Вийшов великий звіт Brookings про можливості освіти у ШІ-світі. У ньому підіймається питання не про те, що ШІ може зробити для освіти. Питання в тому, як ми маємо використовувати ці інструменти, якщо ми серйозно ставимось до когнітивного, соціального та емоційного розвитку дітей.
Освіта не є технологічною проблемою, яку можна вирішити продуктом. Вона тримається на взаємодії учня, викладача і змісту. І автори називають це інструкційним ядром змін.
Додають ще і батьків як частину екосистеми, бо реальне навчання давно виходить за межі класу.
Якщо ШІ зміцнює це ядро, він збагачує навчання. Якщо роз’їдає здатності та довіру між цими акторами, – зменшує навчання навіть тоді, коли покращує результати на папері.
ШІ частіше допомагає, коли його використання обмежене перевіреним контентом, безпековими запобіжниками і структурованими активностями. І частіше шкодить, коли діти працюють із універсальними чатботами у відкритому, нерегульованому режимі. Це звучить очевидно, але саме цього найменше в реальних інституційних закупівлях ШІ для освіти, де купується доступ до інструмента, і не змінюється дизайн навчального процесу.
Друга важлива думка, яка проходить наскрізно через звіт, – когнітивний аутсорсинг. Автори не роблять висновків, що будь-яке делегування погане. Ми завжди віддавали щось інструментам.
Проблема в тому, що великі мовні моделі вивели це на рівень, де починають підміняти саме те зусилля, на якому тримається навчання. А саме, що при надмірному використанні ШІ перестає бути партнером мислення і стає його замінником, який не пришвидшує когнітивний розвиток, а зменшує його.
Це важливо ще і тому, що дорослі часто проєктують на дітей власний режим користування. Професіонал зазвичай пришвидшує те, що вже вміє. Учень якраз прийшов у школу, щоб ці вміння робити самому взагалі виникли. Автори підкреслюють різницю між зрілою метакогніцією дорослого і мозком, який ще формується, і для якого повторення зусилля та помилки є частиною формування навички.
Головний ризик, який звіт формулює, і з яким я повністю погоджуюсь – це не списування. Це довіра. Вони описують, як у школах виникає павутина взаємної підозри: вчителі сумніваються в учнях, учні – у вчителях, батьки – у системі, а недовіра до компаній і моделей просочується вниз і заражає щоденні взаємини.
І тут я впізнаю дуже знайому динаміку. Якщо система оцінювання побудована на артефактах навчання, які тепер легко синтезувати, вона природно переходить у режим контролю. А режим контролю природно породжує режим приховування. І в якийсь момент школа витрачає ресурс не на навчання, а на нескінченне з’ясування, хто на чиєму боці і хто кого обманює.
Ще один пласт, який мало хто хоче торкатися, – емоційні чатботи. Звіт говорить, що ці системи не випадково викликають прив’язаність. Це задуманий результат дизайну, який імітує емпатію, підлаштовується під тон, підсилює погляди користувача і створює ілюзію стосунку.
Для вразливих дітей і підлітків це може стати спокусою обійти складну людську роботу взаємин і замінити її легким діалогом, який завжди доступний і ніколи не вимагає терпіння. Це має бути нагадуванням, що емоції напряму впливають на навчання, а школа існує не лише для знань, а і для тренування саморегуляції та соціальної взаємодії.
Мені також сподобалось, що автори не зупиняються на діагнозі, а показують, якою може бути профілактика залежності. Вони описують практики на кшталт паралельних завдань з ШІ і без нього, щоденників використання, зон без ШІ та навіть стоп-сигналів у самих платформах, коли запитів стає забагато.
Мені подобається саме логіка. Не «давайте все заборонимо», а «ми допоможемо дитині побачити, де вона віддала інструменту те, що хотіла б зберегти в собі».
І нарешті, дуже важливий управлінський момент. Звіт описує ризик, коли алгоритмічна непрозорість починає підміняти зрозумілу відповідальність школи. Якщо рішення про навчальний шлях, оцінювання чи підтримку учня приймаються непрозорими алгоритмами, виникає класична проблема принципала й агента (або агентська дилема), а разом із нею – криза легітимності. Бо школа вже не може пояснити батькам, чому система працює саме так і хто відповідає за помилку.
Отже, найгірший сценарій – це коли ШІ в освіті уявляють як закупівлю доступу. Найкращий – коли його уявляють як переосмислення методики, оцінювання і відповідальності.
Не «впровадити інструмент», а домовитись, які когнітивні дії мають залишатися в учня, які можна підтримати, і як зробити процес навчання видимим у світі, де красивий результат більше нічого не доводить.
У війні ми і без ШІ живемо в середовищі перевантаження, виснаження і інформаційних атак. Якщо школа почне масово віддавати мислення на аутсорсинг, ми отримаємо не цифрову модернізацію, а втрату ресурсу з довготривалими наслідками – здатності вчитись, сумніватися, перевіряти, будувати аргумент і витримувати складність.
Цікаво, де для вас проходить межа між ШІ як допомогою для навчання і ШІ як підміною навчання, яка на перших порах навіть виглядає як успіх?
Автор: Дмитрий Чумаченко, доцент Национального аэрокосмического университета "Харьковский авиационный институт", глава правления Украинского научно-образовательного ИТ общества.
