Українській медицині потрібні лікарі. Війна змінила потреби системи охорони здоров’я, збільшила навантаження на медиків і загострила кадрові проблеми. Тому держава збільшує інвестиції у підготовку майбутніх фахівців.
За інформацією МОЗ України, у 2026 році на медичні спеціальності за кошти державного бюджету вступили 5710 студентів – на понад 37% більше, ніж у 2022 році, коли державне замовлення становило 4165 місць. Загалом цього року на медичні спеціальності вступили 10 763 людини. На підготовку та підвищення кваліфікації кадрів у сфері охорони здоров’я у проєкті держбюджету-2027 передбачено 3,5 млрд грн.
Це важливі зміни, але вони підводять нас до іншого питання: чи означає більша кількість студентів більшу кількість лікарів у системі?
Між вступом до університету і появою лікаря на конкретному робочому місці – роки навчання, клінічна практика, інтернатура, вибір спеціальності та перший професійний досвід. Тому кадрову політику варто оцінювати не лише на вході в систему, а й на всій траєкторії майбутнього лікаря.
Нам потрібні не просто більші цифри
Кадровий дефіцит – це не тільки питання загальної кількості медиків. Це ще й питання спеціальностей та місця, де ці фахівці потрібні.
Свіжі дані Єдиного вебпорталу вакансій це добре показують. Станом на вересень 2026 року на ньому розміщено майже 11 тисяч актуальних вакансій на понад 16 тисяч робочих місць у більш ніж 1700 закладах охорони здоров’я. Загалом за час роботи порталу було розміщено близько 25 тисяч вакансій на понад 37 тисяч місць.
Найбільший попит наразі спостерігається на сімейних лікарів, парамедиків та медичних сестер і братів. Серед лікарів-спеціалістів найбільший попит мають анестезіологи, далі – неврологи, хірурги та лікарі з медицини невідкладних станів.
Окремий показник – реабілітація. На порталі відкрито майже 1500 місць для фізичних терапевтів, ерготерапевтів, лікарів фізичної та реабілітаційної медицини, психологів та асистентів відповідних фахівців. Фізичні терапевти та ерготерапевти вже входять до десятки спеціальностей із найбільшою кількістю вакансій.
Отже, сьогодні питання полягає не лише в тому, чи достатньо ми готуємо медиків? Варто запитувати точніше: чи готуємо ми саме тих фахівців, яких система потребуватиме через кілька років?
І це вже питання не лише кількості бюджетних місць. Це питання планування, вибору спеціальностей, практичної підготовки та зв’язку університету з реальною системою охорони здоров’я.
Професійна навігація має починатися раніше
Рішення щодо вибору спеціальності не формується лише в момент подання заяви на вступ до інтернатури.
На нього впливають викладачі, клінічна практика, перший досвід роботи з пацієнтами, спілкування з практикуючими лікарями та розуміння власних сильних сторін.
Студенту важливо якомога раніше знайомитися з різними спеціальностями не лише через описи освітніх програм, а й безпосередньо під час практичної роботи.
Якщо майбутній лікар кілька років навчається переважно в аудиторії, а потім за короткий час має визначитися зі спеціальністю, яка значною мірою вплине на його подальший професійний шлях, ми втрачаємо можливість зробити цей вибір усвідомленішим.
Університет і лікарня мають бути одним маршрутом
Медична освіта не може існувати окремо від системи охорони здоров’я.
Студенту потрібно бачити, як працює лікарня, як ухвалюються клінічні рішення, як взаємодіє команда, як лікар комунікує з пацієнтом і що означає відповідальність за здоров’я та життя пацієнта.
Саме тому зв’язок університетів із клінічними базами, практична підготовка та наставництво мають бути не додатковими опціями, а частиною професійного маршруту.
Чим менше розрив між тим, чого навчають в університеті, і тим, з чим молодий лікар зустрічається на роботі, тим легше йому перейти від ролі студента до ролі фахівця.
Потрібно знати, що відбувається після диплома
Є ще один аспект, якому варто приділити особливу увагу.
Ми вже маємо дедалі більше даних про вступ, держзамовлення, розподіл в інтернатуру та вакансії. Але значно складніше відповісти на питання: де ці фахівці працюють через три, п’ять чи десять років?
За якою спеціальності? У якому регіоні? У державному чи приватному секторі? Чи залишилися в медицині взагалі?
Саме така статистика дозволила б оцінювати не тільки ефективність вступної кампанії, а й результативність усієї системи підготовки кадрів.
Адже якщо ми інвестуємо державні кошти в навчання лікаря, важливо розуміти, якою є його професійна траєкторія після університету.
Диплом – не остання точка
Навіть добре підготовлений випускник не завжди стає лікарем, який надовго залишається в системі.
На це впливають умови роботи, професійне середовище, можливості професійного розвитку, доступ до сучасного обладнання, наставництво, кар’єрні перспективи та впевненість у професійному майбутньому.
Тому розмову про кадрову політику не варто зводити лише до кількості бюджетних місць.
Потрібно дивитися на весь шлях: потреби системи → вступ → освіта → клінічна практика → інтернатура → спеціальність → перше робоче місце → професійний розвиток.
Кожна ланка цього маршруту має забезпечувати ефективний перехід до наступного етапу.
Держзамовлення зростає. Що далі?
Збільшення державного замовлення – важливий ресурс для системи. Але справжній результат цієї інвестиції вимірюється не кількістю бюджетних місць і навіть не кількістю дипломів.
Він вимірюється кількістю підготовлених фахівців, які приходять у медицину, знаходять своє місце в професії та залишаються працювати там, де їх найбільше потребують.
Тому сьогодні перед медичною освітою стоїть ширше завдання, ніж просто підготувати більше студентів.
Потрібно готувати саме тих фахівців, яких потребуватиме медицина через кілька років, і створювати умови для професійного розвитку та закріплення фахівців у системі охорони здоров’я.
Автор: Антон Смирнов, президент Университета медицины и социальных наук.
