Протягом останніх трьох років Міністерство освіти і науки презентувало цілу низку флагманських ініціатив.
Що вже по суті, є оксюмороном: «флагман» означає «головний, ведучий, найкраще оснащений або найбільший», тобто, по суті, має бути єдиним, а в нас щороку – новий.
Але тенденція до обрання флагманських проєктів простежується дуже чітко: «Безбар’єрна школа», інклюзивні хаби, проєкти доступності, цифрові інструменти, професійна інтеграція дітей з порушеннями розвитку тощо.
Квітень 2024 року – оголошено про старт флагманський проєкту Міністерства освіти і науки України «Освіта для всіх».
Квітень 2025 року – оголошено про старт флагманського проєкту МОН: «Освітня безбар'єрність: відкриваючи нові можливості» та «Точка дотику».
Лютий 2026 року – презентовано новий флагманський проєкт проєкт «КРОК. Комплексний розвиток, освіта і кар’єра»
Чи не занадто багато флагманів на нашу бідолашну «освітянську флотилію»?
Усі проєкти на папері та в променях софітів подаються як крок до європейських стандартів та гарантія рівних можливостей для кожного учня.
На рівні ідей усе це звучить сучасно й прогресивно, однак виникає логічне запитання: чому саме ці напрями стали головними, натомість фундаментальні проблеми освіти залишаються на периферії державної уваги?
Сьогодні система переживає масове скорочення шкільної мережі – вже через півтора року тисячі дітей змушені будуть їхати за багато кілометрів до ліцеїв або переходити в перевантажені класи.
Одночасно з цим ми маємо катастрофічно низькі результати читання, математичної грамотності, природничих наук. Кожний наступний моніторинг PISA, кожний наступний НМТ, відгуки вчителів-практиків демонструють, що учні не опановують базових навичок.
Але замість державної програми щодо подолання освітніх втрат, роботи з кадровим потенціалом педагогів, МОН робить ставку на проєкти доступності, що добре виглядають у звітах і презентаціях міжнародним партнерам.
Чому так сталося? Чи не тому, що безбар’єрність і інклюзія – напрями, що їх напряму фінансують донори, і які гарантовано дають позитивний політичний імідж?
Це теми, що не викликають дискусій, не потребують глибокого аналізу програм, не зобов’язують реформувати зміст освіти чи структуру мережі. Вони дозволяють звітувати про «успіхи», не торкаючись болючих питань: дефіциту вчителів, падіння якості підручників, відсутності модернізації навчального змісту, а також щорічних провалів, наприклад, НМТ з математики.
У короткостроковій перспективі ці політики дають МОН можливість демонструвати активність, отримувати підтримку міжнародних організацій та уникати складних дискусій щодо якості освіти.
Але довгострокові наслідки значно серйозніші: ми отримаємо школи з пандусами, але з випускниками, які не вміють вдумливо (або й узагалі?) читати й розв’язувати задачі, інклюзивні простори без достатньої кількості вчителів, універсальний дизайн без універсальних знань.
Хто зацікавлений у такій ситуації?
По-перше, політики, яким потрібні швидкі та безконфліктні «перемоги».
По-друге, міжнародні донори, які прагнуть інвестувати у видимі й вимірювані інфраструктурні зміни, і їх-то якраз можна зрозуміти.
По-третє, сама бюрократична система, якій легше створити ще одну онлайн-платформу чи написати чергову візію, стратегію, концепцію… (перелік можна продовжити), ніж відповідати за рівень освіченості учнів.
Проблема не в тому, що інклюзія – зайва. У жодному разі. Це окремий обов’язковий у сучасному світі напрям розвитку освіти, який вимагає насамперед вузьких спеціалістів і фінансування. А насправді і з першим, і з другим – проблема, бо асистентами вчителя часто працюють люди без спеціальної, просто з педагогічної освітою, а це все ж різні речі, а про оплату корекційних занять на місцях розповідати нікому не треба…
Проблема в тому, що інклюзія стала зручним «флагманським» напрямом, у який вкладають ресурси, натомість головне питання – чи вміють наші діти читати, думати й аналізувати – фактично знято з порядку денного.
Без повернення фокусу на якість освіти всі «флагманські» проєкти залишаться лише гарною обгорткою, у якій ховається порожнеча. Та й саме слово вже якось знецінюється.
Автор: Юлия Полонская, редактор Освіта.ua.
