Ми молилися на фінську шкільну освіту майже двадцять років.
Тисячі українських освітніх вояжерів знайомилися з її досвідом. Ми запрошували в Україну фінських «освітніх зірок», копіювали підходи, захоплювалися моделями.
Але тепер Фінляндія зробила важливий і цивілізований крок. Вона публічно визнала, що її освіта дала збій. І сказала про це на весь світ – без виправдань і без самообману.
Тепер хочу запитати тих, хто в українській освіті працює не перший рік. І не п’ять. І не десять. Чи чули ви бодай раз, щоб наші освітні стратеги, тактики, начальники чи виконавці публічно визнали, що з українською освітою щось пішло не так?
Щоб було чесно сказано, чому дві освітні реформи – 1993 і 2013 років – уже, образно кажучи, лежать на кладовищі українських освітніх реформ? А скільки там упокоїлись поруч стратегій, візій, концепцій, планів і «дорожніх карт»?
Чи чули ви, щоб хтось із керманичів освіти, реформаторів чи тих, хто біля них, за останні вісім років прямо сказав: НУШ не виправдала тих очікувань, які на неї покладали? Чи, навпаки, виправдала?
А якщо виправдала, то чому вчителі, які цього року прийняли нушенят-восьмикласників, відверто шоковані? Їхньою поведінкою. Рівнем знань. І тим, що самі вчителі формулюють так: «Вони добре знають свої права, але не знають, що таке навчатися. Soft skills сформували, а hard skills – відправили… услід за російським кораблем. Тепер дітки туди ж посилають і вчителів».
Я постійно моніторю освітянський сегмент українського інтернету. Переглядаю десятки офіційних сайтів закладів освіти, органів управління, акаунти відомих діячів освіти, наукових і методичних установ.
І щоразу гірко констатую: у всіх них є одна спільна риса. Вони, за дуже рідкісними винятками, нічого не пишуть про проблеми. Про те, що пішло не так. Про причини цих проблем. Про людей, які ухвалювали помилкові рішення або появу цих проблем благословили.
В української освіти, якщо вірити цим офіційним ресурсам, проблем просто не існує. Є лише урочистості. Шаровари й віночки. Освітні простори. Платформи та візії. Підготовка до життя в мінливому світі. Новий зміст і нові підручники. Яскраві презентації й каруселі. І постійно усміхнені обличчя керманичів.
Усе це дуже нагадує мальований дитячий мультик середини 60-х років минулого століття – яскравий, оптимістичний і абсолютно відірваний від реальності.
Я вже бачу коментарі до цього есе: «знову буркотіння знудьгованого пенсіонера», «діду постійно щось не подобається» і подібний фольклор жовтого кольору.
Тож звертаюся саме до вас, шановні жовті коментатори.
Читайте та аналізуйте інформацію про суспільну оцінку стану української освітньої системи. Читайте з розумінням, а не так, як цьогорічні восьмикласники простенькі тексти.
Лише читайте не ту інформацію, яку готують структури, підпорядковані органам влади і фінансовані тими ж органами влади. І не ту, що продукують афільовані з офіційними структурами громадські організації, які роками живуть за рахунок грантів і позик міжнародних донорів.
Читайте іншу інформацію. Менш зручну. Менш політкоректну. Менш залежну. Читайте соціологію, яка фіксує не «успіхи реалізації», а ставлення суспільства.
І ось лише кілька прикладів.
За даними загальнонаціональних соціологічних опитувань 2021–2024 років, лише близько 20 % громадян вважають, що українська школа сьогодні забезпечує високу якість освіти. Переважна більшість оцінює її як посередню або низьку і водночас зізнається, що не розуміє реальних результатів освітніх реформ, які держава декларує вже не перший рік.
Ще у 2008 році, у період класичного ЗНО – без війни, пандемії й масової дистанційки –соціологічне дослідження зафіксувало: близько 75 % абітурієнтів готувалися до зовнішнього незалежного оцінювання з допомогою репетиторів, а не школи. Це було масове й свідоме голосування гривнею проти спроможності школи дати необхідні знання – ще п’ятнадцять років тому.
Візьму на себе сміливість припустити, що сьогодні таких більше 90%. Адже ринок репетиторських послуг наразі суттєво зріс, а загальна кількість абітурієнтів суттєво зменшилася.
Соціологія фіксує кризу не лише з боку батьків і учнів, а й зсередини системи.
За результатами масштабних опитувань 2023–2024 років, понад 40 % українських учителів не бачать себе в професії у найближчі роки й планують її залишити. Це вже не емоційне вигорання окремих людей, а системний сигнал про втрату віри в професію та в саму модель управління освітою.
Ще один показник суспільного несприйняття – ставлення батьків до ключових реформ. За соціологічними даними 2024–2025 років, близько 60 % батьків негативно ставляться до ідеї 12-річного навчання, а підтримка профільної старшої школи залишається фрагментарною і суперечливою.
Тобто суспільство не сприймає запропоновану модель як очевидне покращення – попри весь пафос офіційних презентацій.
Усі ці цифри – не про емоції й не про «буркотіння».
Вони про розрив між офіційною риторикою успіху і реальною оцінкою освіти суспільством. І цей розрив існує давно, системно і незалежно від війни чи поточних криз.
То чому ж в Україні, на відміну від Фінляндії, не говорять відкрито, чесно і прямо про освітні проблеми?
Перша і ключова причина – відсутність культури радикальної прозорості.
Фінська освітня система базується на високому рівні довіри й радикальної прозорості.
Якщо система дає збій – про це говорять прямо. Не лише для пошуку винних, а для пошуку рішень. Падіння результатів там – не ганьба, а сигнал.
В Україні ж історично – ще з радянських часів – домінує культура звітності. Головне не те, що відбувається насправді, а те, як це виглядає на папері. Є перемоги у МАН, на олімпіадах, є результати НМТ більше 185 балів – заклад працює гарно. Немає – якість освіти низька.
Показники мають бути «гарними». Звіти – оптимістичними. Презентації – переконливими.
У такій культурі регрес не можна назвати регресом. Бо визнання регресу означало б визнання провалу реформ. А визнання провалу – це вихід за межі дозволеного.
Тому проблеми не аналізують – їх переформульовують. Невдачі не визнають – їх перейменовують. Провали не фіксують – їх розчиняють у нових концепціях.
Це не змова і не зла воля. Це інерція культури, у якій десятиліттями вчилися не говорити правду, а правильно звітувати.
Саме тому у фінській системі можлива публічна розмова про падіння якості освіти, а в українській – така розмова сприймається як атака, зрада або «буркотіння» нудьгуючого пенсіонера.
Друга причина відсутності публічного аналізу стану справ у освітній системі дуже прозаїчна. Такий аналіз неминуче впирається у питання ефективності витрачених коштів – бюджетних і грантових.
І тут достатньо кількох показових прикладів.
Чи візьметься хтось сьогодні із цифрами та фактами довести, що децентралізація в українській освіті, якою свого часу масово захоплювалися і яку активно впроваджували за рахунок іноземних грантів, дала вимірюване покращення якості освіти?
Не на рівні управлінських звітів. Не на рівні «розширених повноважень». А на рівні результатів навчання дітей?
Де ці дані? Які показники порівнювалися? Яка динаміка до і після? На яких вибірках? Їх немає.
Тому й пишу, що, мою думку, головним результатом децентралізації в освіті стало збільшення майже у три рази кількості відділів освіти. До децентралізації вони були у кожному районі та містах обласного підпорядкування. А тепер – у кожній громаді.
Те саме – з масовим закриттям сільських шкіл. Роками це рішення обґрунтовували майже аксіомою: мовляв, у малих школах апріорі не може бути якісної освіти.
Добре. Але тоді логічне запитання: де докази, що оптимізація мережі й закриття шкіл призвели до різкого й стійкого покращення освітніх результатів? Їх немає, як не шукай.
І, що важливіше, – не знайшов навіть спроби таке дослідження провести і сказати суспільству правду: чи потрібно було масово закрити сільські школи. Адже тоді суспільство могло запитати, а що ви зробили ви для того, щоб сільська школа продовжила своє існування у новому форматі та нових реаліях.
І у першому, і у другому, і в десятках подібних випадків визнати відсутність переконливого результату означало б поставити дуже незручне запитання: а наскільки ефективно були витрачені величезні ресурси, вкладені в ці рішення?
Саме тут і проходить межа, за яку система не готова заходити.
Не тому, що немає проблем. А тому, що правда про проблеми неминуче веде до розмови про гроші, ефективність і відповідальність. А хто про це любить говорити?
Третя причина. Історична тяглість безвідповідальності.
Про цю причину не прийнято говорити вголос. Вона глибша за окремі реформи, проєкти чи персоналії. Вона – історична.
Я не згадаю за останні тридцять років жодного випадку, щоб міністр освіти був звільнений за провал освітніх реформ. Міністри приходили, а потім тихо йшли. І про них швидко забували. Раніше хоч портрети міністрів освіти періоду Незалежності висіли на стінах в міністерстві. А тепер їх, мабуть, десь доїдають миші. Не міністрів, а їхні портрети.
Так само не пам’ятаю, щоб керівник обласного управління чи департаменту освіти був звільнений, скажімо, за невиконання обласного плану розвитку освіти. Як і не було випадків, щоб директора гімназії чи ліцею притягнули до реальної відповідальності за те, що заклад системно не забезпечує якість освіти, визначену державними стандартами.
Перших зазвичай звільняв новий господар області чи міста, абсолютно не зважаючи на досягнення чи успіхи в роботі. Бо нова мітла… А директорів звільняли, в основному, якщо вони переставали… служити.
Те саме – з відповідальністю власників закладів освіти.
Я не знаю прикладів, коли їх реально притягували до відповідальності: за провал підготовки шкіл до нового навчального року, за відсутність належних умов для роботи педагогів, за невиконання вимог щодо оплати праці вчителів.
Із верху й до низу проблеми фіксують. Звіти пишуть. Але відповідальних не називають. Не називають навіть авторів відверто дурних рішень.
І це не випадковість. Це – норма, яка відтворюється десятиліттями.
Парадоксально, але як історик освіти, не можу не сказати таке: у радянський період персональна відповідальність в освіті існувала – часто жорстка, абсурдна, нерідко несправедлива, але реальна.
Працюючи з сотнями архівних документів бачив і рішення про звільнення міністрів освіти з чіткими формулюваннями: за провал, за недоліки, за невиконання поставлених завдань, за нескромність. Завідувачів обласними відділами освіти звільняли за провал планів, за незадовільні результати, за управлінську неспроможність. Директорів технікумів звільняли навіть за те, що в студентських гуртожитках був елементарний бардак.
Таких фактів у радянській освітній історії – безліч.
А от в історії незалежної України – практично жодного. Чи всі міністри та освітні начальники різних мастей у нас працюють ідеально?
Коли десятиліттями за провал не притягують до відповідальності, за невиконання не звільняють, за системні помилки не називають винних, то формується культура безвідповідальності, яка передається зверху вниз – від міністра до школи.
До сьогодні не забуду, як працюючи над своїм двохтомником «Міністри освіти України», запитав одного із екс-міністрів, чи немає у нього бажання подивитися рукопис того розділу книги, у якій йдеться про його міністерську діяльність. Його відповідь була така: «Немає про що згадувати і говорити. А тим більше – писати».
У такій культурі немає сенсу говорити правду. Бо правда не має наслідків.
А без наслідків вона перетворюється на зайвий шум. Пошуміли – і забули.
І знову, повертаючись до Фінляндії. І не лише до неї.
Освітні вояжери з України за останні роки об’їздили чи не весь світ, шукаючи, де краща освіта і що з того можна запозичити та перенести в Україну. Але, мандруючи світами, вони бачили здебільшого форму. Значно рідше – зміст. І майже ніколи – контекст, у якому існують ті чи інші освітні системи.
Саме тому не побачили у фінській освіті її радикальної прозорості. Як, утім, і в багатьох інших країнах, де освіта давно стала важливим чинником національної безпеки. Або ж не захотіли побачити. Бо так зручніше.
Зручно і нашим вищим освітнім чиновникам.
Десятки тисяч педагогів підписалися під зверненням про відміну оцінювання за групами результатів. Відмінили чи хоча б проаналізувати, яка від того оцінювання користь? Ні!
Громада Івано-Франківська виступила із пропозицією до завершення війни і упродовж року по тому призупинити реформу школи. Про якусь реакцію МОН на цю пропозицію хтось чув? Ні!
У багатьох громадах проходять збори батьків, де освітні чиновники укупі з грантоотримувачами. розповідають казочки про щасливе майбутнє після впровадження профільної школи. У переважній більшості випадків батьки цю ідею не підтримують. Їх чують? Ні!
Не стоять існуючі ліцеї у черзі бажаючих пілотувати зміст навчання профільної школи. МОН починає погрожувати: у 2029 році випускники закладів освіти, які не навчалися у пілотних ліцеях, не зможуть стати студентами. Дарма, що такі обіцянки є зазіханням на порушення Конституції та елементарних прав людини. Дарма, що ця ідея абсурдна за своєю сутністю: пілотування – це не тип закладу освіти. Але, знову ж таки – мовчання.
Коли масова позиція вчителів і батьків ігнорується, коли публічні заперечення не отримують відповіді, коли абсурдні управлінські ідеї не тягнуть за собою жодних наслідків, – це не випадковість. Це система, яка принципово уникає радикальної прозорості. Бо в умовах прозорості такі рішення були б неможливі: вони означали б негайну відповідальність. Якщо не відставку – то щонайменше публічний розбір помилок.
Саме тому відповідь на питання, чи можливе в українській освіті фінське за духом визнання системних проблем, сьогодні очевидна. Ні, не можливе. Не тому, що проблем немає. А тому, що культура, у якій живе освітнє управління, не допускає їх чесного називання.
Як писав Наполеон Бонапарт, немає поганих армій – є погані полководці. В українській освіті теж не проблема в учителях і не в самій системі. Проблема – в управлінні, яке десятиліттями звільнене від відповідальності за результат.
Без чесного діагнозу неможливо призначити лікування.
Освітня система, що не здатна побачити власний регрес, завжди лікуватиме не хворобу, а власні ілюзії. Тому кладовище українських освітніх реформ порожнім не буде. Воно й надалі розростатиметься.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
