і забирати його час.
Пряма шкода сну, розвитку соціальних навичок та фізичному стану. Аргумент говорить сам за себе: важко вкласти спати дитину, яка допізна гортає стрічку з короткими відео? Непросто відправити підлітків, хоча б на прогулянку, коли вони щось видивляються чи з кимось переписуються? Чи доводилося нагадувати дітям, як поводитися у суспільстві, громадських місцях чи транспорті, тому що вони забували елементарні правила етикету? Усе це ми споглядаємо в реальному часі й не тому, що діти погані чи невиховані, а через нестачу постійних тренувань соціальних навичок у реальному спілкуванні.
Витіснення замість шкоди. Суть проста: одна година гортання стрічки означає годину без читання, гри чи заняття спортом. Більше того, соцмережі «спалюють» нудьгу, що не є чимось поганим. Насправді нудьга стимулює фантазію, активізує пошук шляхів самореалізації, сприяє розвитку хобі. Натомість все це безслідно розчиняється у яскравих відео, що просто марнують час.
Дофамінова залежність та відсутність гальм. Небезпечний трюк, вдало використаний маркетологами соцмереж, де кожен новий перегляд, лайк чи тап стимулює мізерне виділення гормону щастя. Головна небезпека в ефекті накопичення – коли мозок вимагає ще і ще. Це підступне явище передбачене алгоритмами платформ, що постійно показують нам те, що ми хочемо побачити, що приносить нам задоволення. Психіка, спроможна опиратися дофаміновій залежності, формується до 25 років. Тож наші діти просто беззахисні перед натиском медіавмісту й не можуть легко відмовитися від його споживання.
Соціальне порівняння та самооцінка – мабуть, один із найсильніших аргументів. Соцмережі формують у молодого покоління хибні образи життя, спонукають його порівнювати себе з відфільтрованими кумирами. Тут залюбки демонструють образи успішних людей та їхнього способу життя, але замовчують важкий шлях, що слід пройти до успіху. Демонструють ідеальні статури, що провокують образу тіла та несприйняття себе.
І, наостанок, аргумент про тренування, якого бракує. Школа вчить не лише знань, а й терпіння, вміння слухати, сидіти над важким завданням й не здаватися за хвилину. Короткі відео привчають до протилежного: якщо стало нудно, гортай далі. Це міркування логічне, але прямих доказів, що воно знижує успішність у довгостроковій перспективі, поки мало. Хоча вони й очевидні.
Аргументи «проти» обмежень
Найбільш повторюваним, найменш обґрунтованим, та заразом найближчим до життєвого досвіду є аргумент: «А нічого у вас не вийде». І в цьому криється найглибший сенс: діти в будь-якому разі віднайдуть шляхи подолання всіх заборон та обмежень з використанням VPN, інших гаджетів - прихованих чи зареєстрованих на чуже ім’я… Чи навіть вигадають та поширять цілком інші методи обходу перепон, наразі невідомі нам, тому що вони – нове покоління, яке мислить інакше.
Наступний аргумент, що заслуговує уваги, – соцмережі спроможні забезпечити молоді доступ до спільних інтересів через відсутність відстані. Дійсно: якщо молода особа відчуває інтерес до гри, приміром, на терменвоксі, але проживає у віддаленому регіоні, де про такий музичний інструмент ніколи й не чули, соцмережа здатна запропонувати канал зв’язку з однодумцями, сприяти розвитку захоплень і дати дитині те, чого вона не отримає в жодний інший спосіб.
«А що ви надасте навзаєм?» – каже наступний аргумент, і з ним також важко сперечатися. Маємо визнати, що попри сплановану державну молодіжну політику та громадські ініціативи, наше суспільство все ще не може задовольнити інтереси кожної окремої дитини. Цілком вірогідно, що це завдання в принципі неможливо виконати в силу багатьох факторів.
На відміну від схвальних аргументів, протестні виражені менше, однак ранять саме серце. Їх більше, ніж перерахованих мною. Вони ранять у саме серце, приміром: «А чому дорослим можна, а дітям зась?» Знайти правильну відповідь не так просто, як здається на перший погляд. Тому це питання набагато ширше, ніж здається.
Висновки
Ми живемо у велику епоху перемін, і давня китайська мудрість застерігала, що це найгірше з можливих випробувань для держави, спільноти та окремої людини загалом. Світовий досвід показує, що проблема гаджетів для молодих поколінь є глибшою: не просто смартфон відбирає у нашого молодого покоління дитинство, а здебільшого ті можливості, що відкриває високотехнологічний пристрій.
Багато років до сьогодні в Україні вибудовувалася розгалужена структура, що ставила персональний цифровий пристрій на чільне місце в багатьох сферах життя: електронні документи – мають бути; цифровий банкінг, оплати і доставки – будь ласка; навчальні матеріали та їхнє використання і обговорення в режимі реального часу – так, це ж те, що треба! Розгорніть будь-який шкільний підручник своєї дитини: скрізь ви знайдете або qr-код, або посилання, або просто знайдете цифрову копію цього підручника в глобальній мережі з всіма доступними матеріалами та медіавмістом, готовим до перегляду на смартфоні чи комп’ютері.
Ми вже привчили молоде покоління до віртуального життя, то чи в силах ми переграти це на новий лад?
За багато років суміжної роботи зі сферою освіти та з власного досвіду виховання дитини маю позицію: використання гаджетів дітьми має вкладатися у певні рамки, але не може бути цілковито забороненим. Найперше, нам слід вчити дітей обходитися без смартфона: лічити в голові, а не на калькуляторі, шукати відповіді у книгах, а не питати у ШІ, спілкуватися вживу, а не у чатах.
Смартфон на час шкільних занять – річ справді непотрібна, тому краще б телефонам залишатися поза уроками. їх не треба здавати у шафки перед заняттями – їх не потрібно діставати тоді, коли проходить процес навчання, виконуються шкільні завдання, ведеться жвавий діалог між вчителем та однокласниками.
Разом із тим, саме школа має навчати дітей основам цифрової грамотності та безпеки. А де інакше? Робота з батьками важлива, але будьмо чесними перед собою: хто суворо заборонить дитині на якийсь час втупитися в телефон, коли вона дивиться на вас своїми безневинними очима? Для батьків головне – розуміти, що в цей час на вашого малюка чи підлітка можуть чекати серйозні небезпеки, контролювати процес та бути готовими підтримати дитину на час можливої халепи.
А щодо соцмереж… Покладаю велику надію на EU Kids Act та впровадження його практики на теренах України, навіть якщо наша держава не вступить до ЄС в найближчому майбутньому. Ми, найперше, живемо у реальному житті, а не віртуальному. Тому до формування особистості, здобуття соціальних навичок, визначення пріоритетів та цінностей - робити це у цифровому світі, щонайменше, неправильно.
Післямова
Поки Україна не у Євросоюзі, вплинути на EU Kids Act, на жаль, ми не можемо. Хоча коли це станеться, загальноєвропейський документ неодмінно вплине на нас. Але поки згаданий Законопроєкт №15105 (Проєкт Закону про внесення змін до статті 53 Закону України «Про освіту» щодо зобов’язань здобувачів освіти не використовувати під час уроків телефони, планшети та смарт-годинники за винятком освітніх та/або медичних потреб) перебуває на стадії доопрацювання, громадськість повинна долучитися до цього процесу й виявити більшу активність. Для більшості сучасних батьків це незвично – але це інструмент демократії, що визначає шлях до нашого майбутнього.
Ми, дорослі, привели наших дітей у цей світ. Саме ми, а не хтось інший, вклали у їхні ще маленькі ручки придбані нами ж гаджети задля розваг, навчання й тенденційного «бути, як всі діти». Тож і нам зараз вирішувати, як навчити нове покоління керувати викликом, а не йти наосліп, та яким буде цей шлях, з огляду на досвід інших.
Я високо ціную роботу освітян, але ніхто не знає дитину краще за її батьків. Тож саме нам, хто завжди прагне лише кращого для своїх дітей, зараз слід об’єднатися, знайти спільні точки зору та обговорити розбіжності в ставленні до смартфонів та соцмереж. Не стояти осторонь важливих особливостей часу, в якому всі ми живемо, та відвернути загальну проблему, що накриває світ і Україну з розвитком новітніх технологій.
Автор: Оксана Вжешневская, первая заместитель главы Хмельницкой ОГА, и.о. доцент кафедры публичного управления Хмельницкого университета управления и права имени Леонида Юзькова.
